М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Філіппа скривилася, наче скуштувала підгниле яблуко.

— Свят-свят-свят... — пробурмотіла вона. — Піду перекурю.

Філіппа не стала розвивати тему, але в цьому й не було потреби. Адже, спостерігаючи за тим, як Ґвендолін і фотограф розставляють Річарда, Мередіт, Джеймса та Рен під прожекторами, годі було не зауважити відвертого фаворитизму. Я зітхнув, не надто цим переймаючись, і заходився роздивлятися Джеймса — він, невимушено чарівний, здається, навіть не помічав камери — а ще те, як Ґвендолін саме підсовувала їх із Рен поближче одне до одного. Александра я слухав хіба краєм вуха, аж раптом той, схилившись до мене, поцікавився:

— Ти бачиш те саме, що і я?

— Га?..

— Та ну, роззуй очі на мить, а потім скажи мені, чи ти теж це бачиш.

Спершу я не розумів, про що йдеться. Аж тоді й справді дещо помітив — те, як легенько посмикувався кутик вуст Мередіт, коли Річардова долоня ковзнула по її спині. Вони стояли поруч, ледь розвернувшись одне до одного, але Мередіт не надто скидалася на Кальпурнію, ідеальну дружину політика, закохану в чоловіка до нестями. Її долоня лежала на вилозі Річардового піджака, але якось напружено й неприродно. Річард за наказом фотографа обіймав її за талію. Мередіт ледь посунула руку вгору — так, щоб їхні лікті не стикалися.

— Що, в раю якісь негаразди? — припустив Александр.

Після гелловінського «інциденту», як я це подумки називав, ми всі поводилися так, наче нічого незвичайного не сталося, силкуючись викинути події на пляжі з голови, — мовляв, це була просто п’яна витівка, яка вийшла з-під контролю. Річард недбало перепросив у Джеймса, той так само нещиро прийняв вибачення, і відтоді обоє трималися із холодною чемністю. Усі інші докладали гідних хвали, хоча й заздалегідь приречених на невдачу зусиль повернутися до нормального життя. Але Мередіт стала несподіваним винятком: на початку листопада вона відмовлялася навіть розмовляти з Річардом.

— Хіба вони не сплять знову в одній кімнаті? — поцікавився я.

— Принаймні вчора не спали.

— Звідки знаєш?

Александр знизав плечима.

— Дівчата мені всяке розповідають.

Я скоса глипнув на нього.

— Цікаве щось є?

Коротко на мене глянувши, він відповів:

— Навіть не уявляєш.

Я відчував, як йому кортить, щоб я почав про все розпитувати, тому й не став цього робити. Знову зазирнув до зали, сподіваючись збагнути, що ж там трапилося в Мередіків, але мою увагу відвернув якийсь дрібний рух обіч.

Рен, за вказівкою Ґвендолін, схилила голову на Джеймсове плече.

— От просто тобі ідеальне американське подружжя! — зауважив Александр.

— Еге ж...

Спалах камери. Джеймс неуважно крутив пасмо Рен, але десь іззаду, біля самої потилиці — до кадру це, я впевнений, не потрапило б. Я насупився, примруживши очі, глянув у інший кінець приміщення...

— Александре, ти бачиш те саме, що і я?

Він простежив за напрямком мого погляду з млявою цікавістю. Джеймс і далі накручував локон Рен на палець. Я не міг збагнути, чи вони обоє усвідомлюють, що роблять. Рен усміхалася — можливо, на камеру, — наче людина, яка приховує таємницю.

Александр глянув на мене якось напрочуд сумовито.

— Ти тільки помітив? — спитав він. — Ох, Олівере. Ти такий самий роззява, як і всі вони...

СЦЕНА ДРУГА

Костюмована репетиція наступного вечора була нашим першим прогоном з готовими декораціями. Дванадцять масивних колон тосканського ордеру стояли півколом на горішній платформі. Від неї донизу вів прогін невисоких білих сходів — вони спускалися до Чаші. Так ми називали плаский диск на підлозі — зі штучного мармуру, десь два з половиною метри в діаметрі. Саме там мало відбутися горезвісне вбивство. За колонами м’яко світився задник, перелискуючи всім спектром небокраю, від присмеркової пурпурової заграви до рудуватого світанкового рум’янцю.

Нова декорація — це завжди проблеми, яких зовсім не очікуєш під час перших репетицій, і всі ми повернулися до Замку втомленими й роздратованими. Ми з Джеймсом негайно піднялися до Вежі.

— Мені здається, чи цей прогін і справді тривав годин десять щонайменше? — спитав я, горілиць падаючи на ліжко. Матрац прийняв мене у свої обійми, і я застогнав. Було вже за північ, а ми з п’ятої вечора й не присіли.

— Схоже на те...

Джеймс присів на край ліжка, запустив розчепірені пальці у волосся. Коли він знову підвів голову, я помітив, що виглядає він якимось скуйовдженим, втомленим і навіть трошки хворим. Обличчя здавалося знебарвленим.

Я підвівся на ліктях.

— З тобою все гаразд?

— Тобто?

— Просто ти якийсь ніби... не знаю... зморений, чи що.

— Безсоння.

— Тебе щось непокоїть?

Він кліпнув, дивлячись на мене, наче не зрозумів запитання, а тоді промовив:

— Ні. Усе нормально.

Джеймс звівся, роззувся.

— Ти впевнений?

Він розвернувся до мене спиною, розстібнув джинси й дозволив їм зісковзнути на підлогу.

— Все зі мною гаразд.

Голос його був невиразним, фальшивим, наче хтось натиснув не ту клавішу на фортепіано. Я рвучко підвівся з ліжка й повільно перейшов на його половину кімнати.

— Джеймсе, — промовив я, — ти тільки не зрозумій мене неправильно, але щось я тобі не вірю.

Він глипнув на мене через плече.

— Я виклика більш скромного не бачив[43]... Надто вже добре ти мене знаєш.

Він склав джинси й