Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

Денчик згадав молодість і нарубав Теду цілу купу дров та наскладав позаду будиночка. А я сиділа на поляні, слідкувала за кожним рухом свого найдорожчого в світі й продовжувала вслухатись у власне тіло. Потім ми радісно спалили на вогнищі наш вчорашній одяг і, дивлячись на те полум’я, щиро бажали більше ніколи не побачити ніяких страхіть. Мій хазяйновитий коханий прибрався в каміні та поклав туди нових дровець.

Тепер ми вже не боялися цих місць і примостились на поляні, щоб послухати птахів. Наразі стало зрозумілим: чому людина, яка вміє виживати в пеклі та бачить багато смертей – відпочиває саме в цьому раї. Бо тут непотрібні ніякі ліки. Жива природа та добрі тваринки лікують куди краще за будь-який заспокійливий засіб. Ден приліг до мене на ручки та довго вдивлявся в синє небо, а ще інколи поринав своїм чарівним поглядом в мої очі. Я милувалась тими карими вогнями й пригадувала, як побачила їх вперше і вже ніколи не змогла б проміняти на будь-які інші на землі.

– Кохаю тебе, Сніжиночко моя незламна... Як же я вчора злякався, коли ти сказала йому всі ті слова! Не хочу більше ніколи відчувати таку нездатність захищати тебе. Це було найстрашніше, – пестив він мої щічки, а я відповіла:

– І мені було дуже страшно. Але я його до смерті ненавиджу. Мабуть так сильно, як тебе кохаю. Я знала, що ми помремо. Чого мені було мовчати? Він нелюд і найгірше створіння, яке я бачила у житті...

– Все! Мовчи, не треба. Тільки ти і я, добре? – обійняв він мене всю.

– Ні, не добре. Ти, я і маленькі кароокі Задорожні...

– Чому кароокі? – ніжився він поглядом у мені. – А я більше люблю сині та хочу цілувати їх саме в твої оченята.

Нам було неймовірно добре, та раптом десь тривожно закричав птах. Він був зляканий шумом важкого Тедового кросовера. Ми підвелися й терпляче чекали новин. А наш янгол зіскочив на траву й посміхнувся:

– Засмагаєте? Це правильно!

Він сів біля нас та весело взяв до рота зелену травинку.

– Теде! Молю: не тягни. Що там чутно в місті? – знемагала я від чекання.

– Що чутно? Та добре все. Вітаю вас, голуб’ята! Ви тепер абсолютно вільні. А Ви, пані Стеловська, ще й дуже заможна жінка... – загадково сказав мій сміливий охоронець.

– Теде, що все це значить? – добивалась я реальної відповіді.

– Сніжано, ну ти ж розумниця. Здогадайся з першого разу! Немає більше твого деспота-тирана. Сьогодні вранці здох в ресторані свого родича. Всі телеканали тільки й репетують: зрада, кримінал! Як добре, що у вас залізне алібі, – розмірковував спецпризначенець.

А я відчула, як затремтіли ноги і все тіло обійняла слабкість.

– Ти чого зблідла, Сніжиночко? Тобі що його шкода? – здивувався моїй реакції Ден.

– Що ти, коханий! Я неймовірно щаслива... Просто не уявляла, що відплата прийде аж так швидко. А ще відразу пригадала всі ті жахливі місяці, наче двадцять років прожила відразу... – не стрималась я й заплакала. Моя реакція на гарні новини не мінялась!

– Ну, чого ти? Перестань. Ти ж смілива і все гідно пережила, – обійняв мене Ден та уточнив: – Так, а що з ним все-таки сталося, Теде?

– Твоя половинка дала найточніше визначення. Саме: ВІДПЛАТА. Одна жінка, що колись була його коханкою, вчора з’явилась в ресторані того родича й мабуть, хотіла помиритись чи поговорити? А він її на задньому дворі у сміттєвий бак скинув та й пішов допивати. Спав в номері, нагорі. А вранці вона повернулась і прямо на кухні влила йому в суші дурману. Він наївся та й здох відразу. Вона ж не знала, що жадібний власник натикав камер кругом, де тільки можна. Ну, хіба в туалеті не поставив. Я був на місці з хлопцями. Правда, тварюку вже забрали. А дівчину я бачив. Погляд порожній, хоч лице усміхнене. Все повторювала, наче одержима: «Гідний смерті...»

– Беата! – посміхнулась я.

– Саме так, Беата Тичинська. А ти з нею знайома? – здивувався Тед.

– Ще б пак. Саме через мою появу й закінчились її щасливі дні з цим нелюдом. Це вона підговорила Янека зламати моє авто, а потім з братом організувала викрадення.

– Але ж її брат сидить? – багато знав про кримінальний світ Тед.

– Цього разу саме за моє викрадення й сидить, а інший вбитий. Господи, скільки душ загублено через мене! Горіти мені в пеклі, хлопці, – пригорталась я до свого Дена.

– Та до чого тут ти? Я давно зрозумів, що душі, які неправильно народились – завжди помирають насильницькою смертю. Це моя філософія, якщо хочете. Хіба це ти їх просила красти, мучити, вбивати? Ні, пані Сніжано! То їм так на роду написано. Все, ходімо в дім, я вже назасмагався, – весело підвівся Тед і щиро подав мені руку.

