Maria PM - Квітка війни, Maria PM

Все не так як здавалося

Час у замку Рідла проходив для Ліліани, як у калейдоскопі подій, де кожен новий день був сповнений нових викликів і несподіванок. Перші кілька тижнів після отруєння, що тримало її в слабкому стані, тепер здавалося такими далекими. Ліліана почала звикати до життя у замку, а кожен новий день приносив усе більше відчуття, що вона знаходить своє місце в цьому світі.

Тренування з Рідлом, що спочатку здавались їй надзвичайно виснажливими і неприязно важкими, тепер стали чимось більшим. Вони вже не були просто боротьбою чи вправами, як на самому початку. Це був своєрідний ритуал, який давала їй можливість відчути себе живою і вільною, а кожен урок був цікавим і повним нових відкриттів.

На початку тренувань Ліліана часто відчувала біль у м'язах і втому. Але Рідл, хоч і був строгим і вимогливим, іноді дивував її тим, що давав короткі перерви, щоб вона могла відновити сили. І інколи вони сміялися разом, коли Ліліана, спотикаючись, падала або через неточний рух не могла правильно виконати техніку.

— Якщо ти хочеш перемогти, тобі потрібно не тільки навчитися боротися, а й рухатись як тінь, — зазвичай казав Рідл. І хоча його слова завжди звучали серйозно, іноді в його голосі звучала лагідна нотка, яку Ліліана могла вловити лише вона. Вона могла бути не такою сильною, як він, але її рішучість допомагала їй рухатися вперед. І інколи вона відчувала, що він цінує це в ній, навіть якщо не казав про це прямо.

І хоча перші тренування проходили в зосередженості і напрузі, з часом вони почали ставати легшими, не тільки фізично, а й емоційно. Ліліана почала розуміти, що це не лише боротьба за її виживання у цьому замку, а й певне зростання, яке приносить їй незнані досі почуття.

*****

Вечори стали особливим часом для Ліліани і Рідла. Спільні вечері, хоча й офіційні, не були позбавлені певної теплоти. Спочатку Ліліана відчувала незручність під час цих вечерь. Тиха атмосфера, розкішний стіл, погляди дворян, що завжди були настороженими, і власне те, що Рідл зазвичай не був надто балакучим, створювало певний холод у кімнаті.

Але з часом, навіть за цими вечорами, щось змінилося. Він більше не був таким відстороненим. Коли Ліліана дивилася на нього, то помічала, що його погляд не такий холодний, а іноді навіть приязний. Вони часто сміялися разом над якісь випадковими ситуаціями за столом, де він дозволяв собі трохи відпочити від своїх ролей короля і стратега.

— Ви знову іронізуєте, Рідл, — сказала Ліліана, коли він дотепно пожартував над одним із своїх високопосадовців. — Не віриться, що той чоловік міг би бути взагалі серйозним.

Рідл посміхнувся у відповідь, хоча його усмішка була швидше загадковою, ніж відкритою.

— Всі ми інколи потребуємо моментів легкості, навіть якщо це не завжди виявляється у публіці.

Ліліана кивнула. Вона розуміла, що Рідл, хоч і був суворим королем, часто прагнув хоча б на хвилину забути про свої обов'язки і просто бути людиною.

Несподівано Рідл поглянув на неї з більш уважним поглядом.

— Ліліано, — сказав він, його голос був спокійний, але з деяким натяком на серйозність. — Я хочу, щоб ти більше не зверталася до мене на "ви". Тут, між нами, не має місця для таких формальностей. Звертайся до мене просто, як до рівного.

Ліліана замислилася на мить. Вона завжди зверталася до нього на "ви", адже Рідл був не просто її тренером, а й королем, яким вона захоплювалася і якому намагалася відповідати. Але, з іншого боку, цей наказ з його боку не здавався надто строгим, а радше природним.

— Як скажете, Рідле, — тихо промовила вона, вперше зважившись звернутися до нього на "ти".

Він посміхнувся, це була та сама посмішка, яка залишала після себе враження загадковості.

— Так значно краще, — промовив він, і Ліліана відчула, як між ними виникло щось нове, якусь невидиму нитку, що стала більш тісною, ніж до того.

****

Час ішов, і Ліліана почала відчувати себе вдома в цьому замку. Кожен новий день був сповнений незвичних емоцій і подій, але чим більше вона перебувала поруч із Рідлом, тим більше ці дні приносили радість. Вона почала помічати, як їй подобається бути поруч із ним, навіть коли він мовчить, просто знаходиться в її близькості. Її серце часом калатало швидше, і вона вже не знала, чому.

У їхніх тренуваннях почала з’являтися легкість і навіть грайливість. Вони сміялися, коли Рідл намагався зробити Ліліану більш спритною і на ходу їй підказував нові рухи. Кожен раз, коли він успішно "перемагав" її у боротьбі, він хихикнув, а Ліліана із завзяттям просила його "ще раз".

— Ти не здаєшся, це добре, — говорив він, коли вона ледь зводилася після чергової невдачі. — Але пам’ятай, для перемоги потрібно більше, ніж просто бажання.

Її не зупиняло навіть те, що вона програвала. Навпаки, це підштовхувало її до нових зусиль. І навіть коли Ліліана випадково сміялася, падаючи після того, як Рідл тримав її в обіймах, вона відчувала себе ближче до нього, ніж коли-небудь раніше.

Кожен сміх, кожен жарт, навіть маленькі спільні моменти стали для неї великою частиною її життя у цьому замку. Вона вже не відчувала себе чужою серед цих стін. І, можливо, це була та сила, що допомагала їй витримувати все, що відбувалося.

Ліліана почала розуміти, що їй дуже подобається бути з ним. І що цей час, проведений разом, стає чимось важливим. Їй не потрібні були великі слова чи визнання. Вона вже знаходила своє місце серед цих стін, і, можливо, ця поява в її житті, що здавалась спочатку лише випадковістю, була її шансом бути по-справжньому щасливою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