Теодор Драйзер - Американська трагедія

занадто егоїстично, чи не занадто клопочеться про своє благополуччя. Але, знаючи, як довго він не мав жодних втіх у житті, вона не могла тепер дуже суворо осуджувати його за бажання розважитися.

Клайд дивився на матір, не зовсім розуміючи її справжні наміри.

— Але де ж я дістану сто доларів, мамо! — вигукнув він.

В думці він уже бачив, як внаслідок ось таких нечуваних і незрозумілих вимог вичерпується щойно здобуте ним джерело багатства, і на його обличчі відбилися засмучення й недовір’я.

— Я і не думала, що ти можеш дістати для мене всю цю суму, — делікатно відповіла м-с Гріфітс. — У мене є план, я маю надію сама дістати більшу частину грошей. Я тільки хочу, щоб ти порадив мені, як здобути решту. Я не хотіла б звертатися до твого батька, якщо цього можна уникнути, а ти стаєш уже досить дорослим, щоб трохи допомогти мені.— Вона з зацікавленням і схваленням дивилась на Клайда. — Батько не сильний у ділових питаннях, — провадила вона далі,— і в нього й без того багато клопоту.

Вона втомлено провела широкою долонею по чолу; Клайд бачив, що вона потрапила в дуже скрутне становище, і йому стало шкода її, хоч він і не знав, в чому річ. До того ж, попри все своє небажання розлучитися з грошима, в ньому заговорила цікавість: для чого все це? Сто доларів! Оце номер!

— Я тобі скажу, який у мене план, — після паузи додала мати. — Мені конче потрібні сто доларів, але я не можу зараз сказати тобі, та й нікому іншому, на що, і ти мене не питай. Ось тут, у столі, старий золотий годинник батька і мій золотий перстень та булавка. Коли їх продати чи заставити, за все повинні дати двадцять п’ять доларів, не менше. Крім того, є ще мої срібні ножі й виделки, і срібне блюдо, і глек. (Клайд добре знав ці сувеніри). Саме це блюдо коштує двадцять п’ять доларів. Я гадаю, за них теж дадуть доларів двадцять чи двадцять п’ять. Коли б ти знайшов десь недалеко від твого готелю хороший ломбард і заставив би все це, і коли б потім ти деякий час давав мені зайвих п’ять доларів щотижня… (Обличчя Клайда витяг-лося.) Я могла б попросити одного мого друга, — ти знаєш, містера Мерча, який буває тут, — позичити мені стільки, скільки невистачить до ста, а потім я зможу повертати йому з тих грошей, які ти мені даватимеш. І в мене самої є ще доларів десять.

Вона подивилась на Клайда так, немов хотіла сказати: «Сподіваюся, ти мене не залишиш у біді», — і Клайд полагіднішав, хоч усе це й означало, що тепер він не зможе, як розраховував, витрачати на себе весь свій заробіток. Він погодився віднести речі до ломбарду і давати матері на п’ять доларів більше до того часу, поки не буде сплачений борг. І проте він не міг перебороти мимовільне роздратування. Зовсім недавно він почав заробляти пристойно — і ось мати вимагає дедалі більше й більше. Уже десять доларів щотижня! Завжди в них щось не гаразд, думав Клайд, завжди їм щось потрібно, і немає ніякої певності, що потім не буде ще нових вимог.

Він узяв речі, поніс їх до найсоліднішого ломбарду, який тільки міг знайти, і взяв запропоновані йому за все сорок п’ять доларів. Отже, з десятьма доларами матері виходить п’ятдесят п’ять, ще сорок п'ять вона позичить у містера Мерча — і буде сто. Це означає, що протягом дев’яти тижнів йому доведеться віддавати їй по десять доларів замість п’яти. Тепер, коли йому так хотілося жити зовсім інакше, ніж до того, добре одягатися і не відмовляти собі в деяких розвагах, це відкриття дуже мало тішило його. Проте він вирішив виконати просьбу матері. Кінець кінцем він їй дечим зобов’язаний. Вона в минулому багато чим жертвувала заради нього й інших дітей, і він не зважувався бути надто великим егоїстом. Це не було б порядністю.

І ще одна думка вперто наверталася йому: коли мати й батько будуть розраховувати на його грошову допомогу, вони почнуть більше зважати на нього. Насамперед йому повинні дозволити пізно повертатись додому вечорами. До того ж він одягався за свій рахунок і харчувався в готелі,— а це, як він розумів, значно скорочувало витрати батьків.

Проте скоро перед Клайдом постала нова проблема. Ось як це було.

Незабаром після історії з шуканням ста доларів Клайд випадково зустрів матір на Монтроз-стріт, одній з найбідніших вулиць міста; вона простяглась на північ від вулиці Бікел, де жили Гріфітси, і являла собою просто два ряди дерев’яних двоповерхових будиночків: тут здавалися квартири без меблів. Навіть Гріфітси, при всій своїй убогості, вважали б приниженням оселитися на цій вулиці. Мати зійшла з ганку одного з будиночків, не такого ветхого, як інші; у вікні нижнього поверху впадала в око табличка: «Мебльовані кімнати». Потім, не оглядаючись і не помічаючи Клайда, який ішов другою стороною вулиці, вона1 пішла до іншого такого ж будинку, за кілька кроків від першого: тут теж була виставлена об’ява про ви-наймання мебльованих кімнат. Мати уважно оглянула, будинок, потім піднялася на ганок і подзвонила.

Клайдові спочатку здалося, що мати розшукує когось, не знаючи точно адреси. Але, перейшовши вулицю якраз у ту хвилину, коли господарка відчинила двері, він почув, як мати спитала:

— У вас є вільна кімната?

— Є,— була відповідь.

— З ванною?

— Ні, але ванна є на другому поверсі.

— Яка ціна?

— Чотири долари на тиждень.

— Можна подивитись?

— Будь ласка, ввійдіть.

М-с Гріфітс немовби вагалась. А Клайд у цей час стояв унизу, за кілька кроків від неї, і дивився вгору, чекаючи, коли вона обернеться і впізнає його. Та вона ввійшла в дім, не обернувшись. Клайд з цікавістю дивився їй услід. Зрозуміло, тут немає нічого незвичайного, — мабуть, мати шукає кімнату для якої-небудь дівчини… але чому шукає тут, на цій вулиці? Звичайно вона в таких випадках зверталася до «Армії Спасіння» або «Християнської асоціації молодих дівчат». Першим його бажанням було почекати її й розпитатися, що вона тут робила, та він мав ще декілька своїх власних справ і пішов.

Увечері, зайшовши додому переодягтися, він застав матір у кухні.

— А я бачив тебе сьогодні вранці на Монтроз-стріт, мамо, — сказав він.

— Так? — трохи помовчавши, сказала м-с Гріфітс; Клайд помітив, що вона здригнулася, немов його слова застигли її зненацька. Продовжуючи чистити й далі картоплю, вона допитливо подивилась на сина.

— Ну, то що? — додала вона спокійно,