Марина Гриміч - Клавка

— А-а-а, це ти, Лізко! Чорт тебе приніс!..

— Пашко, якщо тебе й критикуватимуть, то це тобі піде лише на користь: громадськість тобою зацікавиться, мовляв, «стоп-стоп-стоп, а хто то такий Павло Сіробаба, якого так уперто критикують! Дай-но почитаю!» Гляди, й книги твої швидше розкуповуватимуться!

— Лізко, замовкни!

Прохорова продовжувала сміятися:

— Он Іван Сенченко написав у своєму романі «Його покоління», що Леонід (так звати головного героя) про Тичину знав тому, що на вулиці Коцюбинського була школа імені П.Г. Тичини!.. А школи твого імені ще не побудували, тож як про тебе дізнається «Леонід», як не з доповіді Олександра Євдокимовича?

Прохорова з Клавкою розсміялися, щоправда, остання «в кулачок».

— Ну, ти, Лізко, й язикате стерво, точнісінько, як моя жінка. Злигалися дві відьми й кров мою п’ють! Тобі добре, тебе не зачіпають, а по мені їздять уздовж і впоперек!

— А тому що, Пашечко, я не випендрююся і не пхаюся в журнал «Вітчизна», а сиджу тихо і працюю в шухляду, а «на гора» видаю дитячі віршики в журнал «Барвінок». Думаєш, у мене нема нічого показати?

Павло Минович махнув рукою і вийшов з приймальні.

Прохорова обійняла Клавку за плечі:

— Ну що, Клавочко, як там у вас все пройшло? Він, тобто «Бе», повернувся вчора такий розгублений… «Де шафа?» — питає, а думки десь далеко-далеко! Ви встояли перед напором?

— Не зовсім! Але, будь ласочка, потім, тут, як то кажуть, стіна з вухами та ще й такими величезними, як у слона. У вас щось термінове?

— Перший проводить нараду? — Прохорова кивнула на двері.

— Так.

— Голова Літфонду там?

— Немає.

— Ясно! Та в мене виникла проблемка. Я ж не знала, на коли планується Пленум, і взяла заздалегідь путівку в Ірпінь якраз на початок золотої осені — з цієї п’ятниці. А тут виявилося, що на наступному тижні буде Пленум, треба буде їздити туди-сюди, а світ же не близенький… Думаю, як перенести терміни путівки… Хто там зараз в Ірпені?

— Ой, Єлизавето Петрівно, зараз там усі завсідники — і Малишко, і Гончаренко,[22] і Гордієнко.[23] Гарна компанія, їдьте. Пленум триватиме всього кілька днів. Крім того, — вона перейшла на шепіт, — може так статися, що після Пленуму Пестуна знімуть з голови Літфонду, а прийде хтось інший — раптом не дасть вам путівки…

— Умовила. Я там у списках є? — показала вона на перелік запрошених на Пленум, що віддрукованим лежав на столі у Клавки.

— Так, є. Якраз можете взяти своє запрошення.

— Ну що, до вечора? — запропонувала Прохорова. — У мене ще кілька картоплин лишилося. Приходь на вечерю!

І намірилася вийти з приймальні, але Клавка затримала її:

— Єлизавето Петрівно, до речі, Олександр Євдокимович критикує саме це місце з роману Сенченка, яке ви щойно згадали…

Та багатозначно підморгнула їй.

…За дрібними дорученнями Клавчин день минув. Олександр Сергійович не подзвонив.

Не подзвонив!.. Не подзвонив!..

Дорогою додому зі Спілки Клавка лаяла себе: «От дурна! Розкатала губу на завідуючого відділу ЦК!» А він ні сном ні духом не підозрює, що вона собі нафантазувала!

Як же вона себе ненавиділа в цю хвилину за свою недосвідченість в амурних справах, коли бажане сприймається за дійсне!

І взагалі — геть думки про чоловіків! Невже їй самій погано живеться? І материнського інстинкту в неї не спостерігається… Буде собі сама, як Прохорова!

Вона бігла по вулиці Ворошилова і мимоволі звернула на вулицю Франка. А коли зрозуміла, що йде не до себе, а до РОЛІТу, вирішила не міняти маршрут і, не заходячи додому, рушити відразу «на картопельку» до Єлизавети Петрівни. «Тільки б „Бе“ там не було!» — благала невідомо кого вона.

Баратинського у Єлизавети Петрівни не було. Зате до неї прийшла її нерозлучна подруга — Неля Мусіївна, Сіробабиха. З нею завжди було весело: дотепи випурхували з неї, як пташки з кущів, і передавалися з вуст у вуста в ролітівській громаді. При згадці про її знамениті пироги і рибу-фіш у всіх починалося слиновиділення. Здавалося, не було людини у всьому РОЛІТі, хто б не скуштував їх. Щедрості й гостинності Нелі Мусіївни не було меж.

Крім того, вона славилася своїми педагогічними здібностями. Сіробаби мали трьох дітей різного віку, а Неля була домогосподаркою. Вона сама доглядала їх, не довіряючи менших дитячим садкам, а старших — київським дворам. Вона ретельно займалася їх вихованням, організовувала різні свята, вистави, спортивні змагання, залучала до цього інших ролітівських дітей, чиї батьки були безмежно вдячні за те, що їхні нащадки не тиняються бандитськими закутками Євбазу.

Мешканці будинку лише встигали дивуватись, як у дуже посереднього та й недолюблюваного редакторами Павла Миновича Сіробаби зростає матеріальний добробут: адже він аж ніяк не міг похвалитися хорошими гонорарами. Це приписували здатності Нелі «крутитися». Навіть у голодну зиму 1946–1947 року їй вдалося зробити навар. Вона не полінувалася і гайнула на Вінниччину, на батьківщину чоловіка. Його село з дідів-прадідів було відоме тим, що сушило грушки і сливки. Вона зібрала у господарів сушку, найняла підводу і по морозу дісталася Москви, там оселилася в смердючій кімнатці колгоспного ринку, де, крім неї, жило ще восьмеро бабів. Два місяці вона простояла на базарі, захворіла на бронхіт, змарніла, але привезла додому машину, а крім того, щедро поділилася заробітком з односельцями чоловіка.

Машина стояла під вікнами у ролітівському дворі, вилискувала і дражнила око письменників та їхніх дружин своїми бамперами і фарами. Але відверто на цю тему ніхто не висловлювався. Заздрити Нелі було своєрідним моветоном.

У ролітівській спільноті гуляла думка, ніби Неля «щось знає», і якби вона не була єврейкою, її б запідозрили в тому, що вона відьма: так у неї все добре складалося. Ходили чутки, що коли її чоловік приходив додому і починав скиглити, що його ніхто не хоче друкувати і ось знову забракували рукопис, вона кидала на стіл колоду карт, які розсипалися віялом, перемішувала їх, попльовувала зверху і примовляла весело: «Шахер-махер-парікмахер!» Після того у Сіробаби дивним чином усе складалося і його рукопис приймали до друку.

Таким було уявлення середньостатистичного ролітівця. Але Клавка знала, що це не більше, ніж казка. Вона не раз чула у своїй приймальні нарікання редакторів журналів і видавництв на те, що Неля Мусіївна Сіробаба бере їх в облогу і переконує різними аргументами взяти рукопис її чоловіка. Наприклад, її улюбленим «коником» було те, що література — це не «парад зірок», а літературний процес, у якому мають право брати участь не лише таланти, а й просто обдаровані люди, і не