Стівен Кінг - Під куполом

— Я не маю руки. Я не маю тіла. Тіла несправжні. Тіла — це сни.

— Тоді дай мені твій розум!

Шкіроголовка не дає. Не дасть.

Тому Джулія бере сама.

11

Це місце, де місця немає.

Холодно на сцені, а вона така перелякана… Що ще гірше, вона… принижена? Ні, це гірше, набагато гірше за приниження. Якби вона знала слово паплюжити, вона б сказала: «Так, так, саме це, я спаплюжена». Вони зідрали з неї штани.

(А десь солдати копають ногами голих людей у спортзалі. Це когось іншого сором змішався з її соромом.)

Вона плаче.

(Він відчуває, що ось-ось заплаче, але втримується. Зараз вони мусять це приховати.)

Дівчата вже пішли, але ніс у неї ще кровоточить — Ліла дала їй ляпаса й пообіцяла відрізати носа, якщо вона комусь пожаліється, і всі разом вони плювали на неї, і тепер вона лежить тут і, мабуть, плакала вона дуже сильно, бо їй здається, що з ока в неї йде кров, і з носа теж, і їй важко зробити вдих. Але їй байдуже, що з неї ллється кров, і звідки саме вона ллється, їй теж байдуже. Краще їй на смерть стекти кров'ю тут, на сцені, ніж іти додому в ідіотських дитячих трусиках. Краще кров нехай тече в неї з сотень ран, нехай вона краще помре, аби лиш не бачити того солдата,

(після цього Барбі намагається не думати про того солдата, але натомість думає: «Гакермеєр — гакермонстр») котрий тягне голого чоловіка за ту штуку,

(хиджаб)

що в того на голові, бо вона знає, що трапиться далі. Це те, що трапляється далі завжди, коли ти під Куполом.

Вона бачить, як одна з дівчат повертається назад. Кейла Бевінс повертається назад. Вона там стоїть і дивиться додолу, на дурненьку Джулію Шамвей, котра про себе думала, що вона розумна. Дурна Джулія Шамвей у дитячих трусиках. Чи Кейла повернулась, щоб стягнути з неї решту одягу й закинути його на дах сцени, щоб вона змушена була повертатись додому голою, прикриваючи собі руками пахвину? Чому люди такі жорстокі?

Вона заплющує очі, щоб утриматись від сліз, а коли розплющує їх знову, Кейла змінилась. Тепер у неї нема обличчя, тільки щось схоже на рухливий шкіряний шолом, на якому не побачити ні співчуття, ні любові, ані навіть ненависті.

Тільки… цікавість. Так, саме так. А що буде з цим, якщо я зроблю йому… отак?

Джулія Шамвей нічогісінько більше не варта. Джулія Шамвей нічого не значить; знайдіть найнепотрібніший непотріб, зазирніть під нього, й ось там-то сукає лапками вона, Шамвей-мурашка. Вона також мураха-арештант; мураха-арештант у спортивному залі, геть голий, на якому нічого не залишилося, окрім розвитого убору на голові, у котрій майорить останній спогад — запашний, пухкенький свіжоспечений хубз[493], який тримає в руках його дружина.

Вона й кіт із палаючим хвостом, і комаха під мікроскопом, і муха за мить до того, як у дощовий день ущипливі пальці якогось цікавого третьокласника відірвуть їй крильця, іграшка для знуджених безтілесних дітей, і весь Всесвіт лежить біля її ніг. Вона Барбі, вона Сем, котрий помирає в машині Лінди Еверет, вона Оллі, котрий помирає у попелі, вона Елва Дрейк у журбі за своїм мертвим сином.

Але головно вона маленька дівчинка, зіщулена на дощатій підлозі естради на громадському майдані свого міста, маленька дівчинка, покарана за свою наївну зарозумілість, маленька дівчинка, котра помилялася, вважаючи себе великою, тоді як вона крихітна, вважаючи себе значущою, тоді як вона не значила нічогісінько, вважаючи, що світ до неї уважний, тоді як у дійсності світ — це величезний мертвий локомотив з двигуном, але без прожектора. І вкладаючи в плач усе своє серце, і розум, і душу, вона благає:

— ПРОШУ, ДОЗВОЛЬТЕ НАМ ЖИТИ! Я ВАС БЛАГАЮ, БУДЬ ЛАСКА!

І якусь крихітну мить вона — шкіроголовка у білій кімнаті; вона дівчинка, котра повернулась (з причин, які сама собі пояснити не в змозі) назад до паркової сцени. На одну жахливу мить Джулія — та, котра це зробила, а не та, котрій це було зроблено. Вона навіть той солдат з пістолетом, гакермонстр, котрий постійно повертається у сни Дейла Барбари, той, котрого він не зупинив.

А потім вона — просто вона.

Дивиться вгору на Кейлу Бевінс.

У Кейли бідна родина. Її батько валить ліс у ТР-90 і випиває в пабі у Фреші (закладі, котрий у належний час стане «Діппером»). У її матері на щоці велика рожева пляма, тому діти кличуть її Вишневою Головкою або Суничною Пикою. У Кейли зовсім нема гарного одягу. Сьогодні на ній старий коричневий светр, і стара картата спідничка, і стоптані черевики, і білі шкарпетки з розтягнутими халявками. Одне коліно розбите, либонь, сама впала або хтось штовхнув її на ігровому майданчику. Це Кейла Бевінс, гаразд, але зараз обличчя в неї шкіряне. І хоча воно безперервно змінює форми, жодна з них навіть зблизька не схожа на людську.

Джулія думає: «Я бачу, як дитина дивиться на мурашку, коли мурашка дивиться вгору зі свого боку збільшувального скла. Коли вона дивиться вгору за мить до того, як згоріти».

— БЛАГАЮ, КЕЙЛО! ПРОШУ! МИ ЖИВІ!

Кейла дивиться на неї згори й нічого не робить. А тоді перехрещує перед собою руки — то людські руки в цьому видінні — і через голову стягує з себе светр. У голосі її, коли вона починає говорити, нема любові, нема співчуття, нема розкаяння.

Але в ньому, можливо, є жалість.

Вона каже.

12

Джулію віджбурнуло від коробочки, немов чиясь рука її кинула. Останній затриманий подих вилетів з неї геть. Перш ніж вона встигла зробити вдих, за плече її ухопив Барбі, висмикнув затичку зі шпинделя і наштовхнув її ротом на нього, з надією, що не поранить їй язик або — Боже збав — не вжене жорстку пластикову рурку їй у піднебіння. Він ніяк не міг дозволити їй вдихнути отруєного повітря. З такою кисневою недостатністю, як у неї зараз, почнуться або конвульсії, або вона просто нагло помре.

Звідки б не повернулась, але, схоже було, що вона не втратила розум. Замість відбиватися, вона мертвою хваткою вчепилась руками в шину від «Пріуса» і почала гарячково смоктати зі шпинделя. Він відчув, як її тіло великими хвилями пронизує дрож.

Сем нарешті перестав кашляти, але тепер народився якийсь інший звук. І Джулія теж його почула. Вона ще раз присмокталась до шини й підняла очі вгору, великі, широко розплющені в її