Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

твоя», — та чи миле те володіння,

   Що доведеться його з іншими часто ділить?

Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?..

   Так! До її забавлянь хисту свого я доклав!

Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!..

[10]   Сам я виною, кажу, що манівцями пішла.

Звідником сам я зробивсь, коханця сам зустрічаю —

   Двері, щоб міг увійти, кваплюсь йому одчинить.

Користь од віршів сумнівна була, біда — очевидна:

   На моє щастя усяк цілитись миттю почав.

Трою і Фіви я міг, і Цезаря дії вславляти{143},

   Міг, та натхненно співав лиш про Корінну свою.

От якби Музи при заспіві ще відвернулись од мене!

   От якби впору мене сонячний Феб зупинив!..

Що не найкращим є свідком поет — це добре відомо,

[20]   Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги!

Скілла{144} із волі співців у батька викрала волос —

   От і з-під лона її — люті загавкали пси.

Крила ногам додали, у волосся — змії вплели ми,

   З нашої волі Персей мчить на крилатім коні;

Тітія{145} змусили ми на широкім простертися полі,

   Псові, що в зміях увесь, голови три ми дали.

Тисячу рук, щоб тисячу стріл пускав, — Енкеладу,

   Дівам у постатях двох — звабні, дзвінкі голоси.

Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали,

[30]   Серед води через нас гине од спраги Тантал.

Ми обернули Ніобу в скалу, у ведмедицю — діву,

   Пташка Кекропа свій жаль з нашої волі снує.

Лебедем — Батько богів, дощем золотим і биком був:

   З нашої волі він теж морем обраницю віз.

Ну, а Протей, а ті засіви Фів — ті зуби дракона,

   Воїнів плем’я тверде, а вогнедишні бики?

А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні?

   А кораблі, що в морських перемінились богинь?

Далі — як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся,

[40]   Ще — як за гомоном струн рушили скелі тверді…

Все дозволяють собі на вигадки вдатні поети,

   Що ж там було, а що ні — це вже не їхня журба.

Мали й мої для Корінни пісні сприйматись як жарти,

   Ваша наївність, однак, нині на шкоду мені.

13

З краю фалісків дружина моя, отож прибули ми

   В місто, яке для нас ти, мужній Камілле{146}, здобув.

Чистим обрядом тут жриці взялись шанувати Юнону —

   Грищами і принести в жертву найкращу з телиць.

Бачити весь той обряд — чимала нагорода за втому:

   Вгору дорога туди, по крутосхилу вела.

Гай там густий. Ще густішу тінь розіслали дерева.

   Глянеш — і думка майне: місце те — для божества.

Є і вівтáр. Звучать молитви і ладаном пахне —

[10]   Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив.

Звідси, під голос дуди, по засланій килимом стежці

   В свято щорічне іде повний шаноби похід.

Білих, мов сніг, телиць ведуть під оплески люду, —

   На трав’янистих лугах тут випасались вони, —

Йдуть і бички молоді, яким годі ще бити рогами,

   Далі, з низького хліва, свинку жертовну женуть,

Повагом суне й отар провідник — баран круторогий,

   От лиш з кози у цей день жертва б немила була:

Викрила, кажуть, Юнону вона: озвалась у лісі —

[20]   Й та зупинила свій біг — саме тікала тоді.

Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй

   Рани завдасть, той козу як нагороду бере.

Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата

   Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг.

Золото і самоцвіти ясні у дівчат на волоссі,

   Палла сягає ясна аж до золочених стіп.

У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків

   Повагом на голові речі жертовні несуть.

Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний:

[30]   Он своїм жрицям услід постать богині пливе.

Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито,

   Злочину місце, майно, батьківський статок увесь

Кинув Галез{147}, а тоді, наплававшись, намандрувавшись,

   Він під ті мури колись камінь щасливий заклав.

Він же й фалісків навчив, як Юноні свято справляти, —

   Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!

14

Не бороню тобі, кралі такій, чинити перелюб,

   Тільки б не знати мені — з ким ти, і як, і коли!..

Бо чи до цноти тебе я присилую оком суворим?

   Хай уже буде, як є, — скромну хоча б удавай!

Блудить не та із блудниць, що перечить: «Я не блудниця!»

   Блудом хвалитись — оце, справді вже, стид і ганьба!

Що то за безум: дневі — нічні таємниці звіряти

   Й голосно всюди — про те, що відбувалось тихцем?

Навіть повія і та, з будь-ким прилягати готова,

[10]   Щоб не ввійшов хто бува, двері на засув бере.

Ти ж наче дбаєш про те, щоб місто плескало про тебе, —

   Славі недобрій сама ласу поживу даєш.

Май хоча трохи ума, хоч наслідуй сором’язливих, —

   Може, і я попри все в чесність повірю твою.

Що вже ти чиниш, чини, та бодай заперечуй ті вчинки

   І хоч про око людське бесіду скромну заводь.

Є, зрозуміло, місце таке, де править розпуста, —

   Там вже догоджуй собі, сором за двері жени!

Вийти пора — за поріг не винось розпусти своєї, —

[20]   Що на постелі було — знати постелі самій!

А на постелі вже ви — то й туніки зняти не сором,

   Ані — стегно при стегні — біля коханця лягти.

Там хай між губки рожеві твої язиком він проникне,

   Там хай на безліч ладів вас утішає любов.

Хай