Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

— Помилився, клята мавпо!..

— Згода, я вчинив дурницю.

— Твій друзяка Джордж каже тобі відкликати чек, і ти його відкликаєш. Ти в усьому слухаєшся цього бовдура? Чому він не зловив Еміля і мене на гарячому? Він змусив тебе втнути цей підлий трюк, а тоді ви з ним, і власник похоронної контори, і той хлопець зі смокінгами, та решта придурків пускаєте чутку, що Рінальдо Кантабіле віслюк. Чоловіче! Та ти ніколи за це не розплатишся. Хіба до тебе не доходить?

— Тепер дійшло.

— Ні, я не знаю, що до тебе дійшло. Я спостерігав за грою і я тебе не розумію. Коли ти щось робитимеш, знаючи, що саме ти робиш?

Ці останні слова він промовив по складах, з притиском, простісінько мені в лице. Потому вирвав із моїх рук пальто, що я досі тримав для нього, розкішне брунатне пальто-реглан із великими ґудзиками. Такі ґудзики могла мати у своїй скриньці для шиття Цирцея. Вони й справді були прекрасні, радше схожі на східні коштовності.

Востаннє я бачив схоже вбрання на тепер уже покійному полковникові Маккорміку. Мені тоді було років дванадцять. Його «лімузин» зупинився перед «Триб’юн Тавер», і звідти вийшли двоє невисоких чоловіків. Кожен із них мав два револьвери, й вони, низько пригнувшись, крутили ними на всі боки. Потім, захищений чотирма револьверами, з машини вийшов полковник у такому ж тютюново-брунатному пальті, як у Кантабіле, й у фетровому капелюсі з лискучим ворсом. Дув сильний вітер, повітря було прозоре, і капелюх виблискував, мов листя кропиви.

— Кантабіле, ти гадаєш, я не знаю, що роблю?

— Таки не знаєш. Ти навіть власного заду не намацаєш обома руками.

Що ж, можливо, він мав слушність. Але я принаймні нікого не мучив. Ясно, моє життя відрізняється від життя інших людей. З якоїсь невловної причини їм ведеться не так, як мені, тож не мені судити про їхні помисли та прагнення. Усвідомлюючи це, я не чинив опору їхнім забаганкам, деколи навіть на шкоду собі. Дозволив Джорджеві бути моїм експертом з кримінального світу. А тепер я прогинався перед Кантабіле. Мій єдиний порятунок — це намагання пригадати корисні речі, що я читав колись про поведінку щурів, гусей, риб-колючок і мух, які «танцюють». Але яка користь від усього цього читання, якщо не можеш використати набутих знань у вирішальний момент? Єдине, чого я хотів, то це бодай невеличкої користі від усіх тих мудрих книжок.

— То що ж мені робити з цими п’ятдесятидоларовими банкнотами? — запитав я.

— Я дам тобі знати, коли буду готовий їх прийняти, — відповів він. — Тобі ж не сподобалося, що сталося з твоєю машиною?

— Це прекрасна машина. Треба не мати серця, щоб таке зробити, — зауважив я.

Мабуть, мій «мерседес» було розтрощено тими ж битами, що ними він погрожував і мені. Й, можливо, на задньому сидінні його «тандерберда» були й інші знаряддя нападу. Він змусив мене сісти у це шикарне авто з величезною панеллю керування та зі зручними ковшеподібними сидіннями, обтягнутими червоною, мов розлита кров, шкірою. Він, мов юний гонщик, різко зірвався з місця. Шини шалено завищали.

У машині в мене склалося про нього дещо інше враження. Дивлячись на профіль Кантабіле, помітив, що кінчик його носа схожий на білу картоплину. Його ніс узагалі був надзвичайно блідий, білий, як гіпс, і мав темні обриси. Очі видавалися більшими, ніж мали би бути, можливо, штучно розширеними. Рот — широкий, з вразливою нижньою губою, що натякала на його ранні намагання вважатися цілком дорослим. Великі ступні й темні очі виказували його прагнення до ідеалу, недосяжність якого, або ж досяжність лише часткова, завдавала йому невимовних страждань. Хоч я підозрював, що ідеал цей міг бути непостійним.

— Ти чи твій кузен Еміль воювали у В’єтнамі?

Ми мчали по Дивіжн-стріт на схід. Він тримав кермо обома руками, немов перфоратор для асфальту.

— Що? Еміль у війську? Тільки не цей малий. У нього категорія 4-F[94], майже псих. Ні, найбільше заворушення, що Еміль бачив у житті, це сутички перед готелем «Гілтон»[95]. Він був такий обкурений, що навіть не знав, на чиєму боці. Мої старі заслали мене у той смердючий католицький коледж біля Сент-Луїса, що я згадував, граючи в покер, але я вшився звідти і записався добровольцем. Відтоді вже збігло трохи часу.

— Ти воював?

— Скажу тобі те, що ти хочеш почути. Я викрав бензовоз — вантажівку, причіп, усе. І продав його баригам на чорному ринку. Мене загребли, та мої старі все залагодили. Сенатор Дірксен допоміг. Я відсидів лише вісім місяців.

Отже, у нього вже була судимість. Він хотів мені показати, що він справжній Кантабіле, нащадок не самого лише дядечка Мучі, а тих ґанґстерів, які орудували у Чикаґо в двадцятих. Військова в’язниця — він мав кримінальне минуле, і міг наганяти страх своїм досьє. Вочевидь Кантабіле належали до не надто впливових ґанґстерів і чинили тільки дрібний рекет, що засвідчила розмова про гуртівню мийних засобів на Клайборн-авеню. Можливо, мали кантор чи два — обмін валют часто контролювали колишні дрібні рекетири. Або ж виконували замовні вбивства — ще одна улюблена царина таких людей. Але Рінальдо, схоже, був в одній з найнижчих ліг. А може, й не належав до жодної. Як мешканець Чикаґо я трохи на цьому розумівся. Справжній поважний ґанґстер наймав для такої роботи качків. Віто Ланґобарді не возив би бейсбольних бит на задньому сидінні свого автомобіля. Коли Ланґобарді літав узимку до Швейцарії покататися на лижах, то навіть його пес подорожував із шиком. Уже десятки років Ланґобарді не вдавався до насильства особисто. Ні, цей невгамовний впертий молодик із закіптюженою душею насправді був у злочинному світі чужинцем, якому не терпілося стати своїм. Він належав до тих невигідних підприємців, що їхні тіла після трьох місяців розкладання санітарна служба часом виловлює з каналізації. Декого з таких типів випадково знаходять у багажниках машин, припаркованих біля аеропорту О'Гара. Вагу трупа врівноважує шлакобетонний блок, покладений на двигун.

На наступному повороті Кантабіле навмисне проїхав на червоне світло. Повис на хвості у машини попереду нас і змусив решту водіїв давати йому дорогу. Він був елегантний, любив похизуватися. Сидіння його «тандерберда» обтягнуто м’якою шкірою — такою м’якенькою, такою яскраво-червоною! На ньому — жокейські рукавички із крамниці «Аберкромбі енд Фітч». На швидкісній автостраді повернув праворуч і рвонув угору схилом, уклинюючись у злагоджений потік машин. Водії позаду нас загальмували. З радіо в машині гримів рок. Я нарешті