Поліна Ендрі - Мама для Зефірки, Поліна Ендрі

- Ула-а-а! - заверещала Зефірка, вибираючись із машини за допомогою батька. Дівчинка так і світилася щастям і мало не підстрибувала на місці від передчуття прогулянки.

 - Тату, ходімо на атлакціони! Або ні, хочу покататися на ковзвнах! Давай спочатку плосто погуляємо! Тат, тату, ну та-а-ат!

 - Як скажеш, сонце, - Кирило посміхнувся доньці і, зачекавши поки дівчина вибереться з машини, поставив її на сигналізацію. - Біжи вперед, а ми за тобою.

Дівчинка кивнула і підстрибом побігла вперед, як маленький сніговичок, обмотаний шарфиком. Арина тихо засміялася, спостерігаючи за дівчинкою.

 - Чого ти? – поцікавився Кирило, йдучи поряд із нею. Вони йшли алеєю, яка з обох боків була обсаджена засніженими ялинами.

 - Вона така мила. Злата нагадує мені мене у дитинстві. Мама казала, що я була така ж безшабашна, завжди кудись лізла, щось шукала. І завжди знаходила неприємності на одне місце, - Арина посміхнулася, навіть не помічаючи, як чоловік на кілька секунд затримав дихання. – Давно це було.

 Вони продовжували йти, пліч-о-пліч, повільно і не поспішаючи, насолоджуючись прогулянкою. З чимось він міг без роздумів погодитись. Зефірка справді дарувала заряд енергії, дивлячись на це маленьке диво, хотілося забути про всі негаразди. Якими б не були поганими дні чи великими проблемами, але його донька завжди змушувала його посміхатися. Вона була головним сенсом його життя.

 - Це навіть у якомусь сенсі підбадьорює мене, - продовжувала своє несподіване відкриття дівчина, опустивши голову вниз і стежачи за дорогою.

 - Що ти маєш на увазі? – поцікавився чоловік.

 - Я пам'ятаю, - Арина підвела очі, знову дивлячись перед собою. - Як ми з моєю подругою дитинства знущалися з її старшого брата. Було весело. Ми перекладали його речі з місця на місце і спостерігали, як він перевертає будинок, коли шукав їх, — дівчина посміхнулася своїм спогадам. – А потім клали на місце. Може це й безглуздо, але нам було по п'ять і нам було весело. А коли нам було вісім, то ми з нею залізли на дах її будинку, а потім не могли злізти. Її батькові довелося знімати нас, а її мати вже хотіла викликати пожежну машину. Нам тоді гарненько влетіло за цю витівку.

 - Насичене в тебе було дитинство, - Кирило перевів подих і подивився на доньку, яка зараз бігла за пташкою. – Добре, що Злата такого не викидає. Не розказуй їй про свої пригоди.

Його очі завзято блиснули біля дівчини.

 - Добре, - Арина дзвінко засміялася і подивилася на чоловіка. - У неї є друзі?

 – Що?

 - Друзі. Чи є у Злати друзі? - перепитала вона, дивлячись на нього.

 - Ні, - чоловік заперечливо похитав головою, трохи задумливо насупившись. - І чесно кажучи, мене це трохи коробить. Мені здається, що в цьому моя вина. Ми з дружиною планували віддати її в садок, коли їй виповниться чотири. Але тепер очевидно, що цим доведеться зайнятися тільки мені, - на його губах розповзлась сумна усмішка.

 - Кирило... - Арина різко зупинилася, подивившись на нього з обережною цікавістю. - Чи можна тебе спитати? Твоя дружина...

 - Татусю! - У їхню розмову влізла Зефірка. Дівчинка підбігла до них і подивилась на батька знизу нагору. - Тату, там атлакціони, о-о-он там. Хочу покататися на конячці, тату, ну тато, ходімо туди сколіше!

 - Стривай, Зефірко, тільки не так швидко.

 - Та годі тобі, хай бігти, це ж недалеко, а ми підійдемо, - Арина чарівно усміхнулася дівчинці, підморгнувши їй.

 - Було мені мало одного дива, з'явилося ще одне, - Кирило закотив очі, перш ніж схвально кивнути дочці. - Добре, тільки не біжи швидко, щоб не захворіти потім. 

Мала підстрибнула на місці і побігла в бік атракціонів.

 - Чудо значить, так? – Арина пішла далі, посміхаючись і хитаючи головою. – А ти хто тоді у нас? Похмурий Ведмідь?

Чоловік різко зупинився, почувши, ніби його вдарили біля грудей.

- Як ти мене назвала? - запитав він, від подиву розплющивши очі.

 - Ведмідь, - сказала Арина, у відповідь поважно подивившись на нього. - Вибач, якщо я...

 - Ні-ні, все добре, - запевнив він і кивнув уперед, показуючи, що можна йти далі. - Просто так мене називала лише моя дружина.

 - О... Вибач, - повторила дівчина, явно відчуваючи себе ніяково.

 - Тобі нема за що вибачатися, - відповів чоловік. - Вона так називала мене, - він перевів подих, - коли ми сварилися. Мені це не подобалося, а вона ніби навмисне розбурхувала мене.

 - Чому не подобалося? Мені здається, дуже миле прізвисько.

 Чоловік нічого не відповів, продовжуючи повільно крокувати на рівні з дівчиною.

 - І часто у вас це відбувалося? - із явною обережністю запитала Арина. - Я маю на увазі сварки.

Вони вже підійшли до атракціонів і чоловік так і не відповів, бо йому довелося відволіктися, щоб оплатити атракціон для малечі. Зефірка сміялася і верещала, повністю поглинувшись процесом. Помітивши Арину, вона помахала їй, а дівчина відповіла їй тим самим жестом. Кирило сів поруч із дівчиною на лаву, спостерігаючи за тим, як вона поводиться з його донькою.

 - Ти сподобалсая Златі, - промовив чоловік, нахиляючись уперед і спираючись ліктями об коліна. - Усю дорогу до твого дому вона розповідала мені, як було б чудово, якби ви подружилися.

 - У тебе чудова донька, - Арина повернулася до нього і посміхнулася. - Просто чудова, - дівчина подивилася на малечу. - А ось і вона.

 - Тату, було так весело! - Мала підбігла до лави, але зупинилася, раптом примружившись. - Тату, ти чого такий сумний?

 - Все добре, маленька, - Кирило посадив доньку до себе на коліна, поправивши сповзлий шарф і шапку. Дівчинка притулилася до батька, стискаючи маленькими ручками тканину його пальта. – Ну, яке наступне бажання?

 – Я хочу… покататися на ковзанах, – відповіла Злата, заглядаючи батькові в очі. - Підеш зі мною?

 – Як скажеш, сонечко, – Кирило поцілував доньку і поставив дівчинку на ноги.

 - А ти, Аліно? – вдруге запитала дівчинка. - Ти будеш кататися з нами?