Террі Пратчетт - Морт

Морт не звернув на вартових уваги, адже саме спілкувався з голосами в своїй голові. Звучало це приблизно так: 

«Вона тебе тільки раз бачила, дурню. Чого б їй на тебе западати?» 

«Так, але я їй життя врятував». 

«І тепер те життя належить їй. Не тобі. Крім того, він чарівник». 

«То й що? Чарівникам не дозволено… гуляти з дівчатами, в них церебрат». 

«Церебрат?» 

«Їм не можна цейво…» 

«Тобто жодного цейво? Все життя?» — перепитав внутрішній голос. Звучав він так, ніби глумливо вишкіряється. 

«Вважається, що це шкодить магії», — не менш глумливо пояснив Морт подумки. 

«Дивно, що в них отам магія». 

Морт від себе такого не чекав. 

«Ти хто такий?» 

«Це я, Морте. Твій внутрішній ти». 

«Ну, був би вдячний, коли б ти з моєї голови пішов, там і зі мною тіснувато». 

«Погоджуюся, — сказав голос, — та я тільки допомогти хотів. Але пам’ятай, що коли раптом знадобишся собі, ти завжди поруч». 

Голос зник. 

«Мабуть, це таки був я, — сказав собі подумки Морт. — Тільки я себе зву Мортом». 

Подив від усвідомлення цього факту відволік його настільки, що під час внутрішнього монологу Морт не замислюючись проїхав крізь ворота палацу. Звісно, крізь ті ворота щодня їздить багато хто, та перед більшістю з них ворота доводиться відчиняти. 

Вартові з того боку перелякано завмерли, бо думали, що бачать привида. Вони перелякалися би значно сильніше, коли б знали, що привиди — якраз така штука, якої вони не бачили ніколи. 

Вартовий біля дверей великої зали також бачив, що сталося біля воріт, та в нього був час зібрати мізки докупи — чи те, що по службі від них лишилося — і навести спис на Хропунця, коли той риськував подвір’ям. 

— Ані руш! Ані руш. Що й куди? 

Морт тільки тоді звернув на вартового увагу. 

— Що? — запитав він задумано. 

Вартовий облизав сухі губи й позадкував. Морт спішився й пішов до вартового. 

— Тобто, що куди! — знову спробував вартовий одночасно по-собачому принижено й по-дурному рішуче (саме ці якості сприятимуть його достроковому підвищенню