Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

- Яєць немає, - швидко вставила Сью і розсміялася, а потім додала: "Я майже не снідаю, п'ю тільки каву та з'їдаю круасан".

Ян хмикнув.

- А я з'їв би щось на сніданок.

Він замовив собі піцу та курячі крильця, а ще кока-колу зеро.

- Мені треба кудись з'їздити, - сказала Сью. - З'їздиш зі мною?

- А куди тобі треба?

Вона зітхнула.

- По дорозі розповім.

Вони вийшли надвір. Стояла чудова погода. Співали птахи, віяв легкий вітерець в обличчя.

- То куди ми їдемо? - спитав Ян, коли вони вже сиділи у напівпорожньому вагоні метро.

Сью подивилася на нього і посміхнулася.

- Мені треба подивитися на мій улюблений будинок.

- Що ще за будинок?

- Той самий будинок, де я колись жила, який мені довелося залишити по забаганню мого чоловіка.

- Ти таки одружена. - Ян здивовано хмикнув. - Чорт, ти зрадила чоловіка! Ну ти даєш!

- Здивований? - запитала Сью. - А я ось ні. Він не торкався мене цілий рік. Він мене не кохає. А ще він обіцяв до переїзду, що ми спробуємо в новому місті рік-другий і повернемося, якщо я захочу. З того часу минуло п'ятнадцять років. Я хотіла вже через рік повернутися, а він сказав, що передумав. - Сью розлютилася. - Там я стала несамостійною. До мене дійшло лише через стільки років, що я всі ці роки жила в клітці. Тож дякую, що ти зустрівся мені. Я вже забула, що таке поцілунки, ласки, член.

Сью замислилася, а Ян весь час слухав її - було незрозуміло, що він думав.

- Що з цим будинком? Ти хочеш просто подивитись і все?

- Угу.

Вони проїхали ще хвилин з десять і вийшли з метро. Їм можна було пересісти на інший поїзд і проїхати хвилин п'ять, але Сью раптом захотілося прогулятися районом, який вона колись пройшла вздовж і впоперек.

- Не віриться, що я колись тут мешкала.

- Чому ти сама сюди не повернулася?

- Не хотіла його залишати. Я думала, що без мене він пропаде. Мені було його шкода. - Сью завмерла, дивлячись на чудовий фасад її улюбленого будинку. - Краще пізно, ніж ніколи, - додала вона. На її обличчі виражалося щастя, схоже на ту емоцію, коли дуже довго чогось чекаєш і врешті-решт отримуєш.

- Я спробую туди зайти.

Вона швидким кроком рушила до будинку.

- Як ти увійдеш? Двері зачинені, - кричав Ян.

Сью шмигнула всередину будинку. Ян прослизнув за нею. Вони мовчки піднялися сходами на верхній поверх. Сью помітила, що дерев'яні сходи пофарбували. Коли вона там жила, то дерево було потертим, що надавало сходам вінтажного вигляду, а Сью любила все вінтажне.

- Я хочу зайти до квартири, - впевнено сказала вона.

- Ти в своєму розумі? Це неможливо.

- Все можливо, якщо захотіти. Я чекала п'ятнадцять років на цю зустріч.

Сью взялася за ручку, натиснула вниз, і двері відчинилися. Однак перед цим вона зателефонувала у двері, щоб подивитися, є хто вдома. Вдома нікого не було. Сью з усмішкою на обличчі ступила на поріг квартири. Ян залишився стояти біля дверей на сходовій клітці, нервово крутив головою по боках і хвилювався. "Мені не слід було підніматися, - думав він. - Чорт забирай, нас можуть побачити".

Перед Сью відкрився довгий коридор, що проходив через зал, об'єднаний із кухнею. Це те, що переробили, і те, що першим впало їй у вічі. Раніше кухня була праворуч, а зал ліворуч - між ними коридор. "Гарні паркетні підлоги". - Сью подивилася вниз. Вона пройшла на кухню. Звідти відкривався вид на заднє подвір'я. Тепер на місці вікна були балконні двері, які вели на прибудований до будинку балкон, що виходив на терасу.

Сью вийшла на балкон. Вигляд зачаровував. У кутках стояли різні квіти. Нові мешканці затишно облаштували терасу. На Сью наринули спогади. Вона ще трохи постояла на балконі і повернулася знову до коридору, наприкінці якого було дві кімнати по обидва боки - там все лишилося незмінним. Сью помітила, що кімнати були напівпорожні, начебто мешканці рідко там бували або частково переїхали. Обидві кімнати мали скошені стелі. Сью любила ці скоси. Вони надавали приміщенням загадковість та затишок. Вона любила сидіти за письмовим столом або лежати на ліжку та слухати, як дощ б'є по даху.

- Хтось піднімається сходами, - раптом пролунав голос Яна. - Я йду.

Сью повільно пройшла коридором і завмерла за крок від вхідних дверей. Ручка ворухнулася, і прочинилися двері. Сью ступила праворуч і зайшла за ріг. Вона спиною притулилася до стіни і затамувала подих. З коридору лунали голоси. Сью злякалася. Вона обережно визирнула з-за рогу і побачила двох жінок. Вони щось робили на кухні, стурбовано бовтаючи. Сью навшпиньки попрямувала до дверей, як одна з жінок до неї звернулася.

- Хей, ти хто така? - невдоволено спитала вона.

Сью розгорнулася, подивилася на похмуре обличчя жінки і посміхнулася.

- Я мешкала тут раніше. Двері були відчинені. Я увійшла. Вибачте.