Марина Гриміч - Клавка

страшно навіть, коли затешеться якийсь середнячок: адже на його фоні зірки класиків світитимуть яскравіше. Цю тираду вона урочисто закінчувала словами: така установка партії! А потім, немов схаменувшись, щоб ніхто не подумав, що Сіробаба посередній письменник, починала «бити себе в груди»: нова повість Павла Миновича така оригінальна, подивіться, які в нього пасажі! І зачитувала уривки з артистичною майстерністю, гіпнотизуючи присутніх. І редактори, зачаровані її промовою, приймали текст у роботу. А коли пізніше, схаменувшись, кидалися шукати у статтях, виступах вождів і постановах партії висловлювання, почуті від Нелі Мусіївни, виявлялося, що таким там навіть не пахне. А фрагменти, які вона натхненно зачитувала, на папері мали бляклий і невправний вигляд. Але було пізно, бо твір уже було надруковано.

Треба віддати належне Нелі Гершко: її ніколи не ловили на поширенні пліток, хоча, здавалось би, таким активним спілкуванням з мешканцями РОЛІТу — письменниками, їхніми дружинами, дітьми, мамами, тещами, хворими тьотями і бідними племінниками — не міг похвалитися більше ніхто. Єдине місце, де вона могла розслабитися і дозволити собі вибовкнути той чи інший секрет, — це була квартира Єлизавети Петрівни. Неля й Ліза були подругами ще з дитинства, ходили до однієї школи й одного класу; подейкують, що це Єлизавета Петрівна «висватала» Нелю за Павла Миновича, перспективного селянського письменника, якому світила квартира в РОЛІТі. Щоправда, йому не вистачало своїх коштів на перший внесок (адже в 1934-му це був кооператив), ось тут і знадобилися Нелині єврейські загашники. Дружина Павла Миновича категорично заперечувала цю версію, а у відповідь на закиди щодо «незвичності» її шлюбу з національної точки зору називала десятки прізвищ українських письменників, які мали за дружин жінок її національності. Насправді в 1930-і роки це було модно: єврейські чоловіки з перспективою просування по кар’єрній лінії одружувалися з українськими дівчатами, нерідко беручи їхні прізвища, а єврейські баришні з «хороших сімей» шукали собі українських перспективних хлопців.

Через те, що Неля Мусіївна мала право заходити до Єлизавети Петрівни в будь-який час дня і ночі без попередження, Клавка нерідко опинялася в компанії цих двох жінок, які під час спілкування легко перетворювалися на фурій. Тоді в кімнаті стояв дим стовпом (це при тому, що Прохорова панічно боялася засмердіти кімнату), на столі виблискували фужери для вина чи шампанського з кольорового кришталю, які Єлизавета Петрівна виставляла лише подрузі, і в натюрморті обов’язково були присутні карти: Неля могла годинами підтримувати жваву розмову, не втрачаючи зоровий контакт зі співрозмовником, і при цьому розкладати пасьянс. Нерідко подруги й сварилися — переважно через різницю в естетичних смаках — і тоді по кімнаті аж «пір’я літало», після чого могли не розмовляти тиждень, максимум два. Але назагал це була парочка «нерозлийвода».

Єлизавета Петрівна і Неля Мусіївна, очевидно, до Клавчиного приходу палко обговорювали Пленум, що був «на носі», бо, коли вона зайшла, відразу затягли її в свою розмову на цю тему.

Неля ще раз перепитала Клавку, чи не збирається Корнійчук критикувати її Павла Миновича, і та не змогла їй відмовити, тим більше, що Сіробабі справді не було чого боятися.

— Нелю Мусіївно, єдине, що я можу вам сказати: на цьому Пленумі персона вашого чоловіка вже не стоятиме на порядку денному, хіба що хтось із «доброзичливців» у своїх виступах зачепить його ім’я, але то вже як ваша карта ляже, — віджартувалася Клавка, — тут щось прогнозувати важко.

— Ну, за це не гріх і випити! — розсміялася Неля Мусіївна безтурботно й і підняла вузький келих із блакитного кришталю.

