Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

триматися найнепомітніших путівців і стежок, та й на ніч цього разу зупинилися не в готелі, а влаштувались у старому порожньому сараї. Було дуже тихо, але зненацька Північ нашорошила вуха, насторожилася й раптово зникла в темному куті. Через якийсь час вона прибігла назад із мертвою мишею, яку акуратно поклала в солдатський капелюх для Дряпчика. Дряпчик не дуже втямив, що з нею робити. Врешті-решт він вирішив, що це така іграшка, на яку треба люто наскакувати і вбивати її. Північ знову подалася на полювання. Абдулла майже всю ніч чув якісь шерехи й писки. 

Незважаючи на упольовану Північчю мишу, вран-ці солдат затурбувався, чим би йому нагодувати своїх кішок. Наступного ранку він доскіпався до Абдулли, щоби той пішов на найближчу ферму й купив там молока. 

— Вам треба — ви і йдіть, — відрізав Абдулла. 

Та вже за мить на превелике своє здивування виявив, що крокує дорогою до ферми, причому з одного боку на поясі в нього хилитається бляшанка з солдатського ранця, а з іншого — пляшка з джином. 

Точнісінько те ж саме повторилося й у наступні два ранки, з тією лише невеликою різницею, що ці дві ночі вони провели під копицями та що одного ранку Абдулла купив прекрасну свіжу паляницю, а другого — яйця. Того-таки ранку, повертаючись до копиці, Абдулла намагався відповісти собі на питання, чому він почувається все більше роздратованим і обдуреним. 

Справа була не тільки в тому, що весь цей час він був утомлений, вичавлений і змоклий. І не тільки в тому, що купа часу йшла на виконання дрібних доручень для солдатових кішок, — хоча, безумовно, деякий вплив на настрій Абдулли це все ж мало. Однак великою мірою винною була Північ. Абдулла розумів, що повинен бути їй вдячний, адже це вона врятувала їх від поліції. Ну, він і був вдячний, але вжитися з нею не міг. Щодня вона зверхньо, зарозуміло, гордовито їхала в нього на плечі — й при цьому явно давала йому зрозуміти, що, з її точки зору, Абдулла є всього лише різновидом коня. Терпіти таке від звичайнісінької тварини було досить непросто. 

Абдулла сумовито розмірковував про це та про інші подібні речі весь день, крокуючи путівцями з Північчю, яка елегантно обгорнулася навколо його шиї, і дивлячись, як попереду бадьоро тупоче солдат. Не те щоб Абдулла не любив кішок. Він до них уже звик. Іноді Дряпчик здавався йому таким самим милим створінням, як і солдатові. Ні, поганий настрій був пов’язаний радше із тим, як солдат вкупі з джином весь час змушують його відкладати пошуки Квітки-в-Ночі. Та Абдулла розумів, що якщо він не займеться цим нарешті, то до кінця життя так і крокуватиме путівцями й так ніколи і не добереться до Кінгсбері. Якщо ж навіть і добереться, то йому ще ж доведеться розшукувати чаклуна. Ні, так діла не буде. 

Того вечора вони розташувалися на нічліг у руїнах кам’яної вежі. Це було набагато краще, ніж під копицею. Тут вони могли розвести багаття й пригоститися гарячою їжею із солдатових пакетів, а Абдулла нарешті зігрівся й обсохнув. У нього покращився настрій. 

Солдат теж збадьорився. Він сидів, спершись на кам’яну стіну, і милувався заходом сонця, а поруч із ним у капелюсі спав Дряпчик. 

— Я оце ось про що думаю, — промовив солдат. — Вам же завтра, наскільки я пам’ятаю, належиться бажання від цього вашого імлавого синього друга. І знаєте, яке найпрактичніше бажання ви могли б замовити? Побажайте назад свій килим-самоліт. Отоді наші справи могли би по-справжньому просунутися. 

— Так само легко ми можемо попросити перенести нас прямо в Кінгсбері, о премудрий піхотинцю, — зазначив Абдулла (правду кажучи, досить-таки похмуро). 

