Марина Гриміч - Клавка

Я їх бачила, як оце тебе зараз. То вони — і чоловіки, і жінки, і молоді, і старі — дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони, повір мені, далеко не жалюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це — сила. Вони по суті — хто? Біженці! Голодранці! Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах: не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все презирство до нас! А бачила б ти, як вони облаштували свої табори: практично зробили з них маленькі держави — зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити. Ось що таке буржуазні націоналісти! А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!

— Спокійно, Лізочко, спокійно! Ніхто тут, принаймні у цій кімнаті, не збирається воювати проти Рильського і тим більше проти мого коханого Павла Миновича! Заспокойся! Чого ти?

— Та просто зло бере! Здавалось би, я — баба бабою, ти — баба бабою…

— А точніше, Сіробаба — Сіробабою, — пожартувала Неля.

Ліза посміхнулась, але продовжила:

— …але в нас більше глузду, ніж у тих мужиків, яким кинули кістку під назвою «буржуазний націоналіст», от вони й гризуть її! І гризуть не лише кістку, а й одне одного! Гризуть з остервенінням…

Клавка аж голову в плечі втягнула, перелякавшись того, що почула від Єлизавети Петрівни. Неля Мусіївна помітила цю реакцію і поплескала її по плечу:

— Не переживайте, Клавочко! І не слухайте її після двох келихів шампанського. Краще скажіть, що там у Спілці подейкують про майбутній Пленум?

— Та що там розповідати, — знехотя відмахнулася Клавка. — На закриті наради — туди, де не потрібен протокол, — мене не кличуть. Тож я знаю тільки те, що говоритиме Олександр Євдокимович у доповіді, коли, звичайно, не змінить своєї думки. А про що він говоритиме? Та про те, що й завжди… — їй таки вдалось ухилитися від відповіді.

Вона з острахом чекала, що зараз Єлизавета Петрівна її змусить переповісти, що було в ЦК, зиркнула на неї спідлоба, однак та була незворушна, як сфінкс: навіть перед найближчою подругою не подала й знаку, що знає щось більше. У цьому була вся Прохорова: сказала «я — могила!» — і слова свого дотримала.

Неля Мусіївна струсила цигарку, про яку на деякий час забула, поки над стовпчиком попелу в’юнився викрутасами димок.

— А що там думати? Я і без Клавочки можу все вам розповісти!

Вона згребла зі столу карти, ще раз їх перетасувала, розклала якоюсь химерною «шахматкою» і весело почала:

— Ну, так. Дивимось, як лягли тузи, і бачимо генеральну лінію партії, яка свідчить про те, що «не все гаразд у данському королівстві» і що прийшов час знову чистити авгієві конюшні…

Вона зітхнула, і цим скористалася Єлизавета.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я вірю в те, що це правильно і Жданов має рацію. Останнім часом стільки сміття почало виходити друком — і в нас, і в Москві, і в Ленінграді… Але сумно, що всі зараз сприймуть цю настанову партії як команду «фас!» і можуть вихлюпнути дитя разом із водою.

— Ти віриш, що це НЕ команда «фас!»? — серйозно спитала Неля Мусіївна, припаливши нову сигарету.

— Так, я вірю, — спокійно відмовила Прохорова. — Партія хоче лише добра…

— Ну-ну! — іронічно зауважила Неля і продовжила «читати» карти: — Отже, зараз на порядку дня — критика, коли товариська, коли безпощадна. Але критика має бути. Бо, як казав товариш Жданов, «хто боїться критики — той останній боягуз». Ось так нам усе розтлумачують постанови ЦК і передовиці в газетах. І, власне, це дуже добре, бо тепер наші кохані письменники знають, що треба робити: критикувати одне одного. Ось дивіться, який розклáд: королі всіх трьох мастей повернуті до тузів, неначе спостерігають за тим, як лягають головні в колоді карти. Подивимося на королів. Піковий тут найголовніший. Він виголосить доповідь, покритикує всіх і вся — але так, як то кажуть, без фанатизму, як і вимагається від комуніста, який виконує настанови ЦК. Король сонячнокларнетний і король київськооктавний змагатимуться між собою, хто інтелігентніше і з більшим почуттям власної гідності вийде з критичної ситуації. Ось іще один король — трефовий, о, йому на цьому Пленумі не поздоровиться. Власне, як і чирвовому, київськооктавному. А ось зібралися в зграю вальти. Ух, як вони розперезалися! Готові одне одного вбити! Що я бачу? Вальти підняли руку на «святе» — на королів!

— А що у нас із дамами? — спитала Єлизавета Петрівна.

— А що — дами? Вони в меншості. Вони взагалі у світі карт завжди в меншості. І в реальному світі — вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці не три національності — українці, росіяни і євреї, — а чотири. Четверта національність — це жінки, і в явно приниженому стані. Взагалі — дивлюся я на карти, — вам, літературним дамам, іще довго — принаймні до кінця двадцятого століття — доведеться лишатися в меншості, бачу, лише в далекій перспективі ви відіграєтеся на чоловіках. Мабуть, аж у двадцять першому столітті. Але нас тоді вже не буде на цьому світі…

— Ну, годі вже! Збирай карти, Нелько! — скомандувала Єлизавета Петрівна. — Налякала ти нас. Сподіваюся, з тебе нікудишня ворожка. Не хочу, щоб усе це збулося. Давайте краще пити чай!

Вона пішла в кухню, щоб поставити чайник. Неля Мусіївна полізла в коробочку з-під цигарок, але та виявилася порожньою. Тоді вона встала, понишпорила по кімнаті подруги і знайшла пачку з папіросами. Припалила, скривилася, проте затяглась… І знову розклала карти.

Тут нагодилась і Єлизавета Петрівна.

— Волію бути поганою ворожкою, але карти кажуть, що буде просто криваве побоїще… — заявила Нелька.

— Подруго, припини! — урвала її Прохорова, але та не послухалась і продовжила:

— Тут явно три жертви: король чирвовий, король трефовий і один валет.

На цей раз Єлизавета Петрівна піддалась на провокацію:

— Ну, припустімо, що чирвовий — це Рильський… — повільно промовила Єлизавета Петрівна. — Хто ж тоді трефовий король? Клавко? Ідеї?

Клавка мовчала. Вона думала: казати чи ні? Вирішила не казати. Тож спробувала здвигнути плечима якомога правдоподібніше.

Прохорова пильно дивилась у вічі Клавці, немов намагаючись зчитати з них потрібну їй інформацію.

— Думаю, валет — це Сенченко, — повільно сказала Єлизавета Петрівна.

«От зараза, здогадалася.