Елінор Портер - Полліанна дорослішає

Зокрема, вона дізналась, як ведеться самотній молодій дівчині у великому місті, коли вона змушена сама заробляти собі на хліб, і ніхто на неї не зважає… крім таких, кого цікавить лише одне.

— Що ви тоді мали на увазі? — наважилась вона якось запитати Седі. — Про що ви говорили тоді в супермаркеті… згадуючи про допомогу дівчатам?

Седі густо зашарілась.

— Боюсь, я була непоштивою, — вибачилась дівчина.

— Пусте. Ви тільки поясніть, про що йшлося. Я відтоді не припиняю думати про ваші слова.

Дівчина помовчала, добираючи слова, а тоді з гіркотою почала:

— Мені тоді пригадалась одна знайома дівчина. Ми з нею родом з одного містечка. Вона була і вродливою, і порядною, але, мабуть, незрілою. Цілий рік ми з нею разом знімали кімнату. Варили яйця на одній гасовій плиті, їли рибні тюфтелі на вечерю у дешевій їдальні. Вечорами, власне, не було чим зайнятись. Хіба що прогулятись по Коммонвелт-авеню або сходити у кіно, якщо назбираємо по десять центів. Часто ми просто залишались у своїй кімнаті. Але в ній сидіти було не надто приємно: влітку спека, взимку холоднеча. Освітлення від газового ріжка: але він давав так мало світла, що ні шити, ні читати було неможливо. До того ж, зазвичай, ми були такими втомленими, що нічого робити не хотілось. На поверсі, над нами, підлога була страшенно рипучою, а під нами мешкав хлопець, який саме вчився грати на корнеті. Вам випадало слухати, як нездарний музикант вчиться грати на корнеті?

— Та начебто ні, — сказала місіс Керю.

— Ви не так багато втратили, — зазначила дівчина, і зробивши паузу, повела далі. — Іноді, на Різдво та інші великі свята, ми виходили на прогулянку сюди, на вашу авеню та інші великі вулиці. Ми дивились на освітлені вікна і зазирали, якщо завіси були підняті. Розумієте, нам було страшенно самотньо, і здавалося, буде якось легше, коли побачимо нормальну оселю, де мешкає нормальна родина, на столі яскраво світиться лампа, на килимі бавляться діти. Хоча насправді ми знали, що нам зробиться іще гірше, коли відчуємо, як безнадійно ми відірвані від такого життя. Іще тяжче нам було бачити, як у розкішні автомобілі сідають молоді люди і дівчата, сміючись, весело розмовляючи. Ми теж були дуже юними, і природно, нам теж хотілось розмовляти і сміятись. Нам хотілося розваг… І поступово у моєї подруги завелись оті… розваги. Зрештою, одного чудового дня ми змушені були роз’їхатись. Вона пішла своїм шляхом, а я — своїм. Я не схвалювала її знайомства і відверто їй про це сказала. А вона не схотіла поривати з ними. Так нашій дружбі настав кінець. Років зо два я її не бачила. А тоді отримала від неї коротенького листа і пішла відвідати свою колишню подругу. Власне, того ж місяця. Вона перебувала в одному з отих «будинків спасіння». Будинок дуже гарно обставлений: м’які килими, гарні картини, кімнатні рослини, квіти, книжки, навіть фортепіано. Все, що потрібно для комфортного життя. Багаті жінки відвідували її, катали у своїх автомобілях та на екіпажах, запрошували на концерти і спектаклі. Вона вивчала стенографію, і їй обіцяли знайти роботу, щойно вона буде готовою працювати. Вона сказала, що всі ставляться до неї дуже добре і ладні в усьому допомагати. А ще вона сказала таке: «Седі, якби у ті часи, коли я була чесною, працьовитою дівчиною, що могла себе поважати, тужила по рідній домівці, вони доклали хоча б частину своїх теперішніх зусиль, якби показали мені, що дбають про мене і ладні допомагати, я б не потрапила сюди, і не було б навіть потреби мене рятувати». Я не могла забути тих відвідин. Оце й усе. Я не проти таких «будинків спасіння». Дуже правильно, що їх влаштовують, і вони потрібні. А проте я думаю, що менше було б роботи з порятунку, якби ці люди виявили трохи більше уваги до самотніх дівчат, які ще спасіння не потребують.

— Мені здавалось, що є гуртожитки для дівчат, які працюють, що їм теж якось допомагають, — невпевнено проказала місіс Керю тоном, якого ніхто раніше від неї не чув.

— Так, гуртожитки існують. Вам випадало коли-небудь зазирнути в один з них?

— Ні, але я неодноразово робила пожертви для них.

Місіс Керю начебто намагалась вибачитися за щось.

Седі якось дивно посміхнулась.

— Так, я знаю. Чимало є щедрих жінок, які жертвують гроші на ці заклади, хоча ніколи їх не відвідують. Будь ласка, не сприймайте мої слова так, наче я цього не схвалюю. Ні, ні, це справа дуже хороша. Зрештою, не так багато місць, де щось роблять і надається якась допомога. Але це краплина у морі порівняно з тим, що насправді потрібно. Свого часу я намагалася замешкати у гуртожитку. Але там панувала така атмосфера… у мене було відчуття, що… Втім, навіщо я вам розповідаю? Можливо, не всі гуртожитки такі, як той. А може, я сама якась не така. Якби навіть я намагалась вам пояснити, ви навряд чи зрозуміли б. Щоб це зрозуміти, треба пожити тамтешнім життям. А ви самі кажете, що навіть туди не зазирали. І все ж таки, я буваю вражена, чому всі ці славні, щедрі жінки не хочуть виявити трохи цікавості до справи запобігання тому, що потім змушує вкладати стільки сил і коштів у справу спасіння… Оце й усе. Я не мала наміру все це висловлювати. Але ви запитали, і я…

— Так, я сама запитала… — здушеним голосом підтвердила місіс Керю, відводячи очі.

Не тільки від Седі Дін, але також і від Джемі місіс Керю дізнавалася таке, чого не знала раніше.

Джемі тепер навідувався доволі часто. Полліанна любила, коли він приходив, а йому теж було приємно завітати до неї. Спершу, щоправда, він виявляв невпевненість. Але дуже скоро поступився своїм бажанням, заявивши собі і Полліанні теж, що приходити в гості — це аж ніяк не те саме, що «переїхати».

Місіс Керю частенько бачила, як Джемі і Полліанна схилялись над книжкою, влаштувавшись у бібліотеці на диванчику коло вікна, а порожнє інвалідне крісло стояло поруч. Вона чула навіть, як Джемі одного разу зізнався Полліанні, що не переймався б так своїм каліцтвом, якби мав стільки книжок, як місіс Керю. Ну а вже якби мав книжки і умів ходити, то був би цілковито щасливим! Взагалі, часто траплялось так, що хлопчик щось захоплено розповідав, а Полліанна уважно слухала його, широко розплющивши очі.

Спершу місіс Керю дивувала така реакція Полліанни. Але якось вона сама зупинилась і прислухалась. Відтоді вона вже не дивувалась, але часто слухала. Мова хлопчика, не дуже вправна, але надзвичайно виразна, вражала її емоційністю і образністю. Тому невдовзі місіс Керю вже сідала разом з Полліанною, щоб вирушити у чарівну подорож