Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

заперечувати. Поліція ще про вас не знає. Тому краще розкажіть мені, що ви робили вчора?

— Коли саме?

— В першій половині дня.

— Відсипалася. Я ж тут танцюю допізна.

— Ви телефонували Томашевичу зранку?

Вона здивовано глянула на мене і закусила губу.

— Звідки ви знаєте? — нарешті видушила.

— Отже, телефонували. Яка то була година?

— Десь так по сьомій.

— І що ви йому сказали?

— Що-що... мусите все знати... «Цьоця» до мене приїхала, от що, — вона нервово закинула ногу на ногу. — Я сказала, що здибаємося за тиждень... Бо то в мене трохи триває...

— А далі?

— Далі я впала пляцком до ліжка.

— І коли того дня вийшли з дому?

— Надвечір.

— Шимон підтвердить?

— У нас шимона нема. Я не живу в кам’яниці... А в такому малому домку на Клепарові.

— Живете сама?

— Сама. Хочете завітати? — Аґнєшка заводіяцьки підморг­нула.

— Подумаю... Без Тимошевича вам буде не просто?

— З ним теж не було просто. Але якраз в останні дні ми порозумілися.

— В чому?

— Що ту мавпулю нарешті покине.

— Емілію?

— Йо.

— Він вам так обіцяв?

— Йо. Забембала його своїм чіплянням. Розлучись та й розлучись... Хотіла, щоб він з нею шлюб взяв. А йому навіщо розлучатися? Йому й так було добре. А я від нього ніц не вимагала. Я все наперед знала, чого він потребує. Я все робила задля його задоволення. Ніколи не заколупувала. Переважно мовчала. Хлопи, знаєте, більше люблять мовчунок, аніж щебетух, таких, як Емілія. Та тріщала, як сорока.

— Хіба ви її чули?

— Ні, Ян оповідав.

— Але ви мирилися з її існуванням?

— А мені що — жалко, що він ще якусь дзюрку порає? Мені не жалко.

— Ви не палите?

— Ні. А що?

— Коли ви цілувалися з Тимошевичем, вас не дратував за­пах тютюну?

— Ні, він курив дорогі папіроски. Що ви мене таке питаєте?

— Ще мене цікавлять два підозрілі типи...

Я описав тих, що мене переслідували, і запитав, чи знає їх. Вона відразу рвучко заперечила:

— Все, досить з мене. Я не на поліції, а на роботі. Хочете, щоб мене вигнали? Нам не можна підсідати і просто язиками теліпати. Мусимо касу робити.

— Розкручувати клієнта на вгощення?

— А ви ніби не знаєте, чим фордансерки займаються?

— Я можу вам щось замовити. Що ви п’єте?

— О, то вже інша мова. Шампан. Цілу фляшку, бо маю нині дриґ.

Я замовив, кельнер розкорував пляшку і розлив вино в келихи.

— То ви любите шампан?

— А хто його не любить?

— Є такі, кого від нього дує.

— Ду-у-ує? — вона розреготалася. — Хочете сказати, що хтось від шампану пукає? Вперше чую.

— Тимошевич вам часто купував шампан?

— Завше, коли просила і коли не просила. Він знав, що мусить бути шампан. Бо я не люблю міцні напої, а шампан в сам раз.

Аґнєшка перехилила келих і облизалася. Я знову наповнив, і вона знову швидко випила.

— А що пила Емілія? — запитав я.

— А дідько її знає. Певно, те, що всі.

— Що саме?

— Кажу ж: не знаю. Я ніколи не розпитувала про неї. То лише останнім часом він почав на неї нарікати і сповідатися мені. А я його не наглила. Хоче кинути — нехай кидає. Не хоче — мені по цимбалах. Я при тій своїй роботі більше як на дві ночі не могла шмигнути. А як йому хочеться більше, то най собі волочиться. Як казала моя бабця, піцик не макогін, нігди не зітреся, — вона знову реготнула і кивнула, щоб я налив.

— Тимошевич вам розповідав про скандали, які влаштовувала Емілія?

— О, то й ви про те знаєте? Він не раз тікав зі мною від неї на авті. А ще я читала її листи. Лежали в нього на бюрку. Такий каліграфічний почерк, такі звіряння в любові... Мати рідна! Я б ніколи в житті не змогла такого наплести. «Ясю мій коханий, — тут Аґнєшка залопотіла псевдотеатральною мовою, — ясьминовий[54] цьвіт моїх почуттів облітає без доторку твоїх ніжних пальчиків... Мої перса набубнявіли пристрастю...»

— Він вам ті листи показував?

— Та де! Кажу ж — лежали на бюрку. Поки він купався, я знічев’я прочитала. Потім гарненько склала так, як було. Я знаю, що то непорядно, але ми, кобіти, такі є. Нас цікавлять коханки наших коханців, і на те нема ради. — Вона випила і глянула на мене зацікавлено: — А ви мені подобаєтеся. Маєте любаску?

— Як коли.

— За три дні буду така, як вам треба...

— А два роки тому ви були такі неприступні!

— Два роки — то досить давно. Ще були якісь мрії, переконання... Потім те все зійшло на пси. Але я не ляфіринда. Може, я була тоді дурна, що не спокусила вас. Але ви так швидко мене спекалися...

— Тільки й усього, що прилаштував вас в добрі руки.

— Та не дуже в добрі, бо в «Баґателі» з мене хотіли куртизанку зробити. Але ви мали рацію — все, що в мене є, то моя врода. Тому я втекла сюди. А як навіявся Томашевич з тугим гаманцем, я вже не опиралася і не думала про те, що чиню щось непорядне... Але ви мене ще й від самогубства врятували. Інколи так задумуюся... що життя, хоч і не завше з медом, але таки краще жити, ніж лежати в самому кутку цвинтаря, де ховають самогубців, і потихеньку гнити... Я вдячна вам за те.

— Коли ви останній раз були на віллі?

— Чому останній раз? — здивувалася. — Я там ніколи не була.

— А якщо я вам скажу, що вас бачили вчора зранку і пополудні в авті на дорозі в Брюховичі і назад? — Тут я вже ви­рішив перегнути палку, уважно стежачи за її виразом обличчя. Але воно не мінялося. — В товаристві чотирьох чоловіків. Двоє з них були ті, яких я вже описав.

Вона якусь хвилю мовчала, мовби перетравлюючи цю новину, потім знизала плечима.

— Цікаво, хто то вам наплів? Я в цей час хропіла без задніх ніг. Нє, знаєте, щось мені ваш шампан в горло не лізе. Доста з мене.

Вона встала і рівним кроком пішла до бару. Шампан на неї не подіяв.

5

Бодьо раніше жив з батьками, потім батько помер, а мати пиячка не давала йому спокою. Відтак оселився сам в маленькій хатині на Вульці, що вікнами вросла в землю. Я поїхав ту­ди трамваєм, а решту дороги перейшовся пішки. Його вуличка не мала хідника і не була забрукована, довелося обходити калюжі, а часом тримаючись за паркан. Я зайшов на подвір’я, тут панував безлад — валялися купи гнилих дощок зі старої підлоги, яку Бодьо поміняв на нову, але чомусь досі не спалив, іржаві відра й баняки після колишніх господарів.

Хата його не змінилася з тих пір, коли