Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

один з одним. На голові в них стирчить ріг, зроблений наче з темного просмоленого паперу. З такого самого матеріалу зроблені їхні крила.

Але бропси не можуть підійматися високо над землею й важко падають, якщо надумують злетіти вище. Вони здебільшого ходять на чотирьох і щипають траву, але їдять її сидячи, як білки. Найбільше їм подобаються коржі з анісом. Вони їдять також яблука, а іноді й сиру моркву. Живуть бропси в печерах, де влаштовують гніздечко, схоже на кошик для білизни: там маленькі бропси граються, поки в них не виростуть крила.

Ці дивні тварини іноді сваряться. Тоді вони починають говорити як люди, кричати й навіть зривають із себе роги й шкіру, сердито заявляючи, що «не хочуть більше гратися». Чимало дослідників – з тих, хто вивчав їх, вважають, що вони являють собою дивовижну суміш мавпи, сфінкса й грифа.

Цю гру всі дуже любили, і в дощові вечори молодші хлопчики часто веселилися до упаду, граючись в бропсів. Вони стрибали й крутилися, як божевільні, бігали на чотирьох у дитячій або плескали крилами. Гра була трохи небезпечна для одягу. Особливо страждали панталони й сорочки. Але пані Джо, накладаючи латки, говорила:

– Ми теж робимо дурниці, тільки не такі невинні. Якби я, граючи в цю гру, могла бути такою щасливою, як ці хлопчики, то залюбки стала б бропсом.

Нет найбільше любив працювати в саду або сидіти на вербі. Це зелене гніздечко було для нього якоюсь чарівною країною, він любив грати там на скрипці.

Хлопчики прозвали його «Щебетун», бо він, якщо не грав на скрипці, завжди щось наспівував або насвистував. І часто, перериваючи гру або роботу, вони зупинялися й слухали його музику.

Птахи, здавалося, вважали Нета одним зі своїх товаришів. Вони без страху сідали на паркан або на гілки верби й дивилися на нього своїми блискучими очима як на друга, – особливо дрозди, гніздо яких було поруч, на яблуні. Самець ловив біля нього комах, а самка сиділа так спокійно, ніби Нет і справді був птахом, наприклад, дроздом якоїсь особливої породи, що розважав її своєю пісенькою, а вона тим часом терпляче висиджувала пташенят.

Струмочок іскрився й дзюрчав внизу, бджоли літали над засіяним конюшиною полем, товариші дружньо дивилися на Нета, проходячи повз, старий будинок гостинно простягав до нього свої великі крила, й хлопчик, відчуваючи блаженне почуття спокою, любові й щастя, цілими годинами мріяв у цьому затишному куточку.

У Нета був один слухач, якому ніколи не набридала його музика. Улюбленим задоволенням бідного Біллі було лежати біля струмка й, дивлячись на брижі, що пробігали по ньому, задумливо прислухатися до музики. І тоді уривчасті спогади про минуле, що збереглися в його пам’яті, ставали яскравішими.

Пан Баер, помітивши, яку дію справляє на Біллі музика, попросив Нета допомогти бідному хлопчикові – він сподівався, що туман, який затягнув мозок Біллі, розсіється під впливом музики.

Дуже задоволений, що може хоч чимось висловити свою подяку, Нет намагався якомога частіше грати для Біллі, бо музика, здавалося, говорила зрозумілою для нього мовою. «Допомагайте один одному» – це було девізом Пламфілда, і Нет дізнався, як, керуючись ним, можна скрасити життя товариша.

Головне заняття Джека Форда полягало в купівлі-продажі. Він вочевидь мав бажання наслідувати свого дядька, який мав дріб’язкову крамничку в селі. Джек бачив, як там у цукор підсипали пісок, у патоку підливали воду, а до вершкового масла підмішували свиняче сало, й думав, що саме так і слід чинити торговцю. Його власний товар був іншого сорту, але він намагався витягти якомога більше вигоди з кожного черв’яка, якого продавав, і завжди з користю для себе обмінювався з товаришами складаними ножами, гачками для вудок тощо.

Хлопчики, які любили давати один одному прізвиська, прозвали його «Скнара», але Джек не звертав на це уваги. Йому потрібно було тільки одне – щоб старий кисет, в якому він тримав гроші, ставав дедалі важчим.

Час від часу Джек влаштовував аукціони й продавав на них різний мотлох, який йому вдавалося назбирати, або допомагав товаришам обмінюватися речами. Він задешево купував м’ячі, палиці та інший корисний крам, чистив, підфарбовував, а потім перепродував.

Іноді він помилявся й укладав невигідну угоду. Це засмучувало його більше, ніж догана за невивчений урок або погана відмітка в журналі пані Баер, і він поспішав винагородити себе – тільки-но йому підвертався недосвідчений покупець.

Крикет і футбол були напрочуд популярними в Пламфілді. Дивовижні описи цих ігор можна знайти в безсмертному «Томі Брауні з Рагбі»[5], тож не варто повторюватися.

Еміль весь свій вільний час проводив біля річки чи ставка. Якось він взявся підготувати старших хлопчиків до змагань з бігу між мешканцями Пламфілда й міськими хлопчиками, що іноді здійснювали набіги на їхні володіння.

Турнір відбувся, проте закінчився такою ганебною поразкою пламфілдців, що про нього намагалися не згадувати. А командорові після цієї катастрофи до того спротивився весь рід людський, що він навсправжки подумував втекти на який-небудь безлюдний острів. Але оскільки поблизу нічого подібного не було, хлопчина залишився в Пламфілді та втішився будівництвом шлюпочного сараю.

Дівчата грали в ігри, які підходили для їхнього віку, причому постійно урізноманітнювали їх завдяки своїй живій уяві. Однак уже тривалий час першість тримала так звана «Пані Шекспір Сміт». Цю назву придумала тітка Джо. Дейзі, зрозуміло, була пані Шекспір Сміт, а Нен – то її дочкою, то сусідкою, то панною Круть-верть.

Жодне перо не в змозі описати пригоди цих благородних дам. Протягом усього кількох годин у їхній родині відбувалися народження, весілля, похорони, повені, землетруси, чаювання й польоти на повітряних кулях. Мільйони кілометрів проїжджали ці енергійні леді в сукнях і капелюшках небачених фасонів. Вирушаючи в далекі подорожі, вони вилазили на ліжко, прив’язували віжки до його ніжок і поганяли своїх гарячих коней, підстрибуючи доти, поки не починала крутитися голова.

Нен постійно придумувала що-небудь новеньке, а Дейзі, захоплюючись її вигадками, сліпо підкорялася подрузі. Бідний Тедді нерідко бував їхньою жертвою й наражався на серйозну небезпеку, бо захоплені грою дівчатка часто забували, що він не лялька.

Одного разу вони посадили його в тюрму, тобто замкнули в шафу, а потім забули про нього й утекли гратися на галявину. Іншим разом він ледве не потонув у ванні, зображуючи «гарненького маленького кита». А через кілька днів його – на щастя, вчасно – вийняли з петлі, бо дівчатка вирішили повісити його як розбійника.

Але найулюбленішою розвагою для всіх був Клуб. Його заснували старші хлопчики. Молодші допускалися у вишукане товариство, тільки якщо поводилися добре. Томмі й Демі були його почесними