Тая Смоленська - Належу йому, Тая Смоленська

Глава 18

Ми завертаємо за кут, де на узбіччі стоїть чорна тачка з вм'ятиною на боці. Я чомусь відразу розумію, що це їхня. Ще до того, як один із здоров'яків клацає брелоком і та привітливо блимає нам фарами. 

Я відчайдушно вдивляюся в темряву, шукаючи спасіння. Вони завели мене за будівлю, поряд сміттєві баки. Я розумію, що це мій останній шанс. Якщо не зараз – то відвезуть у невідомому напрямку, і вирватися я вже не зможу. 
 
Я роблю крок уперед. Краєм ока спостерігаю за двома, що поспішили до машини. Ми ж з третім відморозком відстаємо від них на кілька кроків. 

Я роблю глибокий вдих. Лезо досі приставлене до моєї спини. Небезпечно. 
 
Цей тип занадто близько до мене знаходиться. Так, що випадковий перехожий і не зрозуміє, що я в біді. 
 
Від його запаху нудить. Від дотиків теж. 
 
Але я все ж таки наважуюся на відчайдушний крок. Різко сіпаюся вперед, щоб бути якнайдалі від ножа, а коли мерзотник хапає мене за руку, брудно вилаявшись, врізаю йому коліном у пах. І біжу. Так швидко, як ніколи в житті до цього. 

Все відбувається так швидко, що я навіть не встигаю аналізувати ситуацію. Інстинкт самозбереження включається сам собою. У мене всього кілька секунд фори, тому що двоє інших хлопців одразу ж кидаються за мною. 
 
Я кричу. На все горло, прошу про допомогу. Молюсь, щоб хоч хтось мене почув. Але мене в ту ж мить валять на асфальт. Я боляче ударяюся колінами, долоні  палають. Намагаюся зіштовхнути з себе чоловіка, кричу, дряпаюся, поки другий не закриває мені рукою рота, а мої власні руки не виявляються знерухомленими. 

Мені здається це кінець, але через кілька довгих секунд, після того як мені в обличчя випльовують сотні лайкок і погроз, тяжкість чужого неприємного тіла зникає і чується глухий стогін болю.

- Гей, чувак, відвали від нас. З дівчиною посварилися ось і втекла, - приходить дружку на допомогу той, що затискав мені рота. 

- Відпущу. Обов'язково, - чується до болю знайомий голос. І я повірити боюся, що це реальність, а не моя уява, що розігралася. — Як тільки виб'ю ваші зуби. Всі до останнього, - загрозливо шипить Руслан, знову і знову методично завдаючи удари моєму кривднику.

Мені здається що я сплю. Досі не вірю що Алмазов тут. Врятував мене. Хочеться ще більше плакати. Тепер від полегшення. Не вірю, що цей жах закінчився. 
 
Між чоловіками зав'язується бійка. З'являється і той третій, якому я встигла врізати. Я з завмиранням серця стежу за Русланом. Їх троє, а він один. Але це не заважає йому розкидати їх на всі боки.

У нього в очах – лють. Я бачила як він б'ється на рингу по телевізору, але насправді не була готова до такого. Жорстокість це не про мене. Навіть вимушена. Хоча маю визнати, Алмазов виглядає чудово у своїй войовничості. 

Я відповзаю вбік, насилу піднімаюся на ноги. 

Алмазов різко завмирає із занесеним над обличчям хлопця кулаком. Дивиться на повалених ідіотів, потім на мене. Відпускає мого кривдника. Спльовує на землю поруч з ним. 

- Побачу ще раз вас, відморозків, здам копам. Радійте, що за вас дама попросила, - жорстко карбує він. У відповідь лише стогін болю. Думаю, цю ніч вони надовго запам'ятають. 

Руслан швидким кроком підходить до мене. 

- Ти в порядку? - схвильовано оглядає мене. - Так, - киваю на автоматі. Все ще тремчу від страху. 

 - Вони нічого не встигли зробити тобі? 

 Хитаю головою.

- Добре. Ходімо, - він бере мене за руку і я шиплю від болю. - Впала, - пояснюю йому, показуючи долоню. Налитими кров'ю очима зло дивиться на мерзотників, що валяються на асфальті. Якби не я, він би так просто не зупинився. 

Ми швидко залишаємо злощасний провулок. Не говоримо жодного слова. Коли добираємося до того місця де мене затиснули в провулку, Руслан зупиняється поруч із пакетами із супермаркету. 

 - Це, я так розумію, твоє? - спокійно питає, ніби це не він кілька хвилин тому люто бив трьох хлопців. 
 
 - Так, - киваю.

Він збирає покупки, що вивалилися з пакета, бере їх в одну руку, а другу кладе мені на поперек. 

 - Може, в клініку? - Пропонує він, окидаючи мене схвильованим поглядом. 

- Все в порядку. Промию рану, заклею пластиром і буду як нова, - навмисне бадьоро відповідаю йому. 

Руслан не коментує мою нічну пригоду за що я йому вдячна. 

У готелі на нас всі витріщаються. Ще б пак, у мене жахливий вигляд і мені за це шалено соромно. Здається, якийсь вульгарний журналюга нас навіть встигає зняти. Але зараз Руслан не звертає на це увагу. Не відбирає камеру, змушуючи видалити фото. Він взагалі нічого довкола не помічає, лише мене. Як би дивно не звучало, але я відчуваю його турботу і хвилювання в кожному погляді і русі. Коли заходимо в номер я просто завмираю біля дверей. Не відразу вдається зібратися з думками. 

- Ярослав з Кірою залишився. Вона заснула. Іди у ванну, я зараз аптечку принесу й оглянемо тебе. Благо аптечка у мене чудова. На всі випадки життя, - намагається пожартувати він і підштовхує мене до дверей, де знаходиться його спальня. 

У нього в апартаментах, виявляється, є власна невелика ванна кімната. 

Він зачиняє за мною двері. Я підходжу до раковини і ловлю свій дикий зляканий погляд у відображенні дзеркала. Господи, виглядаю огидно. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