— Авжеж, але тепер-то я нарешті розкусив цього джина і впевнений, що він це бажання виконає так, що ми самі не раді будемо, — парирував солдат. — Я от що хочу сказати: ви ж знаєте, як працює цей килим, тож змогли би й самі доставити нас у столицю без особливих клопотів, а на випадок якихось непередбачуваних ускладнень у нас би залишалося в запасі бажання. 

Звучало це доладно. Проте Абдулла у відповідь тільки буркнув щось нерозбірливе. Річ у тому, що солдат виклав свою пораду в такий спосіб, що тепер Абдулла побачив все у зовсім новому світлі. Хто б сумнівався, що солдат розкусив джина. На це він був здатний. Він був неабиякий мастак змушувати інших чинити всупереч їхній волі. Єдиною істотою, здатною змусити солдата вчинити всупереч його волі, була Північ, а сама Північ чинила всупереч своїй волі тільки тоді, коли щось треба було Дряпчику. Це ставило кошеня на самісіньку вершину командного ланцюжка. «Кошеня!» — подумав Абдулла. А оскільки солдат розкусив джина, а джин очевидним чином перебував в ієрархії вище від Абдулли, то Абдулла опинявся на самому низу. То чи ж дивно, що йому весь час здається, ніби його використовують! І йому зовсім не полегшало, коли він зрозумів, що з родичами першої дружини його батька усе було точнісінько так само. Тому-то Абдулла й буркнув солдатові щось нерозбірливе. У Занзібі це вважалося би обурливою брутальністю, але солдат цього не знав. Він радісно показав на небо: 

— Знову чарівний захід сонця. Погляньте, ще один замок. 

Солдат мав рацію. У небесах розлилися жовті озера, розкинулися острови і миси, а над одною довгою синьо-фіолетовою хмарою-мисом нависла прямокутна хмара, схожа на фортецю. 

— Це інший замок, не той, що раніше, — зауважив Абдулла. Він відчував, що настав час самоствердитися. 

— Звичайно, ні. Хмари ніколи не повторюються, — відповів солдат. 

Наступного ранку Абдуллі вдалося прокинутися першим. Край неба ще палав світанком, коли він підхопився, схопив пляшку із джином і відніс її на деяку відстань від руїн, де вони ночували. 

— Джине, — покликав він. — З’явися! 

З горлечка пляшки піднявся клаптик диму — незадоволений і примарний. 

— У чім річ? — поцікавився він. — Чому ти не розводишся про самоцвіти, квіти і тому подібне? 

— Ти сказав мені, що цього не любиш. От я й пере- 

став, — відповів Абдулла. — Тепер я став реалістом. І бажання, яке я збираюся загадати, відповідає моєму новому світогляду. 

— А, — відгукнувся клаптик джина. — Ти хочеш зажадати назад килим-самоліт. 

— Зовсім ні, — сказав Абдулла. 

Ця заява так ошелешила джина, що він виліз із пляшки цілком і витріщився на Абдуллу широко роз- 

плющеними очима, які у світлі світанку здавалися щільними, блискучими й узагалі майже людськими. 

— Поясню, — вів далі Абдулла. — Отже, Доля явно вирішила відкласти мої пошуки Квітки-в-Ночі. І це попри той факт, що Доля ж таки постановила, що я маю одружитися з Квіткою-в-Ночі. Усі мої спроби піти всупереч Долі призводять до того, що ти стараєшся зробити так, аби мої бажання нікому не приносили добра, зазвичай вони також призводять до того, що мене переслідують вершники на верблюдах або на конях. Або солдат змушує мене витратити бажання намарне. 

А оскільки я ситий по горло і твоєю злостивістю, і тим, 

як солдат постійно наполягає на своєму, я вирішив кинути виклик Долі. Відтепер я збираюся свідомо марнувати всі бажання. Тоді Доля буде змушена втрутитися в хід подій, інакше віщування щодо Квітки-в-Ночі ніколи не збудеться. 

— Ти поводишся як дитя, — докорив джин. — Або як герой. Або, можливо, як ідіот. 

— Ні, як реаліст, — заперечив Абдулла. — Надалі я кину виклик і тобі — тим, що буду витрачати бажання так, щоб хоч