Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

мого найкращого друга, Кровфорда Тіллінґаста, були неймовірно жахливими. Я не бачив його ще з того дня, коли два з половиною місяці тому він розповів мені, яку мету мають його фізичні і метафізичні дослідження; у відповідь на мої налякані, практично сповнені жаху протести він у спалаху фанатичної люті вигнав мене з лабораторії і свого будинку. Я знаю, що зараз він переважно сидить, зачинившись у своїй лабораторії з тією проклятою електричною машиною, майже без їжі, не впускаючи навіть слуг, але я б ніколи не міг подумати, що такий короткий строк — всього лише десять тижнів — може настільки змінити і спотворити людину. Неприємно спостерігати, як міцний молодий чоловік раптово марніє, і ще гірше бачити, як жовкне або сіріє й без того обвисла шкіра, западають очі, під ними з’являються темні кола, постійно блищать зіниці, на чолі випинаються вени і проступають зморшки, а руки нервово посмикуються. Якщо ж до цього додати відразливу неохайність, страшенну розхристаність в одязі, розкудланість темного, посивілого біля коренів волосся і геть запущену білу бороду на обличчі, яке я раніше пам’ятав виключно гладенько поголеним, то загальний ефект ще більше шокував. Але саме так тієї ночі виглядав Кровфорд Тіллінґаст, коли після цих тижнів вигнання його сумбурний лист знову привів мене на його поріг. Саме такий тремтячий привид постав переді мною, тримаючи в руках свічку і боязко озираючись через плече, ніби у страху перед чимось незримим у давньому, самотньому будинку на задвірках вулиці Бенеловент.

Було помилкою те, що Кровфорд Тіллінґаст взагалі почав займатися природничими науками і філософією. Ці речі варто залишити неупередженим і відстороненим дослідникам, оскільки людям почуття і дії вони пропонують однаково трагічні альтернативи: у випадку невдачі — відчай і невимовний, позамежний жах в разі успіху. Тіллінґаст уже зазнавав невдачі, самотності і меланхолії; але зараз, відчуваючи нудотний жах, я розумію, що тоді він був жертвою успіху. Я вже попереджав його ще десять тижнів тому, коли він захлинаючись оповідав про те, що, здавалося, от‑от відкриє. Він був тоді збуджений, немов у гарячці, і говорив неприродно високим, хоча, як і завжди, педантичним голосом.

— Що ми взагалі знаємо, — казав він, — про світ і всесвіт довкола нас? У нас сміховинно мало засобів сприйняття, а наші уявлення про навколишні речі безмежно малі. Ми бачимо речі лише таким чином, як дозволяє нам наша природа, і не можемо осягнути їхньої абсолютної сутності. Озброєні всього п’ятьма простими чуттями, ми вдаємо, що здатні осмислити безкінечно складний космос, хоча інші істоти з ширшим, сильнішим чи й зовсім іншим набором чуттів можуть не лише бачити речі зовсім інакше, ніж їх бачимо ми, але й можуть бачити і усвідомлювати цілі світи матерії, енергії і життя, які від нас перебувають на відстані простягнутої руки, — і все ж ніколи не можуть бути виявлені тими чуттями, якими ми володіємо. Я завжди вірив, що ці дивні, недосяжні світи існують просто перед нашим носом, а зараз, я певен, я знайшов спосіб зруйнувати межу, яка нас від них відділяє. І я не жартую. Ця машина біля столу упродовж доби генеруватиме хвилі, які впливатимуть на непізнані органи чуттів людини, котрі залишилися у нас лише в атрофованому чи рудиментарному вигляді. Ці хвилі відкриють нам неймовірні, незнані людині виміри, а деякі з них навіть незнані форми того, що ми називаємо органічним життям. Ми побачимо те, на що серед ночі виють пси, і в бік чого коти нашорошують вуха після опівночі. Ми побачимо все це, а також інші речі, котрі раніше не бачила жодна істота, що дихає. Ми перескочимо час, простір, виміри і, не поворухнувши й пальцем, пірнемо аж до дна творення.