– Дякую тобі, Теде, за такі добрі новини! Знову ти нас до світла повертаєш. А що буде з нами? Викликали вже кудись? – розуміла я, що все так просто не закінчиться.

– Поки ні. Думаю, що ви можете з’їздити ненадовго до Києва. Але повернутись точно прийдеться. У адвокатів до Вас, пані Сніжано, буде дуже багато запитань.

– Але я нічого не хочу! – негативно відреагувала я, аж світ в очах закрутився.

– Оце вже несправедливо. Якщо ти від усього відмовишся, то його п’яничка-синок за три дні пустить по світу все майно та людей, що віддали маєтку десятиліття праці. Я вважаю, що вони не заслуговують на таку «дяку», – знизав плечима суперохоронець. – За безпеку не хвилюйся. Я буду поруч, абсолютно безкоштовно. Адже я страшенно люблю оберігати справедливість!

– Теде, а ти й про синка його знаєш? – знову дивувалась я обізнаності охоронця.

– Та це всі знають: п’яниця й нероба. Не він перший...

– Дене, я хочу додому! Забери мене звідси. Чого ти мовчиш? – шукала я допомоги у коханого чоловіка.

– Сніжиночко, додому ми поїдемо, навіть не сумнівайся! Але ж відносно людей Тед має рацію. Ну, що якби мене зараз викинули на вулицю? Жити тоді як? І ти не подумай, що я грошам тієї тварюки зрадів. Ти ж знаєш: мені лише ти потрібна. Тому я підтримаю будь-яке твоє рішення, – ніколи не мінявся мій нескінченно правильний архітектор.

– А так гарно почав! – з розчаруванням плеснув себе по боках Тед. – Що тут скажеш? Яке їхало – таке й стріло. Люди, ви чого? Попрацюємо й прорвемося!

– До речі про вулицю. Я в Дорошенка відпросився лише на пару днів, а тепер невідомо коли повернуся. Йому треба терміново зателефонувати, – згадав Денис Задорожний про інший, реальний світ.

– Ну, ви тут телефонуйте, а я піду приготую нам обід, – ввічливо простягнув трубку хазяїн та й пішов до хатинки.

– ...Вітаю, Георгію Олексійовичу! Це Задорожний Вас турбує. Дасте хвилинку? – ввічливо привітався з босом Ден.

– Денисе, де ти? Я вже не знаю: що твоїй мамі говорити. Вона по двічі на день телефонує. Навіщо ж так зі старенькою? Мало їй всіх інших бід? – вичитував підлеглого Георгій Олексійович, а я почула його голос і наче світ знову став добрим і старим.

– Дене, а дай мені поговорити з хрещеним. Я йому більш докладно все розповім, – простягнула я руку до телефона. – Привіт, хрещений! Ти навіть не уявляєш: як я рада тебе чути!

– Сніжано? Він тебе таки знайшов! От же ж вперте створіння, – почула я давні обурення та зітхання й наче повернулась в минуле літо. А потім був офіс, зустріч з Деном... Господи! Все це точно знаходилось десь у паралельному житті. Та я розсміялась:

– Не лайся, рідненький! Ти не повіриш, коли дізнаєшся: скільки всього сталось з твоєю похресницею за ці часи. Скажи: в тебе є час, тоді розповім?

– Є звичайно. Для тебе все, що завгодно. Я інколи розмовляю з твоїм татом, але й досі не втямлю: чого ти поперлась до тієї Польщі? Можеш мені пояснити? Навіщо Задорожного митариш? – я слухала дядю Гошу й розуміла, що він про мене абсолютно нічого не знає. Це було надто схоже на моїх батьків, особливо на маму!

– Звісно поясню, хрещений. Тобі не сказали, що татова адвокатська контора була відкрита на одного іноземного ката. Вони начеб-то друзями були. Потім він побачив мене на ювілеї й захотів собі в іграшки взяти. Тата шантажував, що відбере його справу.

– Що? Сніжинко, ти зараз мариш? – перебив мене ввічливий Дорошенко і я його розуміла. – Тобто Тарас продав свою єдину доньку в рабство за оту свою кляту адвокатуру?

– Так, хрещений. І я не марю. Просто кажу правду, а вона зовсім не така, як тобі розповідали. Ми тоді з Деном побратися збирались. А тут таке. Ну, я й вирішила швиденько батьків урятувати й повернутись. Та не вийшло швиденько. Страшно згадувати: скільки горя приніс мені той польський дід. Мене тут і викрадали, і на авто вбити збирались, і навіть вже разом з Деном хотіли закатувати. Але світ не без добрих людей і нам страшенно допоміг інший безмежно сміливий поляк. Всіх поганців переміг. Врятував, нагодував, пригрів. Ми й зараз у нього ховаємось. А ще того діда сьогодні коханка отруїла. І тепер я вільна та кажуть багата. Тільки воно мені все, наче болячка. Тим більше, що у старого гада є горе-спадкоємець. Тепер, дядю Гошо, ти знаєш трохи більше про мене. А Ден запитує, чи ти його за прогули звільниш? Чи можна продовжувати мене рятувати? – хитро посміхалась я та була дуже рада, що розповіла правду ще одній розумній та вірній людині.

