Льюїс Керролл - Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі

хмариноньки —

    Бо не було хмарок;

В повітрі ні пташиноньки —

    Бо не було пташок.

Вусатий Морж із Теслею

    Ішли по бережку

І гірко-гірко плакали,

    «Намило ж тут піску!

Його б у море вимести —

    Було б, як у вінку!»

«Щоб шестеро змітальників

    Поставити у ряд, —

То, кажеш, за шість місяців

    Не вимели б назад?»

«Ой, — каже Тесля, схлипнувши,

    Ой, Моржику, навряд!»

Ідуть, аж бачать — устриці.

    Морж крикнув їм: «Привіт!

Ми дуже раді зустрічі,

    Ходімо на прохід!

А чотирьох запрошуєм

    До себе на обід!»

Мовчить найстарша устриця,

    Лиш блимає на них:

Чого, мовляв, ви хочете

    Від мене, хитруни?

Ні, вам мене не звабити

    З моєї мілини!

А четверо молодшеньких

    Враз підійшли до них, —

Умилися, прибралися

    І взулись, як на сміх —

Дивуйтеся, чудуйтеся,

    Бо в них немає ніг.

За ними інших четверо

    Посунули слідом,

А там пішли і парою,

    Й потроє, і гуртом,

По пінних хвилях — вистрибом,

    По берегу — повзком.

З півмилі Морж із Теслею

    Вздовж берега пройшли,

А на привал спинилися

    На виступі скали;

Довкола них і устриці

    Вмостились, де могли.

«Тепер ми поговоримо, —

    Розмову Морж повів, —

Про черевики й човники,

    Капусту й королів,

Чи скоро море википить,

    Чи крила є в корів».

«Пізніш, — гукнули устриці, —

    Перш дайте звести дух,

Бо ми ж усі гладесенькі,

    Нас потомив цей рух!»

«Спочиньте», — Тесля згодився,

    Потішивши гладух.

І мовить Морж: «Є хліб у нас,

    Буханочка на з'їд,

До хліба оцту й перчику

    Додати теж би слід, —

Раз ви готові, устриці,

    Ми почнемо обід».

«Але не з нас! — всі устриці

    Тут крикнули навкрич. —

Невже ви, любі, зважитесь

    На цю жахливу річ?»

А Морж сказав: «Дивіться-но,

    Яка чудова ніч!

За вас ми вам і дякуєм,

    Бо ви такі смачні!»

А Тесля: «Ну ж, застрибуйте

    У рот — йому й мені;

Чи ви поглухли, устриці?

    Ви чуєте чи ні?»

А Морж ізнов: «О Боже мій!

    Невже ми їх сюди

Із мілини принадили

    Лише задля їди?»

А Тесля: «Їж, не бідкайся

    Та масла менш клади!»

Морж заридав: «Ой, устрички!

    Мені так жалько вас!»

І вибирав, де більшенькі,

    Глитав по три нараз,

А до очей хустиночку

    Підносив раз у раз.

«Ну, нагулялись, устриці? —

    Знов Тесля річ повів. —

Додому, може, підемо?»

    Ніхто не відповів…

Не диво — Морж із Теслею

    Всі устриці поїв.

— Морж мені симпатичніший, — заявила Аліса. — Він мав бодай крихту жалю до безталанних устриць.

— Хоча їв більше за Теслю, — зауважив Верть. — Чого він раз у раз хустиночку до очей підносив? Аби Тесля не порахував, скільки він їх ум'яв. Так що — навспак!

— Це підло! — обурилася Аліса. — Тоді мені симпатичніший Тесля… Він їх менше з'їв.

— Йому просто не до снаги було вмолотити більше, — сказав Круть.

Аліса геть спантеличилась. Помовчавши, вона промовила:

— Ну, тоді виходить, вони обидва були погані…

Тут вона зненацька вмовкла й тривожно прислухалась: у лісі щось чахкало, наче потужний паровик, хоча то міг бути й дикий звір.

— Тут є дикі звірі? Леви, наприклад, чи тигри? — боязко спитала Аліса.

— Та ти що! То хропе Чорний Король! — сказав Верть.

— Гайда туди! — гукнули брати, схопили Алісу за руки і повели дивитися на сплячого Короля.

— Ось, полюбуйся! — сказав Круть.

Чесно кажучи, Аліса не бачила, чим їй любуватися. На голові в Короля стирчав довжелезний рудий ковпак із китичкою, а сам він лежав у скарлюченій позі й гучно хропів…

— Дивно, як він ще не відхропів собі голови! — зауважив Круть.

— Щоб він, чого доброго, ще не застудився, лежачи на сирій землі! — стривожилася Аліса, бо була вельми чуйною дівчинкою.

— Йому щось сниться, — сказав Верть. — І знаєш, що?

— Цього не можна знати, — відказала Аліса.

— Йому снишся ти! — вигукнув Верть і радо заплескав у долоні. — А коли ти йому переснишся, то, як гадаєш — де ти будеш тоді?

— Там, де й тепер, звичайно, — відповіла Аліса.

— Ти? — пирхнув Верть. — Тебе не буде ніде! Бо ти йому тільки снишся, та й годі![29]

— Тільки-но Король прокинеться, — додав Круть, — ти зразу ж фух! — і нема. Загаснеш, як свічка!

— Цього не може бути! — обурено вигукнула Аліса. — Це по-перше. А по-друге: якщо я — лише його сон, то хто ж тоді ви, хотіла б я знати?

— Отож бо, — вигукнув Круть.

— Отож бо й воно! — вигукнув Верть.

Він гукнув це так голосно, аж Аліса мимоволі цитьнула:

— Тс-с! Не кричіть так — ви його розбудите!

— Хто б про це говорив! — сказав Круть. — Ти ж лише часточка його сну. Сама чудово знаєш, що ти не справжня!

— Ні, я справжня! — сказала Аліса і розплакалась.

— Від плачу ти й на крихітку не посправжнішаєш, — зауважив Верть. — Нема чого плакати.

— Якби я не була справжня, — сказала Аліса, посміхаючись крізь сльози (настільки це було кумедно), — я б не могла плакати.

— Сподіваюся, ти не вважаєш, що твої сльози — справжнії — зневажливо хмикнув Круть.

«Усе це — нісенітниці, — подумала Аліса. — А я, дурна, плачу».

Тож вона утерла сльози і якнайбадьоріше промовила:

— Хай там як, але мені негайно треба вийти з цього лісу. Щось дуже швидко насувається темрява. Чи не вперіщить зараз дощ, як ви гадаєте?

Круть розіп'яв над собою та своїм братом велетенського парасоля, звів очі під його верх і сказав:

— Ні, не