Клавка здивувалася: шампанське, що за розкіш!

Неначе прочитавши її слова, Неля Мусіївна пояснила:

— У Павла Миновича книжечка вийшла. Невеличка — «метелик». Але все-таки подія. Сьогодні ми з ним напоїли редакцію прози «Радписьменника» «Советским шампанским», одну пляшечку вдалося врятувати для вас.

Ковтнувши холодного шампанського, Неля зауважила:

— Ой, як гарно пішло, дякую, Лізко!

— Це ж твоє шаманське, Нелько! — здивувалася Єлизавета Петрівна. Всі знали про зв’язки Нелі з буфетом ЦК.

— Лише в тебе з усього РОЛІТу є фужери, достойні «Советского шампанского»!

Прохорова задоволено посміхнулася. Це був вдалий комплімент. Вона ретельно стежила за тим, щоб до кожного алкогольного напою подавалася відповідна чарка. А різнокольоровий кришталь — це був чийсь німецький трофей, придбаний Прохоровою на Євбазі, і об’єкт її гордощів як світської дами.

На червоному кришталевому блюдечку (з тієї ж серії) красувалися маленькі бутербродики з ікрою. «Також із прийняття», — подумала Клавка.

— Пригощайтеся, Клавочко, — припрошувала Неля Мусіївна.

— Ні-ні-ні! — замахала Клавка, відхрещуючись від такого дорогого делікатесу. Вона побачила, що бутербродиків було чотири, отже, планувалося, що два буде для Прохорової, два — для Нелі.

Неля Мусіївна поклала на тарілочку перед Клавкою бутербродик.

— Повірте, дівчинко, мене цим уже не здивуєш! Колись я вúносила в Торгсин цілу жменю сімейного золота, щоб частувати галасливі письменницькі компанії. Тож Неля Мусіївна сьогодні обійдеться без бутербродика, а вам він запам’ятається, і Нелі Мусіївні буде приємно, — останню фразу вона промовила, стилізуючи під характерний єврейський акцент.

Клавка акуратненько вкусила смаколик з кав’яром і згадала дитинство. Колись її вернуло від риб’ячого жиру, яким тхнула ікра, бабуся ніяк не могла запхати в неслухняну внучку «торгсинівський» делікатес. А сьогодні для тієї самої дівчинки — тільки на 20 років старшої — це була «їжа богів». Після ковтка шампанського стало веселіше. «Так і спитися можна!» — посміхнулась подумки Клавка.

— І як пройшло «обмивання книги» у видавництві? — поцікавилась вона вголос.

— Ну що вам сказати, Клавочко? Лише велика доза шампанського й ікри допомогла розвіяти тривогу з приводу того, чи не громитимуть на Пленумі видавництво і редакторів за цю книгу мого Павла Миновича! — і Неля розсміялася.

— Але таки вдалося! — зауважила Єлизавета Петрівна.

— Так, на запах шампанського й ікри припхалася ще купа літераторів. Захмелівши, почали генеральну репетицію Пленуму.

— Нічого собі! — здивувалася Клавка.

— Ой, дівчатка, повірте моєму нюху, на цьому Пленумі знову буде повний вінегрет, як минулого разу, на загальних зборах, — зітхнула Неля Мусіївна. — Вилізе, як блощиці з-під старих шпалер, уся погань, заздрість, старі образи, самозакоханість, комплекси неповноцінності наших письменників. Ви побачите, вони знову немов подуріють: почнуть звинувачувати одне одного в гріхах, у запалі розкидаючись ярликами направо й наліво, а потім іще довго розхльобуватимуть кашу, яку заварили.

— Ярлики старі? — поцікавилася Прохорова. — Чи є щось новеньке? Тільки, будь ласка, без натуралізму: ніяких блощиць за столом!

— Ну, ярлик «буржуазний націоналіст» поки що поза конкуренцією. Чіплятимуть його наліво і направо одне одному так хвацько, як Малишко роздає «генеральські» і «маршальські» «погони» під час гри в дурня. — Неля взяла в руки свою колоду