– Господи, дитино! А я думав, що вже багато в житті чого бачив. Та оформлю я йому відпустку, все одно він від тебе не відчепиться, коли вже й на смерть поїхав. Може треба чимось допомогти? – неймовірно здивований моєю розповіддю бідкався дядя Гоша.

– Можеш! Моїм нічого поки не говори. Як зможемо – приїдемо додому. Після нашого воскресіння я дуже хочу всіх бачити. Навіть кожне дерево на вулицях Києва, людей і перший сніг. Адже тут доволі тепло та якось сумно, – ще й досі раділа я рідній людині та знову бачила, як минулого літа він приїхав до нас на дачу і з того все почалося. – Дену трубку давати?

– Та навіщо він мені здався? Головне, що тобі допоміг. Ти ж знаєш, мабуть, що в нього теж зміни у житті. Може воно до чогось путнього й дійде. Але ти сьогодні мене просто потрясла своїм зізнанням! Дитинко, бережи себе та приїзди додому. Я страшенно хочу тебе бачити. Та чому я? Ми всі! – намагався виглядати впевненим хрещений, а сам був розгублений і розумів, що абсолютно не знав своїх кумів.

Розділ 33. Борщ з пампушками

Мою впертість не зламав ні старий гад, ні чужа країна, ні навіть прохання дорогих мені людей. Я страшенно хотіла до Києва. Тому наш вірний охоронець Тед купив три квитки на експрес, і ось вже за вікном пропливають безмежні поля та зелені ліси Карпат, що наближають нас додому!

З кожним кілометром тривога в мені наростає так, наче я їду не до рідної землі, а навпаки в лихе та невідоме. Хвилювання це можна пояснити тим, що тепер доросла донька зважено подивиться в очі батькам, які віддали її на страшні муки та навіть були горді з того. Адже мамі здавалося, що її мрії відносно багатого зятя, збулись. А в тата залишилась власна справа. От тільки прикрила я їх своїм нещасним тілом та майже випалила, колись радісну, душу. І якби доля не підкидала весь час хоч маленькі «світлячки» спасіння – будь-який з прожитих на чужині днів міг стати останнім в моєму дивному житті. Але я вижила. Я кохаю і кохана. У нас з Деном з’явились вірні друзі та навіть деякі приємні спогади з того, що все більше віддалялося за вікном.

У м’якому купе, на трьох, я залізла на саму верхню полицю й хлопці не чинили спротиву. Правда, без обіймів Дена спалось мені погано. Коли я не відчувала його тепла мені здавалося, що знову в тому пеклі, та в будь-яку мить на мене накинеться старий збоченець. Мабуть, вдома прийдеться звернутись до спеціалістів, щоб спробувати повернути мозок до нормального стану. Денчик спочатку щось читав у телефоні, а потім розуміючи, що ми в безпеці – відключився. Ясно, що Тед не спав. Неймовірно: як цей чоловік може стільки обходитися без сну? Але таке вже в нього було покликання: охороняти й захищати! І я надто звикла: коли він поруч – життю нічого не загрожує.

Кордон ми перетнули взагалі без питань і тепер точно мчали вздовж порожніх зимових полів рідної землі. Час від часу я вдивлялась у знайомі місця та починала плакати. Добре, що Дену зі своєї полиці цього не було видно. Але Тед підвівся зі свого місця й тихо сказав:

– Якщо не перестанеш – поїдемо назад!

– Як ти почув? – не зрозуміла я і Ден теж заглянув до мене.

– Робота в мене така: все чути. Дене, ну скажи хоч ти їй щось. Можу вийти погуляти в коридорі, якщо треба, – так натякав Тед на секстерапію.

– Сніжиночко, ти чого? Ми ж їдемо додому, як ти хотіла? – стривожився мій коханий.

– Ой, пане Денисе! Якби ж ти тільки знав: скільки біди пережила твоя жінка, то зараз не питав би! Я піду покурю, – зітхнув Тед і його очі засяяли ненавистю до минулих подій.

Ден зіскочив додолу та зняв мене з полиці вниз, посадив на нижньому дивані й присів навпочіпки. Він намагався лікувати мене своїм люблячим поглядом та промовляв:

– Прости мене, єдина! Я дуже винний перед тобою. Займався своїми справами. Повірив, що ти швиденько повернешся. Який же я був бовдур! Що мені зробити, щоб ти не плакала?

– Можеш вдарити. Дене, ну ти ж знаєш, що в моїй голові все складено навпаки! Коли погано – я терплю, а коли все добре – плачу...

– Але я не хочу більше бачити твоїх сліз. Хочу, щоб посміхнулась, щоб кохала, щоб жила для мене і маленьких синьооких Задорожних. Ну? Ну, все. Ти ж смілива. Навіть на будівництві під демолятор полізла, щоб зі мною познайомитись...

Коли він це сказав, мене наче громом ударило. Я згадала ті прекрасні щасливі часи й заридала, як дурна. У двері заглянув Тед.

