Інна Земець - Спадок з бонусом, Інна Земець

- Нарешті, трохи розвиднілось, а то шукав навпомацки підвох якийсь, та все  не там де треба. Тепер хоч розумію, чого до себе в кімнату з обшуком не пустила, - і знов мені підморгнув.

- Це був жарт, всього лиш! – від слів почутих вмить все обличчя запалахкотіло.

- Та вже і не дізнаюсь, кімната ж то згоріла, як і був - поплавився коханець.

- Ідіот… - пробурмотіла під ніс і в кімнату до себе рвонула.

Ой, смішне в мене життя, ой кумедне, аж сил нема! Всю душу вивертаю з самого ранку, і про перший шлюб, і про батьків, і про все що було, і про все що не склалося. Геть всі закутки повідкривала і все звідти висипала, а йому аби поіржати! Так боляче враз стало, що аж сльози потекли. Може годі вже з мене кепкувати? Замкнене коло якесь - самій огидно, що плачу і від того сліз ще більше стає. І добряче так потекло, аж носом зашмигала. Кроки Назара здаля почула - одразу до ванної рвонула. Оце перед ним я ще чого не робила, так не ревіла! Як незріле дівчисько дурне, їй Богу! Зайшов в кімнату, під двері вбиральні підібрався і постукав.

- Та відчепись вже від мене! – прикрикнула я. - Все, я Ігната вбила, краще зізнаюся, ніж терпітиму все це – викликай поліцію і годі з мене!

- Яра, пробач, не хотів образити.

- А я і не образилась, втомилась просто, - а сама гугнявлю і носом хлюпаю - дуже переконливо.

- Вийди, будь ласка. Я мовчатиму.

- Та невже? Нарешті! От і давай кожен у своїй кімнаті тепер сам-на-сам помовчить.

- Виходь, бо я звідси не піду доки двері не відчиниш.

- І до ранку не відчиню! Як нема чого робити - стій собі тут!

- І буду. І ще раз пробачення попрошу, щиро. Вибач, я придурок, не вмію пельку стулити, але більше собі такого не дозволю.

- Дурість яка… Все, іди, ти вільний. Всі гріхи тобі одразу відпускаю, щоб довго тут під дверима як в сповідальні не стовбичити.

- То виходьте, падре, - засміявся і знову лагідним тоном причепився. – Будь ласка, Яра.

І що мені з цією причепою робити? Очі витерла, холодною водою на обличчя хлюпнула і прочинила двері, а він повільно впритул підійшов і до себе пригорнув.

- Мені дуже шкода, що я весь час тебе засмучую, - тихо над своєю головою почула.

- І мені, та обіймати тепер не треба, - пробурмотіла в міцне двометрове тіло і спробувала його відштовхнути.

- Треба, всім обійми іноді потрібні. Особливо дружні. Навіть якщо від придурка, що до сліз довів.

Стою, об брата покійного чоловіка гріюся і сорому не маю. Він ступив крок назад, на стіл сперся, від того зростом зі мною майже зрівнявся і мою голову на плече собі вклав волосся куйовдячи.

- От таке тобі дісталося, Яра, - тихо у вухо промовив Назар, - Райчуки всі прибацані, кожен в своєму неповторному стилі.

- Отут не сперечатимусь.

Плакати вже не хотілось, лиш тихо так стояти і ні про що не думати. Проста мить затишшя в буревії останніх днів. Руки довелось йому на ребра вкласти - не обійми, та і не спротив. В цю мить відчувала якийсь дивний спокій, ніби всі негаразди залишились десь далеко, сховались за обрій, а може і взагалі зникли. І так захотілося повірити, що все добре буде, аж дозволила собі в блаженному забутті очі заплющити. Довго в міцних обіймах мене Назар тримав, заспокійливо по спині рукою водив, аж доти, доки не відчула, що час зовсім зупиняється. Оце вже ні, годі, що за ніжності недоречні? Вмить комфорт на незручність перетворився. Схоже і Назар трохи розгубився, бо і слова до мене не промовив. Скористалася його мовчанкою незвичною і випхала його за двері, очі ховаючи. Зачинила двері і на них сперлася, дух переводячи. Оце відпочила хвильку! «Не до того, отямся, дурепа!» - сама себе підбадьорила і в комп’ютер полізла, але навіть не одразу загадала навіщо. Це що ж таке коїться?! Дала собі ще кілька хвили відійти від тих обіймів, на які якось геть не по-дружньому відреагувала. Потроху мана відпустила, тоді і помітила, що отримала відповідь від шантажиста. Пропозицію на половину суми не прийняв, та великих надій на це і не мала. А от Веніамін Павлович потішив, схоже, знайшов кому мій салон продати. Зважаючи на поспіх, віддавала задешево, але раділа так, ніби в лотерею джек-пот виграла. Та в ту ж мить свою передчасну радість і загасила. Це ж лише частина і не найбільша. Та ще і сильно засмутитись не встигла, як побачила лист від Марка. Без зайвих слів обійшовся, просто написав найголовніше: «Я не маю права тобі відмовляти, тому чекаю інформацію яку суму підготувати. Яся, це для мене теж важливо». Швидко відписала, що тоді днями в місто навідаюсь – продаж стає пріоритетною і невідкладною задачею. Оце вже діло - наче небо мені посміхнулося! Кому б сказати, що так радію можливості невідомо кому великі гроші віддати. Новиною хотілось з Назаром поділитись, та спиняв той момент вдень – обидва застигли і відпускати одне одного не хотіли чи не могли. Знаючи його, ще й нових дурних жартів на додачу з острахом чекала, але ввечері здивував незвичною їх повною відсутністю. Ніби і не розгублений, але і не такий як завжди. Скільки його знаю, а серйозним так довго ще не бачила. Ну то і на краще. Порадувала його новиною, та мого захоплення не поділяв, стримано відреагував.

- Таки взяв відповідальність, козел старий, - хмикнув під носа тихо.

- Не кажи так на нього, будь ласка.