Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 29

Жарко. Таке відчуття, що шкіра плавиться. Повіки важкі. Свідомість повернулася, але я боюся розплющувати очі. До останнього відтягую момент. Не хочу занурюватися в черговий жах, я вже відчуваю на собі його моторошні щупальця.

- Як ми вдало зібралися, - чую кроки десь зовсім поряд.

І голос… цей голос, якщо почуєш вже не забути. Він назавжди в'ївся в пам'ять, змушує здригатися при одному спогаді. Таке почуття, що разом з вогнем по мені повзають тисячі мерзотних лап тарганів.

Від жаху розплющую очі. Перше що бачу – мерзенні вуса. Лев… вигук розпачу зривається з губ. На що його вуса смикаються у на півусмішці.

- З пробудженням, Каріночко. Сподіваюся, тобі сподобається.

Відповзаю. Втикаюсь спиною в металеві прути. Я у клітці. І вона розгойдується.

Очі поступово звикають до яскравого світла. Але те, що я бачу, просто не можу це бачити. Відчуття, ніби я потрапила в паралельну реальність, чи одразу в пекло.

Очевидно, ми десь у печері. Навколо кам'яні стіни. Вишу в клітці під стелею. Навколо розвішані смолоскипи. А в центрі Лев в оточенні двох величезних мужиків, біля багаття. Очі сяють пекельним божевіллям.

- Чого ти домагаєшся, тарган? Думаєш, переміг! Ох, ти глибоко помиляєшся! - різко обертаюся на голос. Закриваю рота рукою, очі округляються до болю, кошмар триває. У такій самій клітці, на пристойній відстані від мене сидить Слава. А під нею на землі розташовано з десяток гострих копій. Тобто, якщо клітина впаде… то прямо на них. Що піді мною я не бачу, але щось мені підказує, там аналогічний жах.

- Лев, ви хворі, - шепочу потрісканими губами.

Нормальна людина на це просто не здатна. Але це не скасовує реальності.

Судорожно шукаю вихід. А його немає… Як виплутатися? І де Вадим? Ворон? Що він із ними зробив? У крові біжить вже не страх, а щось набагато гірше… пекельний жах, що спалює свідомість.

Руки лягають на живіт. Мій малюк… я мушу тебе врятувати. Не може все так обірватися... А тарган щось приготував. Не просто так він робив весь цей жах. Монстр готувався до вистави, бачу по болючому тріумфом у його очах.

- Всі ми трохи божевільні, Каріночка, - погладжує тарганові вуса.

- Відпусти нас негайно! Ти гнитимеш живцем, мерзенно істото! – Слава стоїть у своїй клітці, тримається руками за грати.

- Слава, моя люба, кохана та неповторна, - повертається до неї, довго дивиться на полум'я смолоскипа в руці. – Ти була моєю гордістю. Ми разом могли змінити світ. Я вкладав у тебе сили, знання. А ти мене так розчарувала, зрадила справжні ідеали. Встала на бік нікчем, - хмуриться. - Але ти отримаєш свій шанс на порятунок, як і Каріна, - останні слова він розтягує, мукає від якогось свого диявольського передчуття.

Навіть не хочу знати, що тарган собі уявляє.

- Ти знищував моє життя! І не я буду, якщо ти за це не поплатишся! – Слава огризається. Відчуваю, як у ній вирує лють, а ось страху навпаки не відчуваю.

- Опирайся, люба. Мені це подобається, – знову погладжує вуса. Ну що дорогі пані, - змахує смолоскипом. – Гадаю, нам когось не вистачає. Треба й іншим шановним гостям приєднатися до нашої вистави.

Дає знак своїм людям. Чуються кроки, потім настає гнітюча тиша, тільки багаття  потріскує посередині, немов відлічує хвилини до нового удару.

У кам'яний зал заводять Микиту та… Адріана. Вони добряче побиті та прикуті один до одного наручниками за ногу та руку. Їх кидають біля протилежної стіни.

Як Адріан тут опинився? Його ж не було.

- Мій друг, мій сину, яка душевна компанія, - Лев сяє.

- Хвора, неадекватна істота, - гарчить Микита, швидко оглядає зал.

Усього на секунду наші очі зустрічаються. Намагаюся знайти щось у чорному вирі… і нічого не бачу. Він ніби й не помітив мене. Як завжди… А от побачивши Славу, він завмирає.

Погляд Адріана, навпаки, кидається від мене до Слави, між брів пролягає зморшка. Дивлячись на мене, слабо посміхається побитими губами. Підбадьорює. На Славу ж дивиться з такою жадібністю, якій не заважає навіть наше плачевне становище.

Цікаво, а де Вадим? Він же був разом із нами.

Сльози ллються з очей. Безвихідь. Я не знаю, яке диво має статися, щоби вирватися. Звідки чекати на допомогу? У Лева тут купа охорони. Він довго готувався.

- Синку, нехай ти і не рідний мені по крові. Але я був дуже добрий до тебе. Давав шанс йти зі мною пліч-о-пліч. Ти вибрав інший шлях. Ти мене зрадив. Так що звинувачувати ти можеш тільки себе, - робить глибокий вдих, закидає голову назад. – Який хвилюючий та прекрасний момент, чи не так гості дорогі?

- Що за дурню ти тут влаштував? – Микита кривиться. - Твої марення я з тобою обговорювати не маю наміру. Викладай, тарганчик.

- Хто тобі допоміг, Лев? – Адріан зберігає видимість спокою.

- Помітив? - Лев мружиться, вуса, як завжди живуть своїм життям та бридко ворушаться. - Та до тебе підібратися було непросто. Але знайшов вихід. Ех, Адріане, - хитає головою з боку в бік. - І ти бачив, що відбувається з тими, хто переходить мені дорогу. Тому приклад твоя сім'я, дружина. Ні! Ти вирішив помститися. Підсумок, - змахує смолоскипом, - Це чудове місце.

- Викладай, Льово, тебе ж розпирає, - Нік відкидається на каміння, згинає одну ногу в коліні.

- Ти маєш рацію, синку, - Тарган сяє у світлі смолоскипів, - Свою перемогу, я хочу розділити з тим, без кого мені було б набагато складніше організувати цей захід.

Рот відкривається в черговому здивуванні. Спогади знову боляче ріжуть.

Зараз, сидячи в клітці, я бачу, як до Таргана наближається кат. Я згадала, хто мене порізав та скинув у озеро. Ці очі дивляться на мене з жалем та тріумфом. Та тоді не вийшло, але тепер я в клітці і нелюди не сумніваються, вони завершать розпочате. Вирок нам усім вже підписано.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