– Так, все! Обрид мені цей дитсадок. Пішли до вагона-ресторана. Думаю, там знайдеться щось заспокійливе, – скомандував наш охоронець і ми дійсно пішли випити.

Ось так, під керівництвом нашого янгола, ми й побачили на горизонті обриси рідної столиці. Вночі хлопці підпоїли мене гарним коньяком і я виспалась. Тед був неймовірною людиною, бо вмів охороняти тіло та лікувати душу! Хоч колись казав, що не вміє...

Питання: де ми всі будемо жити, досі залишалось відкритим. У мене вдома – це було як повернення в страшне минуле. У Дена вдома – йшов ремонт. У Денової мами – ну це взагалі було б нахабством. Відібрати на тиждень сина невідомо куди, поставити його життя під смертельну загрозу, а тепер з’явитись невісткою після того, як моя попередниця це холонула в землі.

Тому ми вирішили оселитись в готелі, але точно не в Савані. І справа була не в його скромній зірковості, а знову ж таки у спогадах. Роками, багато місць мені прийдеться вдома обходити стороною, перш ніж я зможу дивитись на них спокійно. Ми зняли двокімнатний люкс в готелі «Київ». По-перше, до мого дому було недалечко. По-друге, ми могли показати Теду щось визначне в нашому місті. Але до оперного я з хлопцями точно не піду. Адже перед очима буде стояти ложа, з усміхненою мамою та її улюбленим зятем-звірюкою.

Я напилась заспокійливого та й пішла з коханим і нашим охоронцем до батьків. Спочатку мама кинулась обіймати мене й ридати, але в основному через передчасну смерть «її зятьочка». Та я не звертала уваги. Але коли вона з колючим поглядом подивилась на Дена й сказала:

– А цей що тут робить?

Я не витримала й відповіла:

– Не дивлячись ні на що, рятує твою дочку від тих напастей, на які ви мене обрекли.

Звичайно хрещений, після моєї телефонної сповіді, не змовчав і серйозно поговорив зі своїм кумом. Тато виглядав якимось «знедоленим» та мовчав, але коли почув ці слова, опустився переді мною на коліна й пробелькотів:

– Прости мене, доню, дурня старого! Я до церкви почав ходити, але воно не допомагає. Я ж не знав, що він така сволота. Думав: ти будеш за Вітольдом, як за камінною стіною. Він же мені обіцяв...

Я почула те страшне ім’я і мене аж затрясло. Тоді втрутився Тед:

– Пані, Сніжано! Як Ваш охоронець я вважаю за потрібне попросити про закінчення цієї несприятливої для Вашого здоров’я зустрічі.

– Доню, чого ця людина тут взагалі? – роздратовано скрикнула мама. – Пане, я вимагаю, щоб Ви покинули наш дім!

– Не хвилюйся, мамо. Ми всі покидаємо твій дім. Дякую за все, що ти для мене зробила. Бажаю щасливого життя. Пішли, хлопці! – спокійно, як завжди в поганих ситуаціях, зреагувала я і взяла Дена під руку, а потім оглянулась і додала:

– Тату, встань. Ти ж зараз не в церкві.

І пішла. Наразі мені було страшенно гірко, але чогось подібного я й чекала. Я ж виросла в цьому домі. І це були мої батьки, котрих я знала як облуплених. Вони завжди були такими, хоч раніше я їх щиро любила. Тепер вони просто були людьми, що дали мені життя, а потім ледве не відібрали його!

– Вибач, Теде, але ж ти не вперше бачиш мою сімейку. І ти, Дене, не бери до голови. У нас все буде добре! – навіть не дивлячись: скільки всього зі мною пережили ці чоловіки, за минулі хвилини було страшенно незручно.

– Ти незрівнянна, пані Сніжано! Ось тепер я бачу бійця та щиро радію. Саме такою вона й була всі ті місяці, Дене. Знову повторю: ти повинен гордитися своєю жінкою. Таких мало на землі! Вона вміє вибирати правильний бік. Щось я голодний. Де тут у Вас вареники й галушки? – жартував наш захисник і вже точно був незрівнянним.

Ми пішли в один з відомих хрещатицьких ресторанів та, з вдячності за ту вечерю в лісовій хатинці, а ще за все, що зробив для нас цей дійсно дорогий гість – нагодували справжнім українським борщем з пампушками та смачнючим салом, І звичайно в нашому замовленні була: котлета по-київськи, кров’янка і вареники з лівером та часничком… Ми пили духмяне вино, знову за дружбу народів, і я відчувала себе безмежно щасливою. Адже тепер була вдома, в безпеці, з людьми, яким довірю життя з закритими очима. Ми йшли вулицями і я знову ледве не плакала. Я дивилась на заклопотаних чи усміхнених киян і майже всі мої мрії збулись. А наді мною, на високому київському небі висипали зорі... Як же я сумувала за ними на чужині!

Наразі забулися негаразди та сльози, адже хлопці один перед одним намагались сипати такими дотепними жартами, що від сміху в мене вже боліли м’язи на животі. А вони були раді-радісінькі додавати мені гарного настрою!

