Стівен Кінг - Під куполом

де щойно був той бік Купола. Наступний вдих був кращим, третій ще кращим, четвертий — дарунком Бога.

Або шкіроголової дівчинки.

Барбі з Джулією обнялися біля чорного квадратика на траві, де була лежала коробочка. Там ніщо не ростиме, ніколи більше.

17

— Сем! — скрикнула Джулія. — Ми мусимо витягти Сема!

Вони побігли до «Одіссея», все ще хекаючи, а от Сем уже не кашляв. Він навалився на кермо, очі розплющені, дихання коротке. Нижня частина обличчя в нього була залита кров'ю, і коли Барбі його відхилив, він побачив, що блакитна сорочка старого стала брудно-пурпуровою.

— Ви зможете його нести? — спитала Джулія. — Ви зможете його донести туди, де солдати?

Відповідь майже напевне мусила бути негативною, але Барбі промовив:

— Я постараюсь.

— Не треба, — прошепотів Сем. Очі його ворухнулись у їх бік. — Дуже боляче. — З кожним словом з рота у нього точилася свіжа кров. — Ви це зробили?

— Джулія зробила, — сказав Барбі. — Я точно не знаю, як саме, але вона зробила.

— Почасти також і той чоловік у спортивному залі, — сказала вона. — Той, котрого гакермонстр застрелив.

У Барбі відпала щелепа, але вона не помітила. Вона обняла Сема й поцілувала його в обидві щоки.

— І ви це зробили, Семе. Ви привезли нас сюди, і ви бачили маленьку дівчинку на майданній сцені.

— Ви були не маленькою дівчинкою в моїх снах, — промовив Сем. — Ви були доросла.

— Але маленька дівчинка все одно була тут, углибині, — торкнулась Джулія своїх грудей. — Вона й зараз там. Вона жива.

— Допоможіть мені вибратися з кабіни, — прошепотів Сем. — Хочу понюхати свіжого повітря, перед тим, як померти.

— Ви не помре…

— Цить, жінко. Ми обоє знаємо, що почім.

Вони вдвох взяли його під одну руку, делікатно витягли з-за керма й поклали на траву.

— Як повітря пахне, — промовив він. — Боже ласкавий. — Він глибоко вдихнув, закашлявся, бризкаючи кров'ю. — Я наче меду з щільника посмоктав.

— І я теж, — сказала вона, прибираючи назад йому волосся з лоба.

Він поклав свою долоню поверх її.

— А їм… їм було соромно?

— Там була лиш одна, — відповіла Джулія. — Якби їх було більше, нічого б не вийшло. Я не думаю, що можна відбитися від пов'язаної жорстокістю зграї. А щодо сорому, ні, їй не було соромно. Вона нас пожаліла, але їй не було соромно через ними зроблене.

— Вони не такі, як ми, правда? — прошепотів старий.

— Так, зовсім не такі.

— Жаль — це для кріпких людей, — промовив він і зітхнув. — А я можу лише соромитися. Що я наробив, то все через алкоголь, але мені все одно соромно. Я б нічого того не робив, аби можна було повернутись назад.

— Що б там не було, ви відшкодували все врешті-решт, — сказав Барбі, взявши Сема за ліву руку. На підмізинному пальці в того висіла обручка, гротескно велика на цій щуплій плоті.

Сем перевів на нього свої — типово янківські, вицвіло-блакитні — очі й спробував посміхнутись.

— Може, воно й так… за зроблене. Але ж я радів, коли те робив. Здається мені, що це відшкодувати ніколи не… — він знов почав кашляти, і знову ринула кров з його майже зовсім беззубого рота.

— Зараз же перестаньте, — вигукнула Джулія. — Перестаньте балакати. — Вони стояли на колінах по боках Сема. Вона глянула на Барбі. — Забудьте, що я казала, щоб його нести. Він у себе всередині щось надірвав. Нам треба піти по допомогу.

— О, там небо! — промовив Сем Вердро.

Востаннє. Він видихнув, груди його опали і вже більше не піднялися з черговим вдихом. Барбі потягнувся, щоб прикрити йому очі, але Джулія перехопила його руку й зупинила зі словами:

— Нехай він дивиться. Хоч і мертвий, нехай дивиться, скільки це можливо.

Вони сиділи поряд з ним. Чули голоси пташок. А десь там все ще гавкав Горес.

— Гадаю, я мушу піти, знайти свого собаку, — сказала Джулія.

— Так, — кивнув він. — Машиною?

Вона похитала головою.

— Давайте пішки. Я думаю, ми подужаємо півмилі, якщо йтимемо повільно, як ви?

Він допоміг їй підвестись.

— Давайте спробуємо й побачимо, — сказав він.

18

Поки вони йшли, зімкнувши руки понад трав'янистою серединою старого путівця, вона розповіла йому, наскільки зуміла, про те, як «була всередині коробочки» — як вона це назвала.

— Отже, — промовив він, коли вона закінчила, — ви розказали їй про те жахливе, на що ми здатні, чи показали їй такі наші дії, і вона нас все одно випустила?

— Вони й самі все знають про жахливі дії, — відповіла вона.

— Той день у Фаллуджі — найгірший спогад у моєму житті. Що робить його найгіршим, так це те… — Він спробував викласти це в тих термінах, якими була скористалася Джулія, — що я те робив, а не був тим, з ким те робили.

— Ви того не робили, — сказала вона. — То інший чоловік зробив.

— Не має значення, — заперечив Барбі. — Хлопець все одно мертвий, неважливо, хто його вбив.

— Це все одно трапилося б, якби вас у спортзалі було двоє або троє? Або якби ви там були сам?

— Ні. Звичайно, ні.

— Тоді нарікайте на долю. Або на Бога. Чи на Всесвіт. Тільки припиніть ганити себе.

Він радше за все ніколи не зміг би цього досягти, але він зрозумів те, що сказав наприкінці Сем. Сором за негідні дії — краще, ніж нічого, гадав Барбі, але ніякого сорому постфактум не вистачить, щоб закреслити радість, отриману від знищення — хоч ти мурашок палив, хоч убивав арештантів.

У Фаллуджі він не відчував радості. Щодо цього він не почувався винним. І це вже було добре.

До них бігли солдати. Їм залишилася, либонь, лише хвилина на самоті. Щонайбільше дві.

Він зупинився і взяв її за руки.

— Я люблю вас за те, що ви зробили, Джуліє.

— Я знаю, — спокійно відповіла вона.

— Те, що ви зробили, це потребувало величезної відваги.

— Ви вибачите мені крадіжку з ваших спогадів? Я не спеціально, просто так вийшло.

— Цілком вибачаю.

Солдати вже були близько. Разом з ними біг і Кокс, у нього по п'ятах танцював Горес. Скоро Кокс буде тут, спитає, як ведеться Кену, і з цими словами їх знову поверне собі цей світ.

Барбі подивився вгору, на синє небо, глибоко вдихнув повітря, що ставало дедалі чистішим.

— Я не можу повірити, що все скінчилося.

— А воно може коли-небудь повернутися, як ви гадаєте?

— Можливо, не на цій планеті й не через дії тієї зграї. Вони виростуть і покинуть свою ігрову кімнату, але коробочка залишиться. Рано чи пізно кров завжди бризкає на стіну.

— Це жахливо.

— Мабуть, але