Артур Хейлі - Готель

— Так довго, що краще й не згадувати, міс. Але й забути не можу: то бронхіт не дає, а то на руки свої гляну — і знову все перед очима.

Він повернув руки на ковдрі долонями догори, і Крістіна побачила мозолі, що їх на все життя лишає тяжка багаторічна фізична праця.

Зворушена, вона провела пальцем по його долоні.

— Цим, по-моєму, треба пишатися. Ви розкажете мені про ті часи?

Він хитнув головою.

— Може, колись і розкажу. Тільки не знаю, чи стане вам терпцю дослухати. Бо то довга історія, а нам, старим дідам, дай тільки розпочати — потім не радий будеш, до смерті занудимо…

Крістіна сіла на стілець коло ліжка.

— Нічого, я людина терпляча. І не вірю, що слухати таке нудно.

Він захихотів.

— Сказали б ви це декому з моїх знайомих у Монреалі!

— Монреаль… Яке це місто? Я там ніколи не була.

— Яке? Одним словом не скажеш. Дечим здорово нагадує Новий Орлеан.

— То, може, саме тому ви й приїздите сюди щороку? — поцікавилася вона. — Саме тому, що ці міста схожі?

Чоловічок замислився, зручніше вмощуючись на подушках.

— Я ніколи не думав про це, міс. Сюди мене тягне, либонь, тому, що мені до душі речі старосвітські, а їх тепер мало де знайдеш. От, скажімо, ваш готель. Тут є до чого прискіпатися, і є на що поскаржитися, та все ж він якийсь затишний, домашній. А отих новомодних фірмових готелів я терпіти не можу: хоч усе в них сяє й блищить, вони бездушні, і почуваєшся в них так, наче потрапив на фабричний конвейєр.

Крістіна повагалася, а потім, подумавши, що останні події однаково розвіяли всі таємниці, сказала:

— На жаль, мушу вас розчарувати: найближчим часом, очевидно, «Сейнт-Грегорі» втратить свою незалежність.

— Правда? Я дуже шкодуватиму, — промовив Олберт Уеллс. — Щиро кажучи, я побоювався цього, бо догадувався, що справи ваші кепські.

— Звідки?

— Та ще торік чи навіть позаторік це впало в очі. А що ж саме сталося — банк відмовився надати кредит, прострочили заставну чи що?

«Ого! Рудокоп, а такими речами цікавиться! — подумала Крістіна. — І бач — як в око вліпив…»

Всміхнувшись, вона відповіла:

— Боюся, я вже й так розповіла вам більше, ніж можна. Скажу ще тільки те, про що ви однаково почули б: сьогодні вранці до нас приїхав містер Кертіс О’Кіф.

— О господи, та невже?! — аж зойкнув Олберт Уеллс. — Якщо він прибере вас до рук, то з вашого готелю теж душу виб’є, заведе тут свій механізований сервіс!.. Вам, звісно, потрібні зміни, але не такі.

— А які ж саме, містере Уеллс? — поцікавилася Крістіна.

— Певно, людина, що добре знається на готельному бізнесі, відповіла б вам краще за мене, але я б теж міг дещо підказати. Мені, наприклад, цілком ясно, що публіка тепер геть уся схибнулася на новій моді — визнає тільки те, що блищить і сяє, і речі їй подавай тільки гладенькі та рівненькі й одна на одну схожі. Та рано чи пізно людям усе це набридне, їх знову потягне до давніх цінностей, до затишку, й тепла, й щирої гостинності — до того, чого сьогодні і вдень із свічкою не знайдеш. Шкода тільки, що на той час від таких готелів, як ваш, мабуть, не залишиться вже й сліду. — Він помовчав, потім спитав: —А коли все це з’ясується остаточно?

— Не знаю, — відповіла Крістіна, здивована глибиною почуттів цього чоловіка. — Тільки навряд щоб містер О’Кіф спинився в нас надовго.

Олберт Уеллс кивнув головою.

— Я чув, що він ніде й ні перед чим надовго не спиняється. Коли йому чогось закортить — пре пробоєм. Що ж, шкода, шкода. Якщо він вас проковтне, мене тут більше не побачать.

— Ми жалкуватимемо за вами, містере Уеллс. Принаймні, я жалкуватиму — якщо, звісно, не вилечу звідси після зміни влади.

— Нікуди ви не вилетите, міс, і завжди будете працювати там, де вам хочеться. Та, бувши на місці молодого парубка, я б знайшов вам інше діло.

Вона тільки засміялася у відповідь, а потім вони заговорили про інші речі й балакали, доки розмову їхню не урвав короткий стукіт у двері — то повернулася медсестра.

— Дякую вам, міс Френсіс, — сухо сказала вона і, демонстративно дивлячись на годиннйк, додала: — Моєму пацієнтові час приймати ліки й відпочивати.

— Я так чи так уже поспішаю, — відказала Крістіна. — Якщо можна, я завтра знову заскочу до вас, містере Уеллс.

— Я чекатиму, — відповів він і на прощання підморгнув їй.

На письмовому столі Крістіни лежала записка: її просив подзвонити Сем Якубець. Коли їх з’єднали, завідуючий кредитом сказав:

— Вам цікаво буде знати, що я розмовляв з Монреалем. Схоже на те, що за вашого приятеля нічого хвилюватися.

— Я рада, Семе. Що ж вам відповіли?

— Знаєте, це була якась дивна розмова. Про розмір його вкладу вони нічого не сказали — банки, власне, таких відомостей не дають. А чек, кажуть, надсилайте — ми оплатимо. Я назвав їм суму, але вона не справила на них ніякого враження. Виходить, ми його не розоримо.

— От і добре, — сказала Крістіна.

— Та воно добре, але рахунок його я все-таки матиму на оці.

— За вами — як за кам’яною горою, Семе, — засміялася вона.

10

Кертіс О’Кіф і Додо вигідно розмістилися в своїх суміжних люксах, і Додо, як завжди, власноручно розпакувала О’Кіфові й свої речі — вона любила це робити. Готельний король, сидячи в більшій з двох віталень, вивчав фінансові папери, зібрані в синій папці з написом: «Таємно. „Сейнт-Грегорі“. Результати попереднього обстеження».

Додо, уважно оглянувши розкішний кошик з фруктами, щойно надісланий сюди за розпорядженням Пітера Макдермота, вибрала яблуко; поки вона його їла, телефон, що стояв біля О’Кіфа, двічі оживав.

Перший дзвінок був від Уоррена Трента — власник «Сейнт-Грегорі» ввічливо привітався й поцікавився, чи добре влаштувалися гості. Запевнивши, що їх прийняли по-королівському («Краще просто не буває, мій любий Уоррене — навіть в О’Кіфовім готелі!»), Кертіс О’Кіф прийняв запрошення на неофіційну вечерю.

— Щиро дякуємо, — проворкотав готельний король. — І, до речі, мені дуже подобається ваш заклад!

— Саме цього я найбільше боявся, — кисло відповів Уоррен Трент.

О’Кіф зареготав, потім, ураз споважнівши, промовив:

— За вечерею побалакаємо про все, Уоррене. Бізнес — бізнесом, але для мене ви передусім — господар найвищого класу.

Він поклав трубку й побачив, що Додо дивиться на нього, наморщивши лоба.

— Якщо цей Трент такий великий господар, Керті, то чому він продає тобі свій готель?

Він