Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

– Це сказала Мишка Кітті, – сповістив Демі. – Кидай швидше свою ляльку, а то Мишка Кітті всіх нас подряпає!

Красуня в блакитній сукні з оборочками й рожевому капелюшку полетіла у вогонь, і від усієї дюжини чарівних ляльок залишилася тільки жменька попелу.

– Поставте будинки й дерева навколо багаття, нехай вони займуться самі. Тоді це буде справжня пожежа, – розпорядився Демі, який любив різноманітність навіть у жертвоприношеннях.

Захоплені такою вигадкою, діти розставили біля багаття приречене на загибель село, поклали вугілля на головну вулицю й сіли дивитися на пожежу. Вона не починалася досить довго, бо будинки й дерева були пофарбовані. Нарешті один котедж спалахнув і підпалив дерево. Воно впало на великий високий будинок, і через хвилину палало вже все село. Всі його дерев’яні жителі згоріли, навіть не скрикнувши.

Минув деякий час, перш ніж чималий населений пункт перетворився на купу вугілля. Глядачі із задоволенням дивилися на пожежу, плескали в долоні, коли падав черговий будинок, і танцювали, як дикі індіанці, коли загорілася дзвіниця й полум’я злетіло високо вгору. Одну нещасну леді, яка намагалася врятуватися від пожежі за околицею, кинули в самий центр багаття.

Незвичайний успіх, що випав на долю принесеного в жертву села, подіяв на Тедді так збудливо, що він кинув у вогонь свою овечку і, навіть не давши їй засмажитись, поклав на похоронне багаття бідну Анабеллу. Їй, очевидно, це не сподобалося, і вона так продемонструвала свій гнів і страждання, що її кат жахнувся.

Нещасна лялька не спалахнула відразу, а вчинила набагато гірше: вона почала корчитися. Спочатку зігнула одну ногу, потім другу… Відтак, наче в передсмертній агонії, заломила руки й закинула їх за голову. Сама голова повернулася, скляні очі вискочили, й, нарешті, судомно звиваючись усім тілом і чорніючи, як вугілля, лялька впала на руїни села.

Це страшне видовище вразило всіх присутніх і так сильно злякало Тедді, що він пронизливо скрикнув і щодуху кинувся до будинку з криком: «Мама! Мамо! Мамо!».

Пані Баер почула його крик і вибігла на допомогу, запитуючи, що трапилося. Але Тедді тільки чіплявся за неї й бурмотів щось невиразне про «бідну Беллу», «жахливий вогонь» і «спалені ляльки».

Побоюючись якогось нещастя, пані Баер схопила Тедді на руки й кинулася до скелі, де й застала таємних шанувальників Мишки Кітті, які оплакували бідну Анабеллу, обвуглені останки якої лежали перед ними.

– Що ви тут робили? – вигукнула пані Джо, приготувавшись терпляче вислухати винних, які, судячи з виразу їхніх облич, так палко каялися у своїх гріхах, що вона в душі вже заздалегідь їх пробачила.

Демі дуже неохоче розповів, у що вони гралися, й розсмішив тітку Джо до сліз – такою безглуздою була ця гра і так серйозно ставилися до неї діти.

– Не думала я, що ви гратиметеся в таку дурну гру, – сказала вона. – Якби в мене була Мишка Кітті, то вона була б добра. Вона навчила б вас хорошого, не палила б іграшок і нікого не лякала. Подивіться, що ви наробили, скільки іграшок погубили. Ви спалили всіх гарненьких лялечок Дейзі, солдатиків Демі, нове, щойно куплене село Роба й улюблену овечку Тедді, не кажучи вже про бідну Анабеллу. Мені, мабуть, доведеться написати в дитячій те, що зазвичай кладуть в ящики з іграшками: «Маленькі голландці люблять робити іграшки, а маленькі бостонці – ламати їх». Тільки замість «бостонців» я напишу «пламфілдці».

– Ми ніколи, ніколи більше так не гратимемося! – вигукнули грішники, збентежені доганою тітки Джо.

– Це все вигадав Демі, – сказав Роб.

– Я чув, як дядько розповідав про греків, у яких були жертвопринесення і все таке, і мені теж захотілося принести жертву. А оскільки в мене не було нічого живого, то ми й спалили наші іграшки.

– Це дуже схоже на історію про боби, – знову розсміявшись, сказала пані Баер.

– Розкажи нам, тітонько, – попросила Дейзі, щоб змінити тему розмови.

– Жила-була бідна жінка, в якої було четверо маленьких дітей. Йдучи на роботу, вона завжди замикала їх, щоб з ними не сталося якоїсь біди. Одного разу, йдучи з дому, вона сказала: «Дивіться, діти, щоб крихітка не впав із вікна, не грайтеся сірниками і не суньте собі в ніс боби». Дітям ніколи раніше не спадала на думку ця остання витівка, але тепер мати сама їх напоумила. І тільки-но вона вийшла, як вони почали набивати собі носи бобами. Їм захотілося подивитися, що з цього вийде. А коли мати повернулася додому, то побачила, що всі вони гірко плачуть.

– Їм було боляче? – запитав Роб з таким інтересом, що пані Джо поспішила закінчити історію застереженням, побоюючись, як би це не повторилося й у її родині.

– Дуже, дуже боляче. Я це знаю точно, бо сама зазнала цього болю. Коли моя мама розповіла мені цю історію, я була така дурна, що теж вирішила спробувати засунути собі в ніс боби. Але бобів не знайшла і набила ніс маленькими камінцями. Мені стало так боляче, що я почала їх швидко витягати, але один камінчик нізащо не хотів вилазити. Мені було соромно зізнатися, якою дурною я була, тож кілька годин проходила з цим камінцем в носі. Нарешті стало так боляче, що я зважилася зізнатися мамі, а коли і мама не зуміла витягнути камінчик, приїхав лікар. Мене посадили на стілець і міцно тримали, а лікар засовував мені в ніс свої жахливі величезні щипці доти, поки не витягнув камінчик. О, як болів після цього мій бідний ніс і як всі сміялися наді мною! – пані Баер скрушно похитала головою, ніби спогад про страждання, які вона винесла в дитинстві, був занадто важким для неї.

Висновок цієї розповіді справив, мабуть, сильне враження на Роба, і мені приємно додати, що він взяв його близько до серця і не забув.

Демі запропонував поховати Анабеллу, й Тедді забув про свій страх, дивлячись на це захопливе видовище. Дейзі скоро втішилася, отримавши від тітки Емі нову дюжину ляльок, а Мишка Кітті перестала мучити дітей: останнє жертвопринесення її, мабуть, вгамувало.

«Бропси» – такою була назва нової, надзвичайно захопливої гри, придуманої Томмі. Бропс – дивна, незвичайна тварина, й оскільки її не можна знайти в жодному зоопарку, то для допитливих я повідомлю про неї деякі цікаві відомості.

Бропс – крилата тварина з веселим людським обличчям. Коли він ходить, то бурчить, а літаючи, пронизливо кричить. Він вміє говорити по-англійськи й іноді ходить на двох задніх ногах. Його шкіра нагадує вовняну ковдру. Вона буває червоного або синього кольору або навіть картатою, що вельми дивно. Бропси іноді міняються шкірою