В номері я відразу впала на постіль, наче мертва. Ні, я не була настільки сп’яніла від вина, але від життя, що поверталось в моє тіло й душу – точно хмільна та щаслива. Ден роздягнув мене та поніс в душ. Ми скромно поплескались і вляглися спати. Засинаючи я бачила, як Тед стояв на балконі сусідньої кімнати й тихо курив. Звичайно, мені не видно було його погляду, але я вже навчилась відчувати цю прекрасну людину не гірше, ніж він мене. Тому точно знала, що зараз він був щасливим за нас, а ще з гіркотою згадував свою кохану жінку, що прикрила його від смерті. От тільки сама пішла у вічність і йому дуже хочеться туди до неї, але ж він ще має справи на цій землі та сподівається носити на руках свого похресника – Алекса Задорожного. Так ми вирішили з Деном назвати нашого хлопчика або Олександру – якщо першою народиться дівчинка. Думаю, що мій Алекс на небі теж зрадіє цьому й точно не буде проти.

Розділ 34. Серед рідних людей

За нормальних обставин, тато запросто міг супроводжувати мене назад до Польщі, щоб представляти мої інтереси при обговоренні спадку. Його кваліфікація була засвідчена міжнародними нормами, але я чомусь не хотіла вплутувати його в цю справу. Навіть не тому, що він був би упередженим, а такого допускати не можна. Просто не хотіла і все. Мабуть, багато хто мене зрозуміє. Це питання теж зависло в повітрі, та на сьогодні в моєму житті була запланована набагато важливіша подія.

Ден повіз нас з Тедом до Фастова. Маленька сива жінка вийшла з затишного дому й кинулась обіймати мого коханого та промовляти:

– Синочку! Живий! Я весь час молилася...

А потім з дверей вибігла дівчинка і я її відразу згадала. Тільки тепер вона була повненька й зовсім не «зелена» як тоді, коли вперше прийшла до офісу мого хрещеного зі своєю горе-матір’ю.

– Тату! Таточку! Я скуцила... Де ти ходиш? – заверещала маленька, а Ден високо підійняв її над головою та засяяв щастям.

– Донечко моя! І я страшенно скучив. Ти вже так виросла за цей час, – він притискав своє дитя до грудей, а я шукала у своєму серці ревнощів чи спротиву побаченому та зовсім не знаходила.

Ні, це чиста правда! Навпаки, я була в захваті від того, як мій коханий чоловік любить свою дитину та була абсолютно впевнена, що наших діточок він любитиме не менше. А ще я дуже хотіла, щоб ця кароока дівчинка, хоч колись, назвала мене «мамою». Не судіть мене суворо! Це не егоїзм. Я не знаю, як таке назвати, але чомусь дуже хочу...

Наш охоронець стояв собі усамітнено й точно розумів, що тут мені нічогісінько не загрожує, фізично. Але з-під лоба він уважно слідкував за тим, що відбувається в моїй душі. Мабуть, до кінця життя Тед так і залишиться моїм самим головним психотерапевтом!

Наразі Ден тримав Катрусю на одній руці та став серйознішим. Він подивився мені в очі, наче запитував: чи я готова? А потім взяв за руку й підвів до своєї мами:

– Матусю! Я хочу познайомити тебе з жінкою, яка проведе зі мною решту життя. В горі та в радості, в багатстві та в бідності, поки смерть не розлучить нас. Це моя Сніжана, мамо... Сніжиночко, а це моя рідненька матуся.

Старенька подивилась на мене спочатку сумно, бо в її очах ще стояли сльози радості, а потім посміхнулась щиро, як рідко хто посміхався мені до цього й сказала:

– Що ж, тоді я можу спокійно померти... Ні, не зараз звичайно! А коли підніму ваших діточок. Просто я бачу, що мій син знайшов свою єдину на землі й дуже тому рада. Вітаю, донечко, в нашій сім’ї. А Ви, молодий чоловіче, не стійте там наче чужий. Я знаю, що Ви врятували мого сина й невістку від смерті. Тому цей дім і Ваш так само...

Тепер Тед знову став якимось млявим, як тоді, коли я сповістила його, що буде хрещеним нашого первістка. Він знизав плечима та підійшов ближче. Потім ніжно обійняв маму Дена і я вперше почула, що його голос може тремтіти. Так він не говорив навіть тоді, коли розповідав про свою героїчну жінку:

– Дякую, шановна пані! Ви дуже нагадали мені мою маму. Я навіть злякався, а це зробити доволі важко. Такі схожі! Денисе Задорожний, ти надто щаслива людина і я щиро заздрю тобі. Он які прекрасні жінки будуть оточувати тебе у житті! То познайом мене і з донечкою, будь ласка.

– Котику, Катю! Дай ручку дяді Теду. Він буде нашим частим гостем, бо дуже важливий для твого тата.

Дівчинка застидалася, але послухалась і ручку подала. Тепер мій Ден став ще серйознішим, бо залишив наше з донькою знайомство «на десерт». Він попестив її по голівці й урочисто сказав:

– Катрусю-доню! Бабуня вже казала тобі, що мама поїхала далеко звідси та побачиш ти її дуже нескоро. А з нами завжди буде ось ця тьотя. У неї дуже красиве ім’я – Сніжана. А ще для твого тата вона найдорожча у житті, так само як ти. Дуже тебе прошу: будь з нею привітною...

