Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

із посту перед шеренгами «польового» командира Сераґіадіса (довготелесого юнака, коло чиєї сестри колись упадав Адолін), а потім збігав по Телеба й пояснив йому князівський наказ.

А Далінар, розібравшись із цим усім, підійшов до Навані.

— Я маю знати, що тобі нічого не загрожує. Тож найбезпечніше залишатися в штабному наметі.

— Тоді зробімо вигляд, що я там.

— Але ж…

— Далінаре, ти хочеш, щоб я допомогла з фабріалами? — спитала Навані. — Дистанційно мені цього ніяк не зробити.

Той скреготнув зубами — але що він міг заперечити? Князь був не в тому становищі, щоб відмовлятися від можливої переваги. Він знову глянув на море червоних очей.

— Просто ожилі страшилки, які розповідають біля табірного багаття, — промовив мостонавідник на прізвисько Скеля — здоровань-рогоїд. Далінар ніколи не бачив, щоб той охороняв його чи синів — здається, він служив інтендантом. — Як може існувати така погань? І чому вони стоять, наче вкопані?

— Не знаю, — відповів великий князь. — Пошли кількох своїх хлопців по Рлайна. Побачимо, чи не зможе він щось пояснити. — Двоє охоронців побігли виконувати наказ, а Далінар тим часом обернувся до Навані: — Збери стенографісток — я хочу звернутися до бійців із промовою.

За мить поряд стояли двоє писарок — які тремтіли під парасольками з олівцями напоготові — ладнаючись стенографувати почуте. А відтак жінки мали обходити солдатські лави, зачитуючи бійцям Далінарові слова.

Аби бодай трішки височіти над слухачами, князь сів на Баского, а затим розвернувся до ближніх шеренг.

— Так, — гукнув він, перекривши шум дощу, — це Спустошувачі. І так, ми збираємося зітнутися з ними. Я не знаю, на що вони здатні, й не знаю, чому повернулися. Але ми прибули сюди, щоб зупинити їх. Я розумію, що вам страшно, але всі ви чули про видіння, явлені мені під час великобур. Світлоокі в таборах насміхалися наді мною, маючи їх за галюцинації божевільного. — Він виставив руку вбік, указуючи на море червоних очей. — Що ж, онде докази правдивості моїх візій! Онде те, про настання чого мене попереджали!

Далінар облизав мокрі губи. За своє життя він виголосив не одну промову перед боєм, але жодного разу не казав такого, як спадало на думку тепер.

— Мене прислав не хтось, а сам Усемогутній, щоб урятувати наш край від чергової Руйнації. Я на власні очі бачив, на що здатні ці почвари, й побував у шкурі тих, чиї життя вони занапастили. Зрів королівства, що лежали в руїнах, занепад народів і забуття технічних досягнень. Бачив, як сама цивілізація балансувала на межі цілковитого краху.

Ми відвернемо таку долю! Сьогодні ви підете в бій не за багатства світлооких і навіть не за честь короля. Сьогоднішня битва кипітиме заради блага цілого людства. Ви поведете її не самі! Повірте моїм видінням, повірте моєму слову: якщо ці страховиська повернулися, то, певне, повернулися й ті, хто вже одного разу завдав їм поразки. Хлопці, дива́ буде явлено ще до того, як закінчиться сьогоднішній день! Але щоб на них заслужити, ми маємо бути сильні.

Князь обвів поглядом море обнадієних очей. Буря забирай! Чи не спрени слави рояться довкола його голови, кружляючи під дощем золотими сферами? Застенографувавши цю коротку промову, писарки квапливо заходилися тиражувати її й роздавати примірники вістовим-покликачкам. Далінар проводжав їх очима й, заради Ідилічних покоїв, сподівався, що тільки-но сказане не виявиться обманом.

У темряві його оточені ворогом сили здавалися такими маленькими. Незабаром, зачитувані перед військами, вдалині зачулися князівські слова. Далінар залишався в сідлі, Шаллан стояла коло Баского, а Навані відійшла наглянути за кількома зі своїх хитромудрих пристроїв.

