Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

не шукав фіякра. Вдалині на мосту я побачив темну фігурку, вітер розвівав її волосся і шарпав поли плаща. Вона трималася за металеве поруччя і дивилася вниз, де виблискувала проти місяця сталева колія і танцювали осяяні ліхтарями сніжинки. Вдалині загуркотів паротяг, неспішно наближаючись до мосту. Ось фігурка почала спинатися на поруччя і навіть уже перекинула ногу, а паротяг усе гучніше пихкав паром. Я погано усвідомлював, що роблю, я просто побачив перед собою дівчину, яка хоче скочити з мосту під паротяг з вантажними вагонами, і кинувся навперейми. В мить, коли во­на перекидала другу ногу, щоб стати на окрайку мосту поза перилами, я вхопив її і з такою силою смикнув на себе, що ми з нею повалилися в сніг, а в цей час потяг прогуркотів попід нами.

Вона виривалася, мов дика кішка, кричала і лаялася, кусала і дряпала, але я тримав її міцно, хоч з роздертої моєї губи стікала кров. Я відпустив її лише тоді, коли потяг зник за закрутом, і знову настала тиша. А ми отако лежали в снігу на мосту, важко дихаючи. Вона перестала шарпатися і лише жалібно квилила, припавши до моїх грудей.

— Нащо? Нащо? — белькотіла вона, а я гладив її волосся і намагався заспокоїти.

— Як тебе звати?

— Аґнєшка... — тихо проказала вона.

Я поміг їй підвестися, вийняв з кишені пляшку горілки і влив їй до вуст. Вона випила й закашлялася, а тоді набрала жменю чистого снігу й закусила ним. Я не пив, з мене вже бу­ло досить. Її вродливе обличчя з розкуйовдженим волоссям здавалося мені янгольським. Я взяв її під руку й повів у бік міста. Вона йшла покірно і приречено, а я прикладав ху­стинку до роздертої губи і говорив:

— Якщо б дівчата кидалися з мосту через кожного негідника, то людство перестало б існувати.

— Звідки ви знаєте, що він негідник? — несміливим голосом запитала вона.

— Бо тільки негідник міг покинути таку красу.

Вона подивилася на мене здивовано і сказала:

— Я ніколи так про себе не думала.

— Тепер час від часу думайте. Де ви живете?

— Вже ніде, — зітхнула вона.

— Як то? Він викинув вас на вулицю без речей?

— Ні. Він просто одного дня зник. А я не маю, чим платити за помешкання. Сьогодні мене виставили за двері. Речі я залишила в сторожа.

— Вам треба влаштуватися на роботу.

— Я нічого не вмію.

Її безпорадність мене зворушувала, вона скидалася на бездомного котика, якого хотілося пожаліти і приголубити.

— Бути кельнеркою нескладно, — сказав я. — Будь-яка ресторація вас візьме. Їм вигідно наймати вродливих дівчат, щоб заманювати клієнтів. А там з кимось познайомитеся...

— І що? — поглянула на мене з посмішкою. — Нова пригода, нові страждання? Всі чоловіки негідники...

— Десь я вже це чув.

— Бо це правда. Що у вас із губою?

— Не впізнали своєї роботи?

— Це я роздерла? — промовила вона так жалібно, що мені захотілося, щоб вона мене ще кудись дряпнула.

— А хто ж?

Вона хутенько мене цьомкнула, облизалася і промовила:

— Пробачте. Я була в розпачі... — Раптом сполошилася: — Куди ви мене ведете?

— Он дрімає дорожкар, сядемо до фіякра і поїдемо до мене.

— Ще чого! — спалахнула вона. — Я не повія.

— А я не сутенер. Завтра познайомлю вас із тим, хто вас влаштує на роботу.

— Але я не буду з вами спати. І з ним не буду.

— Ні, не будете.

Отак ми й познайомилися. Я постелив їй в покої і почув, як вона присуває до дверей фотель. Я ліг в кабінеті на канапі і заснув, як хом’як. Вранці прокинувся від брязкоту начиння на кухні і запаху гречаної каші. Почувши, що встаю з канапи і вдягаюся, вона гукнула:

— Що? Нарешті прокинулися? Сніданок на столі.

Коли я прийшов на кухню, побачив перемитий посуд, а на столі парувала каша з молоком.

— О, — засміявся я, — а казали, що нічого не вмієте.

— Ну, кашу то я ще зварю. Хоча вона трішки пригоріла. — Вона з осторогою стежила за тим, як я набираю ложкою кашу і кладу до вуст. — І як? Можна їсти? — запитала несміливо.

— Перша кляса, — відповів я, бо добре знав, що не приведи господи коли-небудь покпити з кулінарної майстерності будь-якої жінки. Це ніколи не прощається, це вкарбовується в пам’ять навічно і буде не раз іще згадано.

Каша мала пригорілий присмак, але не настільки пригорілий, щоб її неможливо було їсти. Після сніданку я повів її до Гєня Збєжховського, хоч і не без жалю. Мені навіть здалося, що й вона б, можливо, охочіше в мене залишилася, але со­ромилася в цьому признатися, та все ж з надією поглядала і таємничо всміхалася, мовби провокуючи мене на якусь розмову, а заодно з успіхом демонструючи свій хист прибиральниці. Але мені тоді зовсім не баглося зачинати новий роман після ще не загоєного старого. Мені більше хотілося бути на самоті зі всіма своїми душевними болячками.

Гєньо, я й не сумнівався, відразу замерехтів крильцями, побачивши вродливу кралю, і зафонтанував безліччю ідей, куди б її можна було прилаштувати, відразу повідомивши про свої неймовірно широкі зв’язки в різних колах. Але я його хутко присадив, бо розумів, що Аґнєшка не тягне ані на телеграфістку, ані на редакційну секретарку, а найбільше хіба на продавчиню чи кельнерку. Так воно й сталося, Гєньо її того ж таки дня прилаштував у «Баґателю» на Рейтана[53]. Ця кнайпа, що насправді називалася «Casino de Paris», була знаменита своєю давньою танцювальною залою, котра, однак, користувалася сумною славою. Хоч тут і відбувалися кабаретові виступи і тлумилися приїжджі відвідувачі, але повно бу­ло також небесних пташок і дочок Коринфу. Львів’яни називали цю кнайпу «Баґателя», а бар у її пивниці — «Курвідолек». Мабуть, тому Аґнєшка там надовго не затрималася, бо Ройза Пінк, яка там урядувала, не потребувала цнотливих кельнерок. Відтоді ми з нею не бачилися. Аж до того дня, коли я за­вітав до «Варшави».

— Пан мене шукав? — запитала дзвінким ледь не дитячим голосом, мабуть, не впізнавши мене.

Я підтвердив, запросив її сісти і усміхнувся. Тут вона уваж­ніше приглянулася і зойкнула:

— Боже! То ви? Як я вас не впізнала?

— Ну, це зрозуміло. Я зараз набагато свіжіше виглядаю, ніж тієї ночі.

— О, так! Я б сказала, що ви навіть помолоділи.

— Та й ви не постаріли. Скільки ж то минуло? Трохи більше як два роки?

— Десь так. Що вас привело сюди? Невже ви мене шукали?

— Як ваші справи? Ви знайшли мрію свого життя?

Аґнєшка засміялася:

— Ні. Але внутрішній спокій знайшла.

— Я до вас у справі Томашевича.

На її обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Он як... Але що я до того маю?

— Ви з ним спілкувалися. Не пробуйте