Пола Маклейн - Леді Африка

різко промовив він.

Його очі метнулися вбік, а далі знову втупилися в мене.

— Ти й без того вже поставила мене в непевне становище.

— Поставила тебе в непевне становище? Просто дай мені це чортове розлучення, і скінчимо на цьому.

Перш ніж він устиг відповісти, в будинку почувся шерех, і на веранді з’явився наш служник Бараса — він схилив голову, таким чином показуючи, що не хотів нас турбувати.

— Бвана хоче, щоб вечерю подали сюди?

— Ні, ми поїмо в будинку, Барасо. Ми зараз прийдемо.

Коли хлопчик пішов, Джок багатозначно глянув на мене.

— Що? — запитала я. — Слуги не пліткуватимуть.

— Зазвичай такого не буває, — сказав він. — Але вони завжди знають, що до чого, чи не так?

— Мене не хвилює, що там хтось собі знає.

— Може, й не хвилює, але має хвилювати.

Ми повечеряли в напруженій мовчанці; здавалося, самі меблі важко налягли на мене. Слуги поводилися надто тихо, й це було нестерпно — хотілося кричати, але я сиділа мовчки. Джок налякався, що я можу його осоромити. Здавалося, це було єдиною його думкою, коли він мене попереджав, мовби натягував грубий дріт навколо нашої подоби сімейного життя. Він завжди добре робив огорожі. Я знала про це від початку, але не здогадувалася, як почуватимусь, коли мене затисне в одній із них.

Коли я нарешті вибачилася та перейшла до невеличкої кімнати для гостей, де відтепер ночувала, почувалася так, немов мене побили палицями. Тієї ночі ледь стулила повіки, а наступного ранку з першими променями вже кинулася до машини, хоча раніше залишалася на обід.

Після мого повернення в «Соясамбу» Джокові попередження певний час ще тривожили мене, але те траплялося лише в хвилини слабкості, коли я дозволяла собі про нього думати. Більшість часу я відкидала геть усі турботи, пов’язані з моїм власним життям, та зосереджувалася на своїх конях і їхніх щоденних тренуваннях. Я заповнювала свій день ранковими виїздами, годівлею та тонкощами догляду. Двоє моїх підопічних — Династі й Шедоу Кантрі — почувалися добре, але завжди можна зробити ліпше, ближче до досконалості. Клопіт із доглядом за ними виснажував мене, тож я легко засинала вночі, вимикала сумніви та страхи так само просто, як гасила лампу. Лише робота мала значення. Вона єдина могла допомогти мені все витримати.

Коли нарешті настав день іспиту, Ді сам відвіз мене до Найробі. Крізь ревіння двигуна ми перемовлялися про майбутні перегони «Кубок Джубаленд», прикидали ставки та можливу конкуренцію. Ми не говорили про сам іспит або про те, як я страшно нервую, як жахливо мені бракує батька та як я благала Бога, щоб він був зараз поряд. Не згадували Джока й того, що я мушу сьогодні домогтися успіху, щоб звільнитися від чоловіка. На сумніви та невпевненість не залишалося місця, тому, навіть коли почався іспит і в мене зневажливо втупилися маленькі очиці екзаменатора, я не здригнулася. Він був головним наглядачем Кенійської асоціації королівських перегонів, у його кабінеті стояла задуха. По тому, як суворо він на мене глянув з-за свого широкого столу, я могла здогадатися, про що він думає. Жінки не ставали тренерами ні в Кенії, ані будь-де у світі. До того ж мені ще не виповнилося й дев’ятнадцяти. Однак я вміла досягати успіху, коли інші вважали, що я на це не здатна, — так колись Кібії й тото із села кіпів своїми зверхніми поглядами змушували мене затято домагатися свого. Для головного наглядача я, безперечно, була ще дитиною, до того ж жіночої статі. Але того, що він заздалегідь бачив мою невдачу, було достатньо, щоб вгамувати останні рештки занепокоєння та змусити себе стрибати вище, старатися краще й будь-що довести йому, що він помилявся.

За кілька тижнів у простому конверті прибули результати іспиту. Я пішла з тим листом у затишне місце та зламала печатку, а серце просто вискакувало з грудей. У конверті замість повідомлення про те, що я не склала іспиту, якого я боялася, лежав офіційний документ, надрукований на машинці та підписаний від руки. «Місіс Б. Пурвес надається англійська ліцензія тренера, дійсна до 1925 року». Я провела кінчиками пальців по своєму імені та даті, по кучерявій закарлючці секретаря на звороті, а також по всіх кутиках і згинах паперу. Там також стояла печатка законності — мій дозвіл на вхід у коло, за яким я спостерігала протягом більшої частини свого життя, час від часу долучаючись до нього через батька. Якби ж лишень зараз він був тут! Мені так хотілося вручити йому цей документ і почути бодай кілька скупих слів про те, що він мною пишається. А батько пишався би мною. Це був новий рівень мого життя, я нарешті побачила просвіток, надію на те, про що раніше могла мріяти або здогадуватися. Але це було однобоке самотнє почуття, отруєне сумом за батьком; і спалах надії, шалене бажання бачити його поряд і водночас усвідомлення того, що це неможливо.

Цього вечора Ді попросив кухаря приготувати святкову вечерю: товсті відбивні з газелі, підсмажені на відкритому вогні, консервовані персики в сиропі та ніжний, мов хмарка, згущений мигдальний крем. Ді знову й знову вмикав свою улюблену пісню «Всі на борт за Маргарет» і наповнював мій келих бренді, поки, здавалося, сам вечір не почав приємно хилитися на один бік.

— Ти найкраща з усіх, кого я бачив, — сказав Ді, поки заводив патефон для ще одного виконання на біс. — Ти маєш чисте та природне чуття.

— Дякую, Ді.

— Ти що, не задоволена, дівчино? Ти, певне, єдина вісімнадцятирічна жінка-тренер коней у світі!

— Звісно, я задоволена. Але ви ж знаєте, я не з тих, хто вміє веселитися.

— Тоді я зроблю це за тебе. Газети, звісно, вимагатимуть твого імені. Усі говоритимуть про тебе.

— Якщо ми переможемо — так і буде. А якщо ні, скажуть: це через те, що недоумкуватий Деламер дозволяє зеленому дівчиськові займатися своїми кіньми.

— У нас іще шість тижнів, щоб про це подумати. Трохи більше, до речі.

Він глянув на годинник, що стояв на каміні.

— А сьогодні ми налигаємось як слід.

19

день відкриття «Кубка Джубаленд» я вийшла зі стайні «Істлі» в Найробі ще до схід сонця та походила вздовж трибун. Зубчастий силует Доніо Сабук[25] прорізував бліде ранкове небо, а велика