Дитина уважно подивилася мені в очі чарівними карими оченятами тата й сказала таке, чого навіть Тед не чекав:

– Тату, а вона замінить мені маму?

Я боялась, що при цих словах Ден випадково випустить її з рук. Адже від слів дитини у нас усіх відібрало мову. А Денис тяжко зітхнув, проковтнув повітря в горлі та тихо сказав:

– Сніжиночко, відповідай! Катруся поставила тобі запитання...

– Богом клянуся: я буду дуже старатись! – затремтіла я всім тілом і, мабуть, повинна була попестити дитя чи поцілувати, як це роблять щирі жіночки. Та я ніколи в житті не була улесливою. Я неймовірно хотіла стати для цього дитяти матір’ю, але позувати точно не могла. Тепер мені знову на очі навернулись сльози, та мудра матуся мого коханого перервала наші душевні стинання й скомандувала:

– Так, досить! Бо зараз жінки почнуть плакати, а нащо воно нам треба? Познайомились – тепер всі за стіл! Прошу до господи. Ми з Катрусею весь ранок готувались. Онучко, злазь з тата, він вже нікуди не дінеться. А родина зібралася докупи!

Вона забрала дівчинку й повела до хати. А Тед здивовано кивнув головою і хитро посміхнувся:

– Ого! Сніжано, тут тобі буде весело. Це твій Денчик наче бальзам на рани, а свекруха – генерал.

– Нічого, Теде. Я з цим справлюсь, – веселилась я і саме тут відчувала себе вдома, серед рідних мені людей.

І тут застілля нашому польському гостю теж дуже сподобалось. Від щирості та навстіж відкритих душ українських людей, а ще від свекрушиних пирогів з вишнями та сиром, він був здається, в повному захваті. Але забринів його чарівний телефон й мені миттю стало тривожно. Тед ввічливо перепросив та пішов на вулицю.

Звідти наш янгол-охоронець повернувся доволі серйозним.

– Теде, що там? – не могла я втамувати хвилювання й цікавості.

– Треба готуватись в дорогу, пані Сніжано. Чудо-спадкоємець вже прибув до Варшави й усе готове до слухання заповіту. Чекають лише на Вас.

– Господи! І чому не можна просто жити й радіти? А можна відмовитись, Теде? Хай Янек забирає все. Я ж тільки почала повертатись до світлого життя...

– Сніжано! Я поїду з тобою, – заметушився Ден.

– І я поїду з вами! – скрикнула Катруся та вчепилася в батька. А я почула оте «з вами» та відразу зрозуміла, що в мене тепер є справжня родина й сили для боротьби. Тільки-но донька мого Дена, підсвідомо, об’єднала нас усіх. А це означало дуже просту річ: я поїду до Варшави та буду виборювати маєток того нелюда собі.

Ні, особисто мені звідти ні одна троянда не потрібна. Але я вже точно вирішила, що на просторих газонах для гольфу, в майбутньому, будуть бігати маленькі ніжки діточок, що не знають рідних батьків. Так! Тед пообіцяв мені знайти через свого шанованого боса гарних адвокатів, які «відіб’ють» у дурнуватого нероби Янека маєток, щоб передати його в муніципальну власність під дитячий будинок.

А ще я буду вимагати залишити основний персонал на роботі в маєтку. Адже й управитель, і кухарка та водії там точно знадобляться. А всю «імперію зла» з продажу нерухомості, без будь-якого спротиву, віддам Янеку. Все одно, не пройде й місяця, як безмозкий п’яниця залишить місту Варшаві всю її нерухомість, а сам в кращому разі повернеться грати на отримані кошти до Лос-Анджелеса. Хоча це вже як йому заманеться!

Розділ 35. Закохана у життя жінка

Дивно знаходитись у місті, де ти народилась, виросла, навчалась, маєш живих-здорових батьків, квартиру та дачу, а сама сидиш в номері київського готелю, як гостя столиці. Але нічого! Колись же воно все виправиться. Зате я більше не замкнута у просторі чужої країни, в «золотій клітці» з катом, якого ненавиділа й боялася. Та виходить, що була я в тому пеклі не марно, бо хочу на прощання з Польщею зробити поправку, гідну нормальної людини.

А мій Ден, після подорожі до Фастова, виглядав неймовірно щасливим. Тепер його чарівні карі очі сліпуче сяяли й промовляли: «Моя родина прекрасна!» І я не заважала йому сяяти, бо й сама відчувала те ж саме.

Перед вояжем до Варшави хазяйновитий коханий зажадав поїздки в його кредитну квартиру, де хлопці з корпорації, ще продовжували робити ремонт. Я страшенно хотіла побачити хрещеного, але часу не вистачило й ми домовились про зустріч після повернення. Янгол-охоронець зрозумів, що в Києві його підопічним абсолютно безпечно та відпустив нас «на волю», а сам залюбки поринув у вивчення історії й пам’яток української столиці.

Наш майбутній дім видався мені дивовижним. Адже це мій коханий чоловік придбав його для родини і в цьому плані нічого не змінилося. Окрім жінки, яка його безмежно кохає та буде опорою й господинею, а ще люблячою мамою його діточок. Здається, доля змилувалась над Денисом Задорожним та внесла в його життя позитивні корективи.

