Наталі Саксаганська - Дожени або зникни, Наталі Саксаганська

Розділ 22

Соля не очікувала подібних сюрпризів. Їй достатньо було і сьогоднішніх пригод. Вона лише хотіла, щоб хлопець від неї відчепився, а вийшло навпаки. Таке враження, що Всесвіт перевіряє її на міцність чи ще на щось…

Вона завела настирливого хлопця до вітальні.

— Повечеряймо? Я не з пустими руками, — друзі ж можуть разом вечеряти? Правда? 

— Я вже вечеряла.

— Зажди, ти не знаєш від чого відмовляєшся. В мене цілий пакунок всякої всячини, — показав на пакет догори набитий їжею. 

— Добре, — зітхнула, — ходімо на кухню. 

Орест переможно всміхнувся, але так щоб Соля не бачила. Щось м'явкнуло коло його ніг — рудий, схожий на лева кіт, плутався коло Соломії, недовірливо  зиркаючи  на незнайомця. Котик був добре вгодований, ще й дуже пухнастий. На правах господаря він вже обнюхував пакунок і голосно муркотів, що радше було схожим на погрозу, ніж прохання.

— Твіксе, не лізь. 

— Твіксе?! Ти назвала кота як шоколадку?

— І що з того? 

— Нічого, дуже креативненько, — шкірився.

Орест не дуже любив котів, він був радше «собачником», адже вважав, що собаки вірні, а коти самі у себе на умі. З вітальні вони потрапили до кухні. Вона була невеличка, але затишна, з окремим простором для відпочинку. Саме в цій зоні розміщувався великий стіл, виготовлений з натурального дерева. У вазі стояли свіжі квіти. Поряд м’які  крісла.

— Сідай, куди зручно. Я перевдягнусь і прийду.

Орест відкрив рота, щоб заперечити, хотів бовкнути, що в гарненькому халатику вона виглядає дуже сексі,  але згадав,  що вони  «друзі». Якби сказала його вчителька: «Левицький, так не годиться». 

— Мала, я через тебе порвав свою улюблену футболку. Як будеш розраховуватись?

— Чому це через мене? 

— Бо потрібно було відразу мене запросити.

— Оресте, те що  з тебе альпініст нікудишній  я вже зрозуміла, І парашутист до речі  теж, — не стрималася, дзвінко засміялася. 

Та все ж, роблячи над собою зусилля припинила, щоб  Орест не образився через її жарт. Та хлопцю було байдуже, він лише  шкірився своєю голлівудською посмішкою.

— Не бачила ти мене в Альпах, —  додав.

— Ну звісно, звісно. 

Поки Соля зникла в своїй кімнаті, Орест тихенько повернувся у вітальню. Його зацікавили фото, які стояли в рамці  на журнальному столику. 

На одній із них була зображена дуже схожа на Солю жінка, він здогадався, що це мама Соломії. Поруч неї  широкоплечий чоловік  і сама Соля. У неї тут інший колір волосся, якийсь рожевий. Та навіть з такою зачіскою вона класно виглядала.

Поряд ще одна фотка. На ній вже Соломія разом з Діною. Дівчата в костюмах «групи підтримки», в руках тримають золотий кубок. Він дістав фото з рамки і поклав собі в кишеню. Швидко повернувся за стіл. 

Він встиг на долі секунди, до того як прийшла Соломія. Вона переодягнулась в   шорти та футболку.  Вологе волосся неслухняно падало на плечі, і вона марно намагалась його зачісати. А очі, сині-сині, наче море після дощу.

— Ну і що ти там накупляв? — Сіла за стіл.

— А кажеш не голодна? 

Він дістав з пакета суші. Багацько. Роли: "Філадельфія", з вугром, запечені, закручені з креветками й цей список можна було продовжувати до ночі.

— Ого

— Я ж не знав які ти любиш. Тому замовив всі, що були.

Соломія дуже любила суші, мабуть, як і всі дівчата. На це Орест і розраховував. Через мить весь стіл, наче на ярмарку, був заставлений. Соля сміючись сфотографувала цю «красу», щоб відправити Діні. На самому дні пакета Орест надибав на ще одну коробку. Дістав. 

— Що ти ще вигадав? 

— Це не я, — він покрутив в руках знахідку. 

— Не тягни, що там? — Солі стало цікаво. 

— Зараз побачимо, — він зірвав захисну плівку і дістав з картонного короба  картки. Поруч приклеєна  візитівка з  надписом: «Дякуємо за замовлення, бонусом ви отримуєте неперевершену гру для двох. З нею ви дізнаєтесь чимало нового один про одного». 

— Зіграємо? — Випалив хлопець, потираючи руки.

— Ні, 

— Боїшся? 

— Що саме, Оресте? — Віртуозно орудуючи паличками вона схопила рол і поклала собі до рота. 

— Мене. Щоб я чогось про тебе не дізнався.

— Хм, це не так. 

— Тоді доведи, подружко.

— Давай, — прийняла виклик. Її очі стали ще синішими, зіниці вперто  вп'ялися  в хлопця, намагаючись довести, що він не правий і нічого вона не боїться.

Задоволений Орест витягнув першу картку з питаннями. Зачитав: «Дай швидку відповідь»

— Піца чи суші? 

— Суші.

— «Пепсі чи Спрайт?» 

— «Спрайт». 

— Кіно чи концерт? 

— Концерт

— Троянди чи орхідеї

— Орхідеї.

— Нік чи Орест? 

— Левийький! Там такого нема. Тепер моя черга. 

Вона схопила колоду і витягнула свою карту. Прочитала спочатку про себе, через мить почала читати питання вголос. 

— Як би  ти описав своє ідеальне побачення зі мною? Використовуй лише три слова… Стоп, давай інше питання, — Соля потягнулася за картою, але Орест швидко схопив колоду і не дав їй нічого замінити.

— Ні, так не чесно. Отже три слова… ідеальне побачення. Хм… Яхта, море, наодинці. 

Соля зашарілася. Рум'янець зрадницьки видавав її. Вона підняла очі на хлопця і відчула, що він не придурюється. Якби дати йому волю, то він би закинув Солю на плече та відвіз на ту яхту…

— Ок, моя черга. Що тут у нас? — Глянув на питання. — Якби ти могла змінити одну річ у світі, щоб ти змінила? 

— Повернула б маму, —  не замислюючись відповіла Соля.  На мить в її очах заблищали сльози, але вона зібралася, щоб не заплакати. 

— Вибач, маленька, я не хотів, — він накрив її долоню своєю. 

— Я звикла, —  сухо відповіла, а ще б я не сіла до тебе в машину,  моя черга:

— Якби ти міг мати будь-яку суперсилу, яку б ти вибрав? І якби використав? 

— Ну звісно б силу людини - невидимки, засміявся, — проник би до тебе в кімнату і викрав до себе на яхту. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