Коли Тіллінґаст розповів мені про це, я запротестував — бо ж знав його досить добре, щоб радше налякатися, аніж зрадіти, але він говорив як одержимий і вигнав мене зі свого дому. Зараз він був не менш одержимий, але його бажання говорити подолало обурення, і почерком, який я ледве розібрав, він написав мені листа у доволі наказовій формі. Коли я увійшов до помешкання мого друга, який так раптово перетворився на тремтливу горгулью, мене вразив страх, що, здавалося, ховався тут у кожній тіні. Висловлені десять тижнів тому слова і переконання, здавалося, втілилися у темряву за межами маленького осяяного свічкою кола, і мені стало зле від порожнього, непізнаваного голосу господаря. Я би хотів, щоб десь поблизу були слуги, і мені геть не покращало від звістки, що три дні тому вони всі поїхали геть. Принаймні було вельми дивно, що старий Джордж покинув свого пана, і словом не прохопившись про це такому близькому другу сім’ї, як я. Бо саме він повідомляв мені усі новини про Тіллінґаста після того, як останній вигнав мене у нападі люті.

Утім, невдовзі я опанував свої страхи, які поступилися місцем цікавості та захвату. Звісно, я міг лише здогадуватися, що тепер хоче від мене Кровфорд Тіллінґаст, але я не сумнівався у тому, що він приберіг якийсь важливий секрет або відкриття, яким хотів поділитися. Раніше я виступав проти його дивних спроб зазирнути у немислиме; зараз же, коли, вочевидь, йому це до певної міри вдалося, я майже розділяв його рішучість, хоч перемога і далась дорогою ціною. Крізь темну порожнечу будинку я слідував угору за сполохами свічки у руці цієї охопленої лихоманкою пародії на людину. Здавалося, електрика була вимкнена, а коли я поцікавився цим у мого провідника, той відповів, що на це є певна причина.

«Це було б занадто… я б не наважився», — все бурмотів він. Мені дуже впала у вічі його нова звичка мимрити щось собі під ніс, бо раніше я за ним не помічав схильності до бесід із собою. Ми увійшли до лабораторії у дворику, і я побачив ту ненависну електричну машину, що сяяла хворобливим нездоровим, фіалковим маревом. Вона була під’єднана до потужної хімічної батареї, але, здавалося, не споживала струму, бо я згадав, що на ранніх стадіях експерименту, коли вона була увімкнена, то потріскувала і шуміла. У відповідь на моє запитання Тіллінґаст пробурмотів, що це стабільне світіння не є електричним у тому сенсі, в якому я можу це зрозуміти.

Тоді він посадив мене біля машини, так що сам опинився праворуч від мене, і десь під гроном скляних ламп повернув перемикач. Залунало звичне дзижчання, котре змінилося виттям і під кінець притишилось до такої м’якої вібрації, що, здавалося, ось-ось знову запанує тиша. Водночас світіння стало ще яскравішим, потім знову потьмяніло, зрештою, набуло блідого, незвичного кольору, чи то суміші кольорів, яких я не міг розпізнати і, тим паче, описати. Тіллінґаст поглянув на мене і помітив вираз здивування на моєму обличчі.

— Ти знаєш, що це таке? — прошепотів він. — Це ультрафіолет. — Він дивно вищирився у відповідь на моє здивування. — Ти думав, що ультрафіолет невидимий, — і так воно і є, — але зараз ти можеш бачити і його, і багато інших невидимих речей.

— Послухай! Хвилі з цієї штуки пробуджують в нас тисячі приспаних чуттів, чуттів, які ми успадкували за міріади років еволюції від стану роз’єднаних електронів до стану живих людей. Я бачив істину, і я прагну показати її тобі. Тобі цікаво, в чому вона полягає? Я розповім. — На цих словах Тіллінґаст, задувши свічку, сів навпроти і втупив у мене доволі моторошний погляд. — Ті