Воєнна логіка диктувала їм вичікувальну тактику, й Далінар проти неї не заперечував. Оборонятися поміж усіх цих проваль було куди ліпше, ніж наступати. Може, армії, які шикувалися, зрештою спонукають паршенді самим піти на нього в атаку? На щастя, дощ унеможливлював застосування луків: їхні тятиви боялися вологи, як і клей на тваринній основі, що ним користувалися ворожі зброярі.

Аж раптом паршенді затягнули пісню.

Її рев перекрив шум дощу, і перелякані Холінові люди, сахнувшись, відкотилися, наче хвиля. Такої пісні Далінар іще не чув за весь час своїх вилазок на Рівнини. Стакатована й несамовита, вона здіймалася звідусіль — із трьох прилеглих плато водночас — линучи на затиснутих у центрі алеті, немовби метальні сокири.

Далінар здригнувся. Князя обдувало вітром — сильнішим, ніж зазвичай бував на Ридання — і його пориви жбурляли в обличчя краплини дощу. А шкіру пощипувало від холоду.

— Ваша Ясновельможносте!

Холін обернувся в сідлі й зауважив, що четверо мостонавідників ведуть Рлайна (якого й досі повсякчас тримали під вартою). Великий князь махнув охоронцям розступитися, і полонений паршендієць кинувся до вершника зі словами:

— Ця пісня! Ця пісня!

— Що з нею?

— Вона несе смерть, — шепнув той. — Ваша Ясновельможносте, я ще ніколи не чув цього наспіву, але його виконують у ритмі руйнування. І могутності.

Паршенді по той бік провалля засяяли: довкола їхніх рук заіскрилися крихітні зиґзаґи червоних розрядів, які блимали, спалахуючи, наче блискавки.

— А це що таке? — запитала Шаллан.

Далінар примружив очі, захищаючись від чергового пориву вологого вітру.

— Ви маєте покласти цьому край, — промовив Рлайн. — Благаю. Навіть якщо вам доведеться перебити їх — не дайте їм закінчити цю пісню.

Зворотний відлік — що його князь, сам того не усвідомлюючи, видряпував на стінах — завершувався. Саме того — останнього — дня.

Рішення прийшло інтуїтивно. Далінар гукнув вістову, і до нього підбігла підопічна Тешав — дівчинка, якій заледве сповнилося чотирнадцять.

— Передай у штабний намет, генералові Халу, а також командирам батальйонів, моєму синові, Телебові та решті великих князів: ми змінюємо тактику.

— Ваша Ясновельможносте? — не зрозуміла вістова. — Як то «змінюємо»?

— Ідемо в наступ. Негайно!

***

Каладін зупинився на вході до тренувального майданчика світлооких (з вощеної тканини його парасольки збігали потоки дощу) і здивувався з побаченого. Готуючись до великобурі, подвижники зазвичай згрібали-змітали пісок у криті траншеї по краях майданчика, щоб його не здувало вітром.

Тож він очікував побачити щось подібне й на час Ридання — але пісок натомість залишили. Проте вхід у «пісочницю», де проходили спаринги, заблокували невеликим дерев’яним щитом, даючи тій заповнитися дощівкою, що невеличким водоспадом переливалася через край на доріжку.

Каладін постояв-подивився на озерце, яке зібралося у внутрішньому дворику, а відтак, зітхнувши, роззувся, стягнувши чоботи разом зі шкарпетками, й зайшов у холодну воду, яка сягала до литок.

Між пальцями ніг поскрипував пісок. І навіщо вони таке влаштували? Взявши милицю під пахву й перекинувши через плече зв’язані чоботи (вони мали на халявах шнурівку), Каладін перетнув тренувальний майданчик. Ушкоджена нога так само поболювала від кожного кроку, але в холодній воді заніміла, тож зрештою відчуття було радше приємне. Скидалося на те, що двотижневе лікування не надто зцілило його рани, а його наполегливе прагнення активно розходжувати ногу не надто допомагало.

Втрачені здібності розбестили Каладіна: отримавши такі поранення, солдати зазвичай проводять у шпиталі хтозна-скільки місяців. Тож, не маючи Буресвітла, доведеться йому терпляче одужувати на