Марина Гриміч - Клавка

карт і почала їх тасувати. — Знаєте, ось що я вам скажу: в усіх цих безкінечних звинуваченнях в буржуазному націоналізмі є щось фарисейське. Одна справа — Рильський: рафінований, як кажуть львів’яни, інтелігент, який ностальгує за тим високоосвіченим колом, у якому виростав, і за тим богемним середовищем, у якому починав як поет, а друга справа — мій Павло Минович з його дитячою ностальгією за солом’яною батьковою хатою з призьбою на осонні. Як на мене, просто смішно і в одного, і в другого шукати буржуазний націоналізм. Вони обидва, хоч і такі різні, але радянські до мозку кісток люди, а те, що їм приписують, — це далеко не буржуазний націоналізм. Це свого роду хлопоманство, українофільство, нехай навіть і радянське. Повірте мені як онучці Мойше Гершка, що тримав книжкову букіністичну крамничку на Подолі з українофільською літературою! А хочете знайти буржуазний націоналізм — шерше ля Львів! Ось там його батьківщина!

— Я думаю, Нелько, — заперечила Прохорова, — і там його вже днем із вогнем не знайдеш! Там уже не письменницька організація, а кіт наплакав. Якщо до війни там було… скільки, Клавочко, членів? 58? Так?

Клавка кивнула.

— На той час, у 1940-му, це було лише вдвічі менше, ніж у Київській організації, і стільки ж, скільки в Києві у 1939 році. Це при тому, що Харківська налічувала всього 15 членів, Одеська десь 8, Донецька — 6. А в 1944-му Львівська організація вже налічувала «аж» 14 членів. А зараз, Клавочко, скільки?

— Єлизавето Петрівно… — з докором сказала Клавка. Вона не любила давати інформацію з канцелярії.

— Ну, що ви, Клавочко, комизитеся! Який же це секрет? Ми ж це обговорювали на партзборах! Я просто призабула цифру.

— Ну, вісімнадцять.

— Вісімнадцять членів Львівської письменницької організації! І скільки серед них корінних львів’ян, тобто не львів’ян, а вихідців із Західної України? Ну, від сили половина. Ну, Козланюк[24], ну, Галан, ну, Карманський[25]… До речі, його виключили зі Спілки чи ні? Я так і не зрозуміла, — вона подивилася на Клавку.

— Та там така історія сталася з ним. Коли він приїхав з Бразилії… — почала Клавка.

— З Бразилії? — здивувалася Неля Мусіївна.

— Ну, так, він там був спершу послом від ЗУНР, потім лишився жити в еміграції, а в тридцять сьомому чи тридцять восьмому — точно не знаю — повернувся на батьківщину. В тридцять дев’ятому його прийняли до Спілки. Під час війни він опинився на окупованій території і щось там видрукував не те. То рік тому Львівська організація його виключила зі Спілки. Але, наскільки я пам’ятаю, в офіційних протоколах спілчанського правління це питання не проходило, принаймні при мені. Тобто рішення це не затверджене… Але в цьогорічних загальних письменницьких списках членів Спілки його ім’я не значиться…

— Ну, добре. А чого це я зачепилась за Карманського? — задумалася Прохорова.

— Ви говорили про Львівську організацію, що там місцевих небагато…

— А-а-а, так! А тих, хто лишився, ніяк не звинуватиш у буржуазному націоналізмі. В їх числі Дарію Дмитрівну Полотнюк, чи то пак Ірину Вільде з Чернівців, яка працює кореспондентом «Правды Украины». А хіба назвеш націоналістами тих, кого послала партія туди працювати після війни? Буряка[26], Бірюкова[27], Петльованого[28]?.. Які з них буржуазні націоналісти?

— Лізо, я не про Спілку, — заперечила Неля Мусіївна. — Я про загальну атмосферу на Західній Україні… про бандерівщину. Я хочу сказати, що там дійсно націоналізм. Буржуазний чи не буржуазний, я не знаю! А що за націоналіст з мого Павла Миновича, який, зображуючи сучасне колгоспне життя, візьме та й вставить «красне» словечко, щось із улюблених архаїзмів доби Панька Куліша! Він часом буває такий кумедний у своїй наївності! Але при цьому пнеться в когорту націоналістів і де тільки можна б’є себе в груди: «Так, я робив помилки, у мене є недогляди буржуазно-націоналістичного спрямування. Але я каюсь!» Таке дурне геройство…

Неля Мусіївна то розкидала карти, то збирала, то тасувала їх різними способами — все це вона робила механічно, неначе тренувала пальці. Паралельно вона час від часу затягувалася цигаркою і струшувала попіл у зелену кришталеву попільничку.

— Він же у мене, як дитина, — продовжувала вона. — Ще й досі перебуває у романтичних тенетах Кулішевих «Записок о Южной Руси» і «Запорожской старины» Срезневського. Чортяка, начитався… Та я й сама винна: треба було кудись сплавити всі ці книжки з дачі, але ж рука не піднялася — це все, що лишилось у мене від дідуся і його букіністичної книгарні!

Вона затяглася цигаркою і випустила кілька колечок диму.

— От досі не можу збагнути: як він, той ортодоксальний містечковий єврей, збирав усі ті українофільські штучки! — Неля Мусіївна перескочила зі свого чоловіка на дідуся. — От шо йому було в голові? — останню фразу вона сказала з відчутним єврейським акцентом, який завжди симулювала, коли хотіла перевести розмову на жарт. — Міг би тримати ювелірну майстерню, щоб лишити своїй коханій онучці у спадок золото-діаманти. Так ні!

Вона розлила рештки шампанського у три бокали.

Єлизавета тримала свій келих у руках, замислившись.

— Ну, щодо твого Паші я згодна, — сказала вона подрузі, повертаючись до спілчанських ярликів. — То ти думаєш, Максима Тадейовича даремно критикують за націоналізм?

— А ти — що? Ні? Ти ж сама Ярославною плакала після загальних письменницьких зборів, де його рознесли «в пух і прах»? Я просто вважаю, що після того, що він зробив для української літератури і для всіх нас особисто, власне, як чи не для кожного письменника в Спілці, — треба не чинити над ним насильства, не вчити його, старого зубра, як писати, а дозволити йому бути таким, який він є, — трохи старомодним, трохи сентиментальним, пробачати йому старі, трошечки націоналістичні, гріхи…

— Слухай, Нелько, ось ти буваєш якась дивна! То ти кажеш, що він ніякий не націоналіст, а радянський українофіл, то знову йому приписуєш націоналістичні гріхи!..

— Ну, не кип’ятись, подруго! Це все лише слова. В цьому клятому літературному середовищі мимоволі і сама починаєш маніпулювати словами й автоматично чіпляти ярлики! Заспокойся!

Але Єлизавета Петрівна не збиралася заспокоюватись.

— Треба стежити за мовою… — повчала вона. — От я тобі скажу… — вона затяглася папіросою. — Ти ж знаєш, що я в таборах «ді-пі» працювала?

— Та тихо ти! — замахала на неї руками Неля Мусіївна. — Знаєм, знаєм. Не треба тут мені й Клавці брянчати своїми енкаведистськими медалями… Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! Знайшла чим хвалитися!..

— Та що ти мені рота затикаєш? Всі й так про це знають!.. — Прохорова розчервонілася. — Так от там, скажу тобі, справжні буржуазні націоналісти!