Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Розділ 7. Дерево-люди

На сьомий день подорожі запаси води й фруктів підходили до кінця. Вампір, казали вони, твар якусь в лісі спіймав, кров посисав і досить. Годувати менше. Та шиш вам! Кровосос, а жере що сліпа кобила очерет. Так, наче на ньому гектарів десять спахали!

На третій день він в одну харю дожер хліб, на п’ятий — яблука, а сьогодні зранку вони доїли останню пригоршню сушки.

— Будьте обережні. Прокляття уже діє на цих землях, — повернувся в сідлі Антаїр, кидаючи на них з Індгартом застережний погляд.

Арніка кивнула. Високі темношкірі дерево-люди зливались із оточуючими поселення дубами й горіхами. Якби один з них не поворухнувся, вона б і не помітила. Вартові. Разом з ними чергували світлі ельфи й кілька дроу. Колись давно, ще до часів Великої Війни, дерево-люди уклали з ними торгівельну угоду, а згодом і угоду на охорону Поселення. Тільки насправді кого від кого вони охороняли: Поселення від людей чи людей від Поселення?

— Якщо хочете пораду — їдьте звідси, — замість привітання кинув темноволосий дроу з оголеним торсом.

Одна рука його уже почала вкриватися корою. Заразився. Арніка була б не проти втекти звідти якомога швидше й не озиратися, але що тоді? Відрахування, життя в Будинку до кінця днів, і думки про те, коли ж той кінець таки настане?

— Тц, ніби ми самі хочемо тут бути, — сплюнув Індгарт, коли вони від’їхали на достатню відстань, щоб дроу й світлі ельфи не змогли почути його слів.

— Індгарте, — повернулась до нього Арніка. Кобила під нею рівномірно коливалась при ходьбі.

— Що? — здивувався він. — Ти ж сама не хотіла нікуди пхатися. Передумала?

— Ні, — похитала головою. — Але це не привід нариватися на неприємності які Поселення так і хоче нам організувати. От дупою чую, — вона стишила голос, переймаючись, щоб ніхто з сторожів Поселення не почув її слова, — не все так чисто й просто з цими каменюками. Чогось викладачі все ж не сказали. Мало бути щось іще.

— Впізнаю стару-добру Арніку: в яку халепу б не вляпалась, як би не позорилась — завжди доведеш справу до кінця.

— Індгарте, не починай.

— А то що? Зламаєш мою королівську психіку? Так ти й так це щодня робиш.

— Ти ще не король, — вмішався Антаїр.

Останні кілька днів він був на диво мовчазний. Лише попереджав про небезпеку. Допомагав з полюванням, коли Індгарту не хотілося ловити білок, вартував в свою чергу. Вони з Індгартом навіть майже не сварилися за ті чотири дні, що минули після її дивної зустрічі з Віалом у сні.

Про незнайомця Арніка так їм і не сказала. Щось всередині казало, що не варто цього робити. Індгарт буде перейматися, а Антаїрові вона не настільки сильно довіряла, щоб відкритися.

Їх подорож стала нагадувати майже дружню поїздку Континентом. Якби не обставини та все ж не надто дружні погляди, які чоловіки кидали один на одного, Арніка могла б й забутися.

— Але я ним стану, — гордовито випнув груди Індгарт. Арніка ледве втрималася, щоб не засміятися. Вона знала, як сильно Індгарт не хотів торкатися політики. Йому ближче були чари, бої, подорожі. Воля. Але, коли ти — нащадок двох королівств Триєдинства, шансів обрати таке життя, яке хочеш, менші ніж в хворого на проказу одужати власними силами.

— Не станеш, якщо лишишся в цьому забутому твоєю богинею місці. Сумніваюсь, що Ліс прийме за правителя палого ельфа, що за один-два десятки кругів перетвориться на розумне, але нічим не відмінне дерево. Тобі ще пощастить, якщо шашіль сточить тебе раніше, ніж твої ж побратими пустять на будівництво.

— Що б ти знав про Ліс і наше будівництво! — прогарчав Індгарт. — Але якщо ти так сильно переймаєшся через мою королівську особу, то постараюсь не провокувати Прокляття.

Індгарт натягнув стремена й вирвався вперед.

— На нього погано впливають думки про приреченість мешканців цього місця, — не зводячи очей з широкої спини Індгарта, сказала Арніка.

— Бачу.

— За ним потрібно буде приглянути. Справишся?

Звертатися на “ти” до правиці вампірського короля було дивно, але він просив.

— Стій, ти просиш мене придивитись за принцом? Ми, якщо ти не помітила, не надто ладнаємо. Це жарт?

— Ні, — знизала плечами. — Просто коли ми заберемо першу реліквію, скоріше за все, чутки про це розлетяться всім Континентом.

— І я один не зможу забезпечити твою безпеку, — здогадка промайнула в безбарвних очах. — Прагматизм і нічого більшого. А з тебе вийшов би добрий стратег.

— Так точно, — Арніка відсалютувала йому двома пальцями й усміхнулася. Спілкуватися з Антаїром було тяжко, особливо враховуючи спогади про його одноплемінників, що напали на них трохи більше седмиці тому. Але Арніка намагалась переконати себе в тому, що раз вибору в них не надто багато, потрібно використовувати надані ресурси в повній мірі. Антаїр був ресурсом. Цінним, подарованим з якихось своїх мотивів, королем Андаре, але ресурсом. Й вона мала намір ним скористатися.

Антаїр скосив очі на хитку спину Індгарта.

— Добре, — погодився, — я пригляну за ним. Тим паче, поки я з вами приглядавати за вами мій обов’язок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