Анастасія Алексєєнко - Теплі історії про кохання

з Богом розмовляти. Спочатку сварилася на Нього, потім просто говорила, а далі стала виливати Йому свої жалі. Врешті-решт змішалася в її серці любов до Гарольда з любов’ю до Бога, і так дивно з’єдналася, що не заважали ці дві любові одна одній, а навпаки зміцнювалися від того єднання. І настав день, коли Ліліана сказала Богові: «Я довіряю Тобі. Я знаю тепер, що Ти добрий, моє серце знає. А ще я знаю, що мій коханий Г арольд у Твоїх руках, і рано чи пізно на землі чи на небі ми зустрінемося з ним і будемо разом, і Ти будеш із нами».

Ліліана пішла до церкви, хоча й був будень, і, запаливши свічку, довго молилася на колінах. А в неділю на очах у всього селища підійшла до Чаші та причастилася разом із малими дітьми й глибокими старцями, і стала так причащатися щонеділі. А слідом за Ліліаною, запалившись від її полум’яніючої віри, потяглися до Чаші спочатку жінки, потім підлітки, а затим і чоловіки, і вся церква запалала, ніби жарке багаття, у живій молитві, зверненій до Живого Бога.

А опісля на обрії з’явилося вітрило. До берега причалив човен, з якого вийшов змарнілий, але живий і здоровий Гарольд. Коли вщухла перша бурхлива радість, і обійми, і гарячі поцілунки, і щасливе белькотіння, молодий рибалка та його вірна подруга пішли на свою улюблену брилу, сіли обійнявшись і стали розмовляти. Гарольд розповів коханій, як величезний вал розбив його човен; як хвилі довго носили дошку, за яку він тримався, аж доки прибили її до незнайомого дикого берега, де жили дикі люди; як щоночі шукав він у небі знайомі зорі, за якими міг би повернутися додому, але не знаходив їх; і як однієї ночі загорілася в небі знайома провідна зірка. «Ніби свічку хтось запалив, — щасливо зітхнув Гарольд, зарившись обличчям у коси коханої. — Я попросив човна у вождя й одразу поплив до тебе». — «Це Бог запалив для тебе свічку в небі, — усміхнулася Ліліана й лагідно погладила Гарольда по голові. — Наш Бог!»

І був сонячний день, і було весілля, на якому гуляло все селище. А наречена раз у раз підводила щасливе обличчя до неба, і вижалося її, що дивиться на них згори добрий Бог і усміхається. І, не сумнівайтеся, так воно й було.

Тетяна Новацька. Моя Ребека

Cьогодні особливий день. День пам’яті.

Сьогодні день, коли я їду з міста, щоби навідатися на цвинтар, на могилу своєї матері.

Сьогодні весна. Березень. Хороша погода. Того дня, коли померла моя мама, було сонячно. І так буває щороку. Щороку вона помирає, і щороку в день її смерті світить сонце.

Час не загоює мої рани і навіть не стирає пам’ять. Щороку я втрачаю свою маму знову і знову, як і тоді, майже тридцять років тому. Щоразу з новою силою мене огортає розпач і страх. І я їду на її могилу. До неї... Мені моторошно, і ніхто, чуєте, ніхто не розуміє мене. Лише вона — моя найчарівніша мама у світі.

Вона була красунею. Справжньою жінкою. Найталановитішою актрисою. Свого часу їй так личили слава, успіх і популярність. І, напевно, саме тому її спіткала така складна доля, тому їй довелося пройти свій недовгий життєвий шлях крізь терни, і тому вона до сьогодні залишилася живою в пам’яті тисяч людей. І, щонай-головніше, саме тому я ніколи не забуваю її.

Я втратив маму, коли мені було десять. Але пам’ятаю її доволі виразно й чітко. Я ношу в серці навіть її голос та її ніжні, жіночні жести, а ще — погляд і відкриту усмішку. За десять років мого життя вона навчила мене жити, любити, шанувати й цінувати те, що маєш, насолоджуватися й бути корисним іншим. Поважати й мовчати тоді, коли хочеться заперечити. Вірити й не здаватися, а ще — бути сильним і слабким водночас. І саме вона навчила мене пам’ятати. Тому навіть якби не було фотокарток, які я досі зберігаю в шухляді свого столу, то все одно пам’ятав би її обличчя і, як колись, відчував би її дотик.

Її життєва стежина нагадувала сценарій якоїсь вистави. Можливо, однієї з тих, у яких вона виконувала головну роль. Імовірно, сценічний образ вона непомітно для себе перенесла в реальність — і тому страждала. Але мовчки, як і годиться сильній і мудрій жінці. Нікому не плакала в рукав. І до мене завжди всміхалася, навіть тоді, коли хотілося кричати од відчаю й несправедливості. Уже згодом, коли я подорослішав, далекі родичі переповіли мені історію життя моєї мами. Уважно вислухавши їх, я ще сильніше почав сумувати за нею. Мені так не вистачало її...

Усе своє свідоме життя я хотів, щоби вона бачила, як я дорослішаю, щоби була поруч. Їй першій хотів розповісти про своє юнацьке кохання й про дівчинку із 8-Г, у якої були навдивовижу блакитні й глибокі очі. Мамі хотів відкрити таємницю, що на іспиті списував, але не тому, що не знав відповіді, а щоби бути солідарним з іншими. Їй одній розповів би, як насміхалися з мене старші хлопці і як не хотіли товаришувати зі мною однолітки, як мені було важко навчатися в інституті й бути «своїм» серед чужих. Саме мамі я б виплакав усі свої образи на студентів, які, замість того щоби навчатися, розпивали портвейн, палили цигарки з фільтром, які діставали «по блату», та слухали заборонений американський рок. Зізнався б мамі, що я — невдаха. І що ніхто не хоче бути моїм другом. А потім я б розповів їй про те, що дівчинка з 8-Г вийшла заміж і всі мої мрії розбилися вщент. Напевно, мама б пробачила мені мою слабкість і те, що інші звуть мене «диваком». А можливо. Коли б вона була живою, мене ніколи й ніхто не ображав би.

Та байдуже. Я не звертав уваги на образи, не мстив і тим паче не виношував злості на тих, хто намагався мене виштовхнути з цього тісного й задушливого світу. Я мовчав, і всі думали, що я слабкий. А я продовжував мовчати доти, поки один відомий професор не розгледів у мені невичерпний потенціал. Після чого й влаштував на ви-сокооплачувану роботу на одне із найбільших підприємств країни. Відтоді все змінилося, і коли б живою була мама, я розповів би їй про свої успіхи й досягнення і про те, скільки заробляв та як