Тетяна Олiйник - Агент 2601 та 1/2, Тетяна Олiйник

- Привіт, Акторе! Вітаю з перемогою! - вигукнув він і простягнув кулак Максу.

- Що ви маєте на увазі? - здивувався той.

- Як це, що?! Америкоси виділяють нам додаткову зброю на прохання українських дітей! Я в новинах прочитав, - пояснив водій.

- А-а... Ви про це... Дякую! - Макс стукнув по кулаку на знак подяки.

- Цікаво, що скаже з цього приводу наш Шерхан?! - всміхнувся агент Домкрат.

Максу теж це було цікаво.

В офісі агентства його зустріли гучними привітаннями:

- Молодець, Акторе! Домігся свого!

- Так тримати, хлопче! З такими кадрами як ти, перемога Україні забезпечена!

- У це важко повірити, але в тебе вийшло достукатися до Білого Дому, - зауважив агент Факс, який раніше дуже сумнівався в тому, що радник президента Америки дотримається своєї обіцянки.

Привітання перервав дзвінок. На екрані комп'ютера з'явилося обличчя Першого. Шеф викликав групу агента Бульдога до себе в кабінет.

- А-а, наш переможець! - вигукнув він, піднімаючись зі свого місця. - Прийми мої щирі вітання, Акторе! - простягнув він руку.

- Служу народу України! - відповів хлопчик і потиснув простягнуту долоню.

- Хоча багато хто не вірив в успіх твоєї справи, ти втер їм носи, мій хлопчику! Усі заголовки газет сьогодні рясніють новиною про те, що Штати виділяють нашій країні додаткову військову допомогу на прохання українських дітей, - сказав Перший. - Це і є справжня перемога!

- Спасибі! - подякував Макс.

- Ні-ні, це тобі спасибі, Акторе, - відповів шеф.

- Річ у тім, Максе, що коли ми запросили тебе на роботу, то не очікували таких успіхів, - вступив у розмову куратор, - ти перевершив усі наші сподівання.

- Звання першої дитини-спецагента ти виправдав сповна! - додала агентка Сакура і посміхнулася хлопчикові.

Дорогою до спортзалу Акторові зустрівся агент Шерхан. Він зупинився, як завжди склав руки на грудях і окинув хлопчика злегка презирливим поглядом:

- До мене дійшли чутки про події в Америці. Звісно, мої місії так далеко ще не заходили, але...

Макс приготувався почути якусь образу на свою адресу, але несподівано Шерхан простягнув йому руку... Хлопчик не повірив своїм очам, так це було непередбачувано! Він відповів рукостисканням:

- Дякую, агенте Шерхане! Гадаю, якби випав такий шанс, ви б набагато краще впоралися з такою місією, - чемно промовив хлопчик, вирішивши трохи потішити самолюбство спецагента.

Обличчя Шерхана розпливлося в самовдоволеній усмішці.

У школі перед початком занять Макс не зустрів Віталіка, проте знайшов у своїй шафці зашифроване послання від нього. Нестрункі ряди кострубатих цифр вкривали складений удвічі листок паперу. Макс підійшов до шафки друга, озирнувся на всі боки, і непомітно опустив конверт у дверну щілину.

На перерві Віталік чекав друга під дверима класу:

- Пррривіт, Максе! Ти отримав мого листа? - запитав він.

- Отримав, привіт!

- І я твій отримав! Тільки поки що не прррочитав, - повідомив Плохиш.

- Це ти зробиш удома, нема чого світити секретні документи на перервах, - із серйозним виглядом промовив Макс.

- А-а!.. Я зрозумів.

- Агенте Плохіш, сьогодні ми будемо розвивати уважність. Вона необхідна під час стеження і не тільки.

- Що? Прррямо тут? - здивувався Віталік. - А як же секретність?

- Молодець, агенте Плохиш! Ось бачиш, ти вже запам'ятав перше правило спецагента, - похвалив Макс. - Але для цієї вправи нам знадобляться люди.

Друзі сіли на підвіконня в коридорі.

- Дивись уважно на людей, що проходять повз, і намагайся запам'ятати їхні особливі прикмети, - пояснював Макс. - Ось іде хлопчик із вашого класу, розглянь його гарненько. Так... А тепер опиши своїми словами.

- Кого? Стаса? Так він же дурень! - повідомив Віталік.

- Ні, ти не зрозумів завдання. Особливі прикмети - це те, чим люди відрізняються зовні один від одного, - знову взявся пояснювати Макс. - Ось наприклад: ти великий, а я маленький. Он та дівчинка з довгим волоссям, - показав він пальцем, - а ця з коротким. Або он той хлопчик із кучерявим волоссям, а той із прямим. Тепер зрозумів?

- Ну, зараз зрозумів, - відповів Віталік.

- Тоді пробуємо ще раз. Дивись, он наша вчителька йде, опиши її зовнішність, - скомандував Макс.

Віталік простежив очима за молодою жінкою, яка проходила коридором, потім вимовив:

- Ну... вона гарна... у спідниці, на підборах... - далі він завис, як буває інколи з комп'ютером, що потребує перезавантаження.

- Віталіку, а волосся? Волосся в неї яке?

- А хто його знає?! - знизав плечима друг. - Воно ж у зачісці.

- Ох... - Макс безнадійно опустив плечі. Було ясно, що друг ще не готовий до такого складного завдання, але відступати все ж не хотілося.

- Послухай, агенте Плохиш, от якщо тобі доведеться стежити за якимось шпигуном, то як ти відрізниш його в натовпу перехожих?

- Ну, я спочатку запам'ятаю, у що він вдягнений, і потім впізнаю за одягом.

- А якщо шпигун переодягнеться, щоб відірватися від стеження? - поставив запитання Макс.

- Тоді я зможу впізнати його за зростом, - здогадався Віталік.

- Правильно! А якщо шпигун буде сидіти, а не стояти? Як ти відрізниш його від інших людей?

- Я впізнаю його обличчя.

- Молодець! - похвалив Макс. - Але чим його обличчя відрізнятиметься від інших?

- Ну... Він буде схожий на себе, - відповів Віталік.

- Добре... І чим же він буде схожий на себе? - терпляче допитувався Макс.

- Чим, чим... Очима, носом.

- Ось бачиш, уже щось з'ясували! - зрадів друг.

- Ага... - підтвердив задоволений Віталік.

- Тепер я поясню тобі, чим очі й носи відрізняються між собою, - сказав Макс. - Ось дивись, там б'ються два хлопчики. У того, який нападає, ніс великий. А в того, який упав, ніс маленький і ... фу... розбитий до крові.