Льюїс Керролл - Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі

class="p1">— Я — Оленя! — радісно крикнуло воно. — А ти… Ой! Ти — людське дитя!..

Тут у прегарних карих очах Оленяти раптом промайнув ляк, і воно стрілою помчало геть.

Аліса довго проводжала його поглядом, насилу стримуючи сльози: отак зненацька втратити такого милого супутника!

— Зате я знаю тепер своє ім'я, — врешті промовила вона. — Добре вже й це… Аліса… Аліса… Більше не забуду… А тепер — котрому з цих двох дороговказів маю я вірити?

На це запитання відповісти було неважко: через ліс вела тільки одна стежка, й обидві стрілки вказували на неї.

— А втім, з'ясую це на роздоріжжі, — подумала Аліса, — тоді, як вони вказуватимуть різні напрямки.

То були марні сподівання! Аліса все йшла і йшла, і пройшла чимало, але на кожному роздоріжжі вона виявляла нову пару дороговказів, що так само вказували в один напрямок. На одному було написано:

ТУТ ЖИВЕ КРУТЬ.

А на другому:

ТУТ ЖИВЕ ВЕРТЬ.

— Мабуть, — сказала нарешті Аліса, — вони мешкають в одному будинку. І як я раніше не здогадалась… Але я до них не буду заходити. Просто привітаюся і спитаю, як виблукати з цього лісу. Тільки б устигнути на Восьму клітинку ще завидна!

Отак балакаючи сама з собою, мандрувала вона далі, аж поки за одним крутим поворотом наскочила на двох малих товстунів. Це було так несподівано, що вона аж відсахнулася, але тут-таки й оговталась: із відчуттям, що це не інакше, як самі…

Розділ четвертий

Круть і Верть

Вони стояли під деревом, обнявши одне одного за плечі, й Аліса відразу здогадалася, хто з них хто, бо в одного збоку на комірі було вишито «РУТЬ», а в другого — «ЕРТЬ».

«„К“ та „В“ у них, мабуть, на комірі ззаду», — подумала Аліса.

Вони стояли так тихо й непорушне, що Аліса, забувши, що вони живі, почала заглядати, чи справді на їхніх комірах є «К» та «В», і мимоволі здригнулася, коли почула голос того, хто мав позначку «РУТЬ».

— Якщо ти гадаєш, ніби ми — воскові, то виймай свого гаманця. Воскові фігури ліплять не на те, щоб хтось оглядав їх задурно. Аж ніяк!

— І навспак, як мовив рак! — додав той, хто мав знак «ЕРТЬ». — Якщо ти гадаєш, ніби ми живі, то повинна озватися…

— Звичайно, вибачте, будь ласка! — тільки й спромоглася сказати Аліса, бо в голові їй невідступне, мов годинниковий цокіт, крутилися слова знайомої пісні. Тож вона не втрималась і заспівала:

Серед гаю Круть і Верть

    Учинили бійку:

Крутеві там, бачте, Верть

    Пошкодив торохтівку.

Враз крук із гаю надлетів —

    Страхітлива почвара.

Так налякав обох братів,

    Що вмить скінчилась чвара.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Круть, — але все це не так. Аж ніяк!

-І навспак, — підхопив Верть. — Якби це було так — тоді не могло б бути інак; а якби не було інак, то було б тільки так; та що це не так, то воно таки інак. Хитра штука логіка.

— Я думала про те, — ввічливо відповіла Аліса, — як найліпше виблукати з лісу, бо вже он як смеркло. Чи не підкажете дорогу?

Але гладунці тільки перезирнулися і пересміхнулися між собою.

Вони так разюче скидалися на пару опецькуватих школярів, що Аліса не стрималась, тицьнула пальцем на Крутя і сказала:

— Перший!

— Аж ніяк! — відрубав Круть і клацнув зубами.

— Другий! — сказала Аліса, звертаючись до Вертя, хоча була певна, що той знову вигукне: «І навспак, як мовив рак!»

Так він і зробив.

— Ти не з того почала! — галаснув Круть. — Гостям насамперед годиться сказати: «Добридень!», а тоді поручкатися!

Тут брати обнялися за плечі, і кожен простяг їй свою вільну руку.

Аліса вагалася: котрому ж потиснути руку першому, щоб не образити жодного з них. А тоді знайшла вихід: потиснула руки обом відразу. Ще мить — і вся трійця закружляла у танці.

Сталося це (як згадувала вона опісля) ніби цілком природно, тож і не дивно було, що танцюють вони під музику. Музика линула просто з дерева, під яким вони танцювали, а точніше (наскільки вона могла розібрати) — з гілок, що терлися одна об одну, мов смички об струни скрипок.

— Ото була сміхота! — розповідала опісля Аліса сестрі. — Раптом я спіймала себе на тому, що співаю: «У лісі, в лісі темному, де ходить хитрий лис…». Не знаю, коли я почала, але — дивна річ! — почувала себе так, ніби вже співаю хтозна-відколи!

Решта двоє танцюристів були нівроку собі гладкі й дуже швидко захекались.

— Чотирьох кіл для одного танцю цілком достатньо, — проказав, тяжко відсапуючи, Круть.

І вони урвали танок так само зненацька, як і почали; ту ж мить умовкла й музика. Брати розімкнули руки і мовчки поїдали Алісу поглядами.

Запала досить ніякова мовчанка, оскільки Аліса не знала, як почати розмову з тими, з ким щойно водила танок.

«Сказати їм: „Добрий день“? Якось не пасує, — думала вона. — Як не мудруй, а вітатися вже запізно!»

— Сподіваюсь, ви не надто потомилися? — запитала вона врешті.

— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — сказав Круть.

— А я — за твою увагу, — підхопив Верть. — Чи любиш ти вірші?

— Е… е-е-ге ж… загалом так… як які, — трохи затинаючись, відповіла Аліса. — А ви не підкажете, як мені вийти з лісу?

— Що їй прочитати? — спитав Верть, дивлячись на Крутя широко розплющеними очима і пускаючи повз вуха Алісине запитання.

— «Моржа і Теслю». Він найдовший, — відповів Круть і міцно обійняв брата за плече.

І Верть одразу ж почав:

На небі грало сонеч… [28]

Тут Аліса наважилася його перебити.

— Якщо вірш дуже довгий, — зауважила вона якомога поштивіше, — то чи не сказали б ви мені спершу, якою дорогою…

Верть лагідно всміхнувся і почав знову:

На небі грало сонечко,

    Проміннячко ллючи,

І хвилі в морі сяяли,

    Як золоті ключі —

Дивуйтеся, чудуйтеся,

    Бо це було вночі.

А місяць блимав пахмурно,

    Сердитий був, як біс:

«Ну, що за сонце капосне —

    Усюди пхає ніс!

Що — дня нема? Чого б ото

    В чужі діла я ліз?»

Вода була мокрісінька,

    Зате сухий пісок;

На небі ні