Переліт до Варшави був непомітним, хіба з тією різницею, що летіли ми звичайним пасажирським рейсом, з купою людей на борту. Відразу після посадки Тед знову «одяг на себе плащ мушкетера», заїхав за табельною зброєю та домовився про зустріч з адвокатами колишнього президента. Нас поселив у простенькому варшавському готелі, а після обіду дорогий захисник повів знайомитись уже з юридичними захисниками. Два суворі чоловіки були занадто різними: один молодий та завзятий, а інший – сивий і тихий. Але судячи з їх вигляду, можна було сподіватись на відвоювання хоча б скарбів нації.

Після недовгої ознайомчої розмови, юристи все зрозуміли й пішли готуватись до вранішньої «битви за справедливість», а ми повернулись в номер готелю. Тед замовив його на якесь дивне ім’я та запевнив, що ми тут у повній безпеці. Сам поїхав мабуть до лісової хатинки, а нас з Денчиком залишив до завтра відпочивати.

Не можу сказати, щоб я була страшенно зморена, але після душу ми обоє відчували нагальну потребу згадати, що трішки закохані. Адже стрімке життя останніх днів перетворило нас раче на вірних друзів або соратників по боротьбі. В гарному невеличкому ліжку було затишно. Ден оповив мене, як завжди, своїми щирими обіймами і сказав:

– Я скучив. Ми весь час були наче ті роботи. Про щось домовлялись, з кимось знайомились. Я навіть не знаю: як тепер кохатись з такою заможною жінкою...

– А я нагадаю, тобі Денчику. Так само: як у Савані, як у лісовій хатинці, як колись у мене вдома – наче вперше і востаннє у житті. Господи! Скільки ж усього сталося, а ми все одно з тобою найрідніші. Хочу, щоб так було довіку.

– Я теж, більше за все на світі цього хочу, – прошепотів він і потягнувся до кишені брюк. Дістав щось маленьке та продовжив: – Про всяк випадок, щоб завтра тобі було комфортніше битись з тими гадами. Я купив ще до твого від’їзду в ту страшну довгу подорож. Мама зберігала та вірила, що воно згодиться.

Я глянула на його долоню й побачила обручку! Невеличкий сяючий діамант зробив зараз зі мною неймовірне перетворення в ту дівчинку, якою я Його зустріла. Я посміхнулась дурною щасливою посмішкою та марила почути слова чоловіка, що завжди буде найдорожчим у моєму житті. Ден зрозумів і сказав:

– Ти запала в душу моїй матусі. Катруся питала: чи станеш ти їй мамою? Я теж хочу спитати у тебе, Сніжиночко, дуже давно. Ти будеш моєю дружиною?

– Буду довіку і навіть після смерті я хочу залишатись з тобою там, де б ми не були...

– Чому моя красива жінка вміє ще й так красиво говорити? Кохана, дай пальчик. Відтепер він завжди буде зайнятий лише моїм подарунком.

Мабуть нікому не треба пояснювати, що я хлипала й не хотіла зупинятись. Це були найщасливіші сльози у всьому моєму житті. Я пригорнула обручку до губ і поцілувала:

– Коханий! Як же я чекала на цю мить. Воно прекрасне, як і ти в мене. А ще ти найкращий на землі. Хочу щастя, хочу діток, хочу тебе...

Ми обоє розуміли, що зараз була одна з найчарівніших миттєвостей у нашому житті й тепер залишалось лише кохати. Ден торкнувся моїх губ і я віддала йому всю свою ніжність, що жила завжди для нього в мені. Потім він цілував все, що хотів, бо це вже була його наречена і тільки він мав повне право на все моє тіло, душу, серце та думки. Господи! Який же він був солодкий і жаданий. Не може жінка відчувати нічого кращого, ніж кохання чоловіка, що дарований їй Богом!

І я знову благала небеса тільки про одне: я страшенно хотіла нашого сина. Але він чомусь поки не бажав чіплятися в мені. Може йому маленькому заважали ті гидкі гормональні пігулки, якими я труїла організм на протязі довгого часу? А може він просто чекав, доки його тато зробить мамі офіційну пропозицію руки? Чи наше майбутнє відповідальне створіння не хотіло заважати моїй завтрашній боротьбі? Але я все одно на Нього вже дуже сподівалась і чекала! Не хочу хвалитись, та зараз мій божественний коханець робив для здійснення нашої мрії такі дива, що я залишу це при собі...

Варшавський ранок був туманним. Тед зателефонував нам завчасно та доповів, що скоро буде на «броньовичку» під вікнами готелю. Ми теж приготувались. Після чарівної ночі кохання, наречені виглядали піднесено сяючими. А на моїй руці сяяв ще й діамант і я відчувала таку силу в собі, що якийсь п’яничка-Янек мені був наче скабка та не більше. Навіть Тед, після ночівлі у лісній хатинці, приїхав свіжим і веселим.

– Ого! Бачу ніч була продуктивною, – розсміявся він. – Що, Дене, вона сказала «так»?

– Теде, як ти все встигаєш побачити? – зачаровано дивилась я на сяючий пальчик.

