Maria PM - Квітка війни, Maria PM

Тріщини в серці

Минали тижні, а життя у замку змінилося. Ліліана з подивом помічала, що дні спливають непомітно. Її вже не лякала ранкова тиша коридорів, не бентежили суворі погляди слуг — усе це стало чимось звичним. Особливо змінився Рідл. Він усе частіше запрошував її на прогулянки, тренування чи вечерю. Його сміх став м’якішим, погляди — теплішими.

Замок, який раніше здавався їй холодним і непривітним, тепер ожив у її очах. Великі вікна впускали світло, що грало на старовинних гобеленах, ніби відкриваючи забуті історії. Лілія часто спинялась на підвіконнях, аби спостерігати, як вітер колише крони дерев, а ранкове сонце грається на дахах. Вона вже почала впізнавати людей за кроками, за мімікою, за звуками, які ті видавали, коли несли підноси чи знімали обручі з важких дверей.

*****

Одного вечора, коли повітря пахло вогкістю і свіжозрізаною м’ятою, вони сиділи у внутрішньому дворі на лаві з темного дерева. Вогняні ліхтарі гойдались у ритмі вечірнього бризу.

— Знаєш... — тихо почала вона, — я помітила, що в замку майже немає згадок про твою матір.

Рідл мовчав. Він довго дивився у полум’я ліхтаря, ніби шукав у ньому слова.

— Бо більшість я сам прибрав, — нарешті сказав він. — Мати... вона була іншою. Світлою. Надто чистою для цього місця.

— Ти її любив?

— Любив так, як тільки дитина може любити того, хто захищає її від світу. Вона завжди пахла лавандою і медом. Знаєш, коли я був малим, вона клала мені на подушку маленьку суху гілочку лаванди. Я досі пам’ятаю той запах. Особливо після того, як вона... зникла.

— Зникла?

— Вона не померла одразу. Просто зникла. Після батька... ніби згасла. Жила, дихала, посміхалась, але не була з нами. А потім — поїхала, офіційно лікуватися. А неофіційно... я не знаю. Я ніколи її більше не бачив.

— Тобі було боляче?

— Я ріс серед воїнів, радників і навчань. Але найбільше мене вчили не показувати біль. Це було моє спадкоємство.

— І ти все ще не навчився довіряти?

Він перевів погляд на неї — довгий, з надривом.

— Можливо, я тільки починаю.

*****

З того вечора щось змінилося і в ній. Рідл відкрився — по-справжньому. І вона почала бачити в ньому не лише короля, а людину зі зламаним серцем. Вони проводили більше часу разом. Навіть тренування перетворилися на безтурботні ігри, де перемога не мала значення.

Минали дні. Лілі усвідомлювала, що їй стало легше дихати. Замок більше не здавався пасткою. Її вже не лякала самотність. Вона чекала моментів із Рідлом, і ті моменти заповнювали її душу світлом. Тренування стали веселішими, час — легшим. Вони дражнили одне одного, сміялися, кидалися гілками в лісі. Лілі втрачала рахунок дням. Інколи, засинаючи, вона ловила себе на думці, що вже не боїться прокидатися тут. А інколи... хотіла, щоб це тривало вічність.

*****

За кілька днів до великого балу, Рідл стояв у своєму кабінеті. Вікно було відчинене, вітер ворушив сувої і карти на столі. Його думки — не про державу, а про неї. Лілі. Її сміх, очі, голос. Кожна дрібниця не давала спокою.

— Джозеф, — сказав він, коли радник увійшов, — я мушу щось сказати.

— Ти виглядаєш, як підліток перед освідченням. — Джозеф всміхнувся, але швидко замовк, коли побачив серйозність в очах друга.

— Я закохався в неї. І боюсь, що це вперше настільки глибоко.

— Це лякає тебе?

— Ні. Але це робить мене вразливим. І я ніколи не був вразливим. До неї.

— То скажи їй. Нехай не здогадується — дізнається від тебе.

— Я зроблю це на балу. Я готую бал не тільки як державну подію. Це буде... моє визнання.

*****

Того ж дня Рідл запросив Лілі до кабінету. Вона увійшла обережно, здивована.

— Леді Ліліано... — він змовчав, а тоді знизив голос. — Ми готуємо бал. Через три дні. Для північних делегатів, але... це ще й особливий вечір. Для нас.

— Для нас? — вона схилила голову з лукавою усмішкою. — Що ж буде — ти заспіваєш?

— Якщо доведеться — навіть заспіваю.

— Це офіційне зізнання?

— Можливо. Але не псуй сюрприз, — він усміхнувся. І вперше вона побачила — він хвилюється.

Проте за два дні, під час вечірньої наради, стражник приніс тривожні новини:

— Королю… кажуть, що у леді Ліліани є… коханець серед охоронців.

Рідл занімів. Сумніви, які давно ховались десь на дні його серця, піднялися на поверхню. Ревнощі вплелися в злість. Йому здавалося, що навіть Джозеф дивиться на неї надто уважно. Що казати про інших.

Вилетівши з кабінету він попрямував в кімнату до Ліліани, небачачи нікого навкруги.

Він увірвався до її покоїв. Лампа на столику тремтіла від пориву вітру з прочиненого вікна.

— Це правда? — різко запитав він. — У тебе хтось є?

— Що?.. — вона остовпіла. — Ти серйозно зараз?

— Мені сказали. Я мушу знати.

— Ти довіряєш пліткам більше, ніж мені?

— Я… я боюсь втратити тебе.

— То не губи мене підозрами.

Її голос тремтів, але не від страху — від болю.

Вийшовши з її кімнати він засів у своєму кабінеті. На вечері його теж не було. Всі слуги питали Лілі, де це подівся король, на що дівчина майже не плачучи казала, що й гадки немає.

Наступного дня він все ж таки вийшов зі своєї схованки, мав не дуже симпатичний вигляд. Мішки під очима свідчать про те, що він довго або можливо і взагалі не спав цієї ночі.

Пусто подивившись на дівчину, Рідл пішов далі коридорами

Винного у плітках знайшли. Ніхто і не сумнівався, що наш любий «ревнивець», не залишить це просто так. Один зі слуг, зачарований красою Лілі, мав наміри викрасти її. Він і розпустив плітки, сподіваючись внести розлад у палац. Його зразу ж посадили у в’язницю. А король зрозумів, що сильно образив дівчину. Вирішив вибачитися на балі пере усіма, там же і признатися в своїх почуттях.

Наступного дня Рідл знову зустрівся з Джозефом. Їх розмова була короткою, але насиченою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