Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

З самого початку було помилкою про щось його просити, тож, буде мені наука.

Спустилася до нашої з дівчатами кімнати, вони про щось голосно теревенили.

– О, Еллі, а ти де була? – спитала Марта

– Говорила з Себастіаном. – я розповіла про все що дізналася.

– Та це ж просто жахіття! – вигукнула Марта й схлипнула.

Флора ж не плакала, не такий в неї був характер.

– Ми повинні її побачити, – твердо сказала вона – хоч твій цей брат і каже, що вона нічого не пам'ятає, може, пригадає як її викрали?

Я зітхнула.

– Не думаю, Флоро, її ж певно розпитували й самі слідчі, й дізнавачі. До того ж, Себастіан дуже сильний маг, навряд чи він би не побачив спогади, якби вони були.

– Все одно! – наполягала вона – Можливо, вона їх боїться. Я десь читала, що від сильного стресу людина може, так би мовити, сховати власні спогади навіть від себе самої.

– Не знаю, алеж як ми дізнаємося де вона? – спитала я.

– Не думаю, що буде складно, просто спитаємо в декана, він повинен знати.

Наступного ранку ми втрьох стояли під кабінетом декана Робертсона. Магістр Робертсон викладав магічну історію. Його лекціями можна було приспати будь-кого, він би мав неабиякий успіх вкладаючи дітей спати.

– Заходьте! – пролунав підсилений магією, низький голос.

Худий і лисуватий, в ідеальному костюмі. Великі круглі окуляри постійно сповзали з тонкого носу, змушуючи власника постійно їх поправляти.

– Ну, дівчата, – він склав руки на грудях – ви щось хотіли?

– Так, хотіли, – спокійно сказала Флора, – ми дізналися, що Меггі знайшли і хочемо її побачити.

– Звідки ж ви про це дізналися? – він кивнув на нас пронизливий погляд.

– Від мого брата. – сказала я.

–  Хто ж він?

– Себастіан Сольє.

– Аааа, чув, чув про нього, не думав, що ви  еее…. – він запнувся – родичі.

Декан порився в якихось документах на столі.

– Так, так. Тепер бачу, що ваш брат отримав дозвіл ректора на разове відвідування академії.

– Та ми й не родичі, його батько мій опікун.

– А, он воно як. Що ж, що ж, – повторив він – думаю, вам можна буде її побачити, утім, мені потрібно зробити офіційний запит, це займе кілька днів.

– Дякуємо! – сказали всі хором.

– Та пусте, ну біжіть собі на лекції. – він махнув рукою й нас буквально випхало хвилею сили до коридору.

– Знаєш, Еллі, щось мені підказує, що якби ти не сказала, хто твій брат, він би просто нас відбрив. – задумливо проговорила Флора.

– Так, мені теж так здалося. – погодилась Марта.

– Подивимось. Поки що, він просто пообіцяв, тільки всі знають, обіцяти не одружитися.

Минуло три дні. Очікування почало давити на нерви. Ми підскакували кожного разу, як хтось стукав у двері, але то, здебільшого, були наші однокурсниці, які теж дізналися про Меггі з газет.

Ввечері четвертого дня до нас завітав Кмих.

– Декан Робертсон передав вам магічні перепустки до госпіталю. Закочуйте рукава на правій руці.

Першою була Флора, він взяв її тонке зап'ястя своїм ручищем. Над Флориною рукою засяяло синє світло, спалахнуло й на зап'ясті з'явилася темно-синя тонка лінія.

Потім він повторив те саме з нами, процедура, до речі, була досить неприємною.

– Перепустка діє три дні, відвідати лікарню ви можете не більше п'яти разів. Адреса вказана в самій перепустці, просто прикладете її до портального переходу біля кабінету декана Робертсона. – сказавши це, він пішов геть.

– Ну, і процедура! – Марта потерла зап'ястя.

– Ага, трохи боляче, – погодилася Флора - проте, ви чули, портал декана! Оце так честь. Кажу тобі, Еллі, це все через твого брата.

Я роздратовано пирхнула.

– Ну, хоч на щось згодився! Напевно, краще піти до неї вранці, зараз вже пізно. Меггі скоріш за все спить.

Решту вечора ми обговорювали, що можна їй привезти, зійшовшись на фруктах, тістечках і книзі казок.

За розмовами я й не помітила, як міцно заснула.

Уві сні я знов, як у тій книжці, що знайшла на горищі, побачила себе в смарагдовій сукні, тільки тепер все відчувала.

Мені було страшно, хтось переслідував мене. Важкі кроки позаду заставляли бігти швидше, однак, переслідувач не поспішав, наче знав, що я не зможу втекти.

Кроки все ближче і ближче, величезна тінь накриває мене і я чую хрипкий голос:

– Ельвіірооо, люба, повернись до мене.

Я вчіплююся в ручку дверей так сильно, що біліють пальці, та двері зачинені.

Б’ю руками у двері, втім, все марно.

Кап, кап, кап – наче щось стікає на підлогу зовсім поряд.

Різко розвертаюсь і бачу здоровенну потвору. Замість рук лапи з довгими кігтями, з яких на підлогу капає кров. Рот з якого стирчать гострі наче шабля зуби, й абсолютно чорні, безумні очі.

– Ну, що ж ти, Ельвіроооо, – тягне чудовисько – вже не хочеш мене цілувати?

Я придивляюся дужче – чорне волосся, татуювання на грудях. Невже це Себастіан? Відкриваю рота, щоб закричати, але розумію, що голосу нема.

– Тихіше люба, ми ж не хочемо, щоб хтось тебе почув. – кігтиста лапа тягнеться до мого горла, вона ближче і ближче…

Я прокинулась від власного крику.

Хвилину чи дві не могла зрозуміти де я, а потім побачила дівчат, які мирно спали й трохи заспокоююсь. Добре хоч не побудила їх.

Подивилась на годинник – три ранку. Аж ось, помітила, як із тумбочки ллється тьмяне синє світло. Що б це могло бути?

Там лежали парфуми, креми й книжка з горища. Підхопилася на ноги та відкрила тумбочку. Точно! Це вона світилася!

На обкладинці виблискувало єдине слово: «Відкрий».  Не довго думаючи, розкрила книгу, спершу нічого не відбулося, та ось на сторінці з'явилися рівні рядки літер.

«Допоможи йому Ельвіро! Коли прийде час, допоможи!».

Сяяння згасло. В руках знов була звичайна книга, щоправда, пуста.