– Та навіщо мені Ваш пальчик, пані Сніжано! Я все бачу на лиці. То бути весіллю?

– Так, Теде, весіллю бути! Моя Сніжинка сказала «так». А ти скажеш, якщо я запропоную тобі бути моїм шафером? – виспівував мій коханий. Тед навіть на гальма надавив:

– Ти... Ви пропонуєте мені бути шафером на вашому весіллі?

– Теде, ну а кому? Ти ж наш найбільший друг на цій землі, – підтвердила я слова Дена.

– Дякую, друзі! Я вже багато днів свідок вашого шаленого кохання, то чому б ні? Я згоден підтвердити це офіційно.

Наразі я тяжко зітхнула, бо Тед перетнув кордони маєтку клятого покійника й ми зайшли всередину моєї недавньої тюрми. Тут все залишалось, як тоді. Хіба що сам кат був відсутнім, чи може й літав десь у пітьмі та нам це було байдуже. Пані Зося витирала слізки і щиро вітала мене та кланялась, наче невільниця. А я обійняла її, як рідну й попрохала не хвилюватись, бо сподівалась на позитивний підсумок зустрічі. Вона, як завжди, перехрестила мене й дякувала поки невідомо за що.

В кабінеті покійного господаря маєтку зібралися всі: адвокат Стеловських, що читатиме заповіт, я з охоронцем та Деном, наші адвокати, навіть Янек сидів у кутку пристойно одягнений та, здається, тверезий. Адвокат відімкнув сейф, дістав конверт, розпакував і почав читати заповіт. Я взагалі не знала, що Вітольд склав його відразу після від’їзду Янека до Штатів. Документ виявився дивним. Мій закоханий дід відписав мені всю імперію нерухомості, маєток, автомобілі й літак, та залишив єдиного сина зовсім без засобів існування на цій землі, мабуть жартома або наперекір долі. Тільки мені все це було абсолютно непотрібне!

Почувши волю тата, синок звичайно висловив у мій бік деякі неприємні думки, але слуги закону швидко втамували його гнів, а потім я чітко і ясно надала всі ті пояснення та вимоги, що приготувала раніше й адвокати зафіксували це документально. Тепер правонаступник татової імперії з нерухомості притих, а коли ми прощались – він попросився поцілувати мені руку й сказав, що ніколи не сподівався на такий перебіг подій. Що маєток йому й даром не здався і він не буде чинити опору тим, хто б тут не жив. Це спрощувало процедуру і скоро відповідні служби закрутили гвинтики таким чином, що дитячому будинку на території маєтку бути! А ще літачок та автомобілі пішли на продаж і допомогли відремонтувати напищені кімнати так, щоб діточкам було приємно й затишно жити тут. Пані Зося з синами залишилась працювати у приюті. Управитель, пан Войцех, вийшов на заслужений відпочинок, щоб гратися з онуками у своїй сім’ї.

Залишалось лише одне: ми з Деном повинні були пройти через весільні церемонії, щоб стати міцною родиною й мандрувати щастям, з непереборною вірою у Кохання назавжди. Так і вийшло. Тед, радісно й піднесено, виконав роль шафера на нашому весіллі. А коли настав день вінчання – передати мене коханому до вівтаря повів не хто інший, як мій улюблений хрещений, дядя Гоша, керівник великої будівельної корпорації Києва. Він теж був неймовірно щасливим, що його заповітна мрія здійснилася. Мої батьки були присутні у Володимирському соборі. Мама скидала слізки, а тато тихо гримав у її бік. Так, це мої батьки й вони були незмінні.

І саме головне я залишила наостанок. Пройшло ще трохи часу і я, з божевільною радістю та дякою усім святим, побачила спочатку дві смужечки на тесті, а потім це підтвердив уже звичайний український лікар. Він сказав найважливішу, найжаданішу фразу для щасливої, закоханої у життя і свою родину жінки:

– Так, Сніжано, Ви вагітні. З плодом усе в порядку. Думаю, що народження первістка пройде нормально, без ускладнень...

– Дякую, лікарю! Дякую, Господи! Ні, не нормально, а якнайкраще, бо я чекала цього маленького створіння все своє життя і хочу, щоб воно було найщасливішим серед світів. Адже саме так я наразі себе й відчувала.

А ввечері ми сиділи у свекрухи за столом. І мама Дена напекла смачнючих святкових пиріжків, бо дізналась, що через деякий час вона знову стане бабусею. Її неймовірно щасливий син носив по черзі на руках, то Катрусю, то мене й наразі оті чарівні очі, в які я закохалась з першого погляду випромінювали таку блаженну радість, що просто сліпили всіх. А потім я почула ще одне, чого дуже довго чекала та більше мені нічого було просити у Бога:

– Мамо! Мамо! Дивись тато твій пиріжок спеціально над’їв...

– Господи! Донечко, що ти сказала? – пригорнула я до себе дівчинку.

– Та кажу ж тобі, мамо: тато твій смачний пиріжок надкусив...

– Катрусю! Нехай собі їсть. Ми з тобою й бабусею ще напечемо. Він же у нас повинен бути сильним, адже це наш таточко – найкращий і найголовніший на землі.