Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Вау! Що я бачу! Невже ти таки вмієш літати без різких рухів? Може, навіть станеться чудо, і у мене не зламається шия від чергового змаху твоїх крил.

- Я акуратно літаю, не треба мені тут!

- Угу, я відчуваю, як «акуратно». У мене, щоб ти знав, досі шия від твого першого злету болить!

- Слухай, - дракон повернув мене обличчям до своєї стрьомної зміїної морди, а ще він зависнув у повітрі, від чого ми знову теліпалися вгору-вниз, - я вже вибачився, але ти не схотіла мене тоді слухати. Скажу по складах: ви-бач. Так дійшло? Мені серйозно шкода, що я налякав тебе тоді, та ще й мало не покалічив… Просто ви, ельфи, навіть крихкіші від людей. Мені навіть у лапі тебе тримати страшно – боюсь розчавити. В майбутньому буду обережніший.

Соромно зізнатися, але я не знаю, що відповісти.

- Що, язик ковтнула? Скажи хоч щось.

- Що сказати?

- Ну, не знаю.

- От і я не знаю.

- Ти… неможлива, - засміявся дракон.

- Ти теж.

Руденький продовжив наш політ. Гм, а в нього дуже красивий колір луски: такий прямо насичений чистий червоний колір, що наче аж світиться жаром. Такий колір має лава, коли вулкан вирішує показати світові, який він гарячий хлопець, запальний, так би мовити. Люблю червоний, особливо ось цей відтінок, але драконові я про це ніколи не скажу, бо він мене ще не так зрозуміє. А я просто тут намагаюся вниз не дивитися, щоб дуже не боятися, тому сконцентрувала свої думки на кіднепері і на його лусці. І все. Нічого більше. Чиста особиста вигода.

- Я ж чого тебе літати брав? Хотів показати вид згори. Глянь, як красиво.

- Дякую, я вже під час нашого першого польоту надивилася. На все життя вперед вистачить.

- Дивися на краєвид, бо на землю не спущу. Будемо ми тут стирчати, поки ти вниз не подивишся. А нам ще твої синці лікувати…

- Самі заживуть, - буркнула я.

- Заживуть, - погодився кіднепер. – От намастимо їх маззю – і миттю заживуть.

- Ну, добре, добре, - в цій ситуації сперечатися – дурість і трата сил та часу.

- От і чудово. А тепер дивися на краєвид. Якраз захід сонця. Класний ми з тобою час обрали.

Я таки поглянула вниз. Там все було зафарбоване в золотий і червоний кольори. Сонце, здавалося, заповнило собою півнеба! Тут воно набагато більше, ніж у будь-якому раніше відвіданому мною світі. Я це тільки зараз зрозуміла, коли фактично опинилася навпроти червоного диску, який забарвив увесь світ в свій колір.

- Це прекрасно, - ледве чутно прошепотіла я.

- Я ж казав.

Ви знаєте це відчуття, коли від краси побаченого вам перехоплює подих, в очах з’являються сльози, а груди наче здавлює невидимий обруч? О, це неймовірне почуття благоговіння перед красою! Все, шановні, «Захід сонця: вид згори» тепер офіційно очолює мій власний топ «П’ять побачень з прекрасним».

Ми лишалися в небі аж поки світ під нами заполонила в’язка чорнильна темрява, а сонце цілком не сховалося за горизонт, залишивши по собі тільки вишневу заграву – спогад про те, що мить тому відбувалася справжня магія…

- Спускаємося? – стиха запитав дракон, наче боявся розбити це чарівне відчуття осмислення побаченого.

- Так…

Ми дуже плавно спустилися вниз. Дракон набрав людського вигляду ще метрах в двох над землею, тож підхопив мене на руки і легко зістрибнув на бруківку.

- Чому твої зіниці світяться червоним? В замку твого брата вони теж світилися. Це залежить від настрою? – запитала я, обхопивши кіднепера руками за шию. А що? У мене синці по всьому тілу, треба якось зручніше вмоститися… Ай-ай-ай!

- Ні. Зіниці в мене світяться, щоб я міг бачити в темряві.

- Але ж у тварин… ну, в котів, наприклад… світиться вся райдужка.

- А ти не рівняй якихось тварин і розумну магічну істоту.

- Ну, з терміном «розумна» я б посперечалася.

- Ризикни здоров’ям, - дракон стовідсотково зараз на всі зуби шкіриться. Наче бачу цей його вираз, який мене водночас бісить і веселить.

- Іншим разом. Зараз нема настрою тебе дратувати. Ти краще скажи мені, куди ми йдемо. Це явно не західне крило, там досі фарбою смердить, а тут, - я вдихнула на повні груди, - квітами пахне. Приємний запах.

- Мені теж запах подобається, це матіола квітне. А йдемо ми в мої покої. Влаштуємо гру в лікаря.

- Чур я медсестра!

- Е ні, медсестрою в моїх покоях ти побудеш іншим разом і за інших обставин… А сьогодні ти – пацієнтка, а я – лікар.

- Ну, хоч не судмедексперт.

- Хто зна, можу і судмедекспертом стати, якщо моя зіронька не буде обережною.

- Я Сабріна.

- Я знаю. Ти моя зіронька Сабріна.

- Гм, а я твого імені не знаю. Як тебе звати?

- А я не представився? – руденький аж спіткнувся.