Зоя Кіт - Захоплення темного серця, Зоя Кіт

Максим не міг заснути.

Він лежав на спині, втупившись у стелю, руки закинувши за голову. Уявляв, як вона зараз лежить у футболці, яку він їй дав, як її тіло загорнулося в його запах. Це було неправильно. Чорт забирай, він цього не хотів.

Але водночас хотів.

Ненавидів цю гру. Ненавидів, що Зоряна завжди змушувала його виходити за межі контролю.

З кімнати поруч не долинало жодного звуку. Вона спала? Чи теж не могла заснути?

Максим підвівся, провів руками по обличчю, намагаючись зібратися. Але думки не давали спокою.

Він встав, рушив до дверей її кімнати, навіть не усвідомлюючи цього до кінця.

Легкий звук кроків — і тут він почув, як вона теж підвелася.

Двері відчинилися, і вони зіткнулися поглядами.

Вона стояла босоніж, у його футболці, що спадала на одне плече, відкриваючи тонку лінію ключиці. Волосся трохи розтріпане, обличчя ще трохи сонне, але погляд — уважний, гострий.

— Не спиш? — її голос був тихий, але сповнений тієї самої грайливої нотки, яку він так ненавидів.

— Ти теж.

— Дивно. У такому комфортному ліжку мало б спатися чудово.

Максим не відповів. Він бачив, як вона повільно провела рукою по волоссю, ненароком оголюючи більше шкіри.

Знав, що вона робить.

Знав, що це працює.

— Чого ти хочеш, Зоря?

Вона трохи усміхнулася.

— Можливо, я просто хотіла перевірити, чи ти ще тут.

Він стиснув щелепи.

— Куди б я подівся?

— Хто знає, — вона знизала плечима. — Ти ж, здається, дуже хотів піти, коли я вийшла з душу.

Він зробив крок уперед.

— Перестань.

— Що саме?

Вона відступила, але не тому, що злякалася. В її очах з'явилося знайоме зухвальство.

— Грати.

— Ти впевнений, що це гра?

Максим мовчав.

Її голос знизився, став майже шовковим.

— Ти хочеш мене, Максиме, правда?

Його дихання урвалося на секунду.

Вона зробила ще один крок назад, запрошуючи його слідувати за нею.

Максим знав, що зараз треба піти. Закрити ці двері, лягти у своє ліжко і забути.

Але ноги самі зробили крок уперед.

Вона відступала, поки не опинилася біля свого ліжка.

— Тоді в чому проблема? — прошепотіла вона.

Максим дивився на неї довго.

Він повинен піти.

Він не пішов.

Максим стояв перед нею, а між ними залишалося кілька сантиметрів порожнечі, наповненої невидимою електрикою. Він знав, що не можна. Знав, що наступний крок буде помилкою, катастрофою, наслідки якої неможливо буде виправити.

Але чорт забирай, він і так уже загруз у цьому.

Її погляд ковзнув по його обличчю, затримався на губах. Вона не ворушилася, не говорила, просто чекала.

— Останній шанс, Зоря, — його голос був низьким, глухим.

— Для чого?

— Відійти.

Вона злегка підняла підборіддя.

— А ти відійдеш?

Максим не відповів. Просто зробив ще один крок.

Тепер між ними не залишилося відстані.

Його рука піднялася, пальці торкнулися її щелепи, змусивши трохи підняти голову. Дотик був легким, майже ніжним, але в ньому відчувалася напруга.

Зоряна вдихнула, але не відсторонилася.

Максим опустив голову нижче.

— Ти про це мріяла?

Її губи ледь розтягнулися в усмішці.

— Ти ж знаєш відповідь.

Його пальці ковзнули нижче, до її шиї.

— Тоді скажи це.

Вона не сказала.

Замість цього її руки піднялися, ковзнули по його футболці, стискаючи тканину.

І цього було достатньо.

Його губи впали на її шию, а пальці притиснулися до її талії. Вона затамувала подих, відчуваючи, як гарячий подих ковзає по її шкірі, як його пальці сильніше стискають її.

Ніякої ніжності.

Тільки напруга, лише потреба.

Він ненавидів її.

І тому не міг зупинитися.

Максим злився на себе, на неї, на все, що відбувалося. Але найгірше було те, що він не міг зупинитися. Його пальці вчепилися в її талію, притискаючи її до себе, а губи ковзнули до вилиці, залишаючи гарячі дотики на шкірі.

Зоряна не відступала, не тікала. Вона тільки дивилася на нього цими своїми темними очима, в яких було щось небезпечне. Щось, що затягувало його ще сильніше.

— Ти ж цього хочеш, — він прошепотів їй біля вуха, його голос зірвався на хрип.

Її руки затрималися на його грудях.

— А ти?

Його щелепа сіпнулася.

Він не відповів.

Замість цього розвернув її, різко, але не грубо. Тепер її спина впиралася в його груди, а його пальці ковзнули по її руці вниз, до зап'ястя.

— Не грай зі мною, — його голос звучав приглушено, але в ньому не було попередження.

Зоряна нахилила голову, її волосся торкнулося його шиї.

— А що, якщо я хочу зіграти востаннє?

Максим різко розвернув її до себе.

Їхні обличчя були занадто близько.

Занадто.

Але перед тим, як він встиг зробити щось ще, вона раптом відсторонилася.

І він відчув це — порожнечу між ними.

Зоряна зробила крок назад, усміхаючись так, що йому захотілося або розлютитися ще більше, або...

— Я втомилася, — вона зітхнула, ніби щойно між ними нічого не сталося.

Максим стиснув щелепи.

Вона знову гралася з ним.

І він дозволяв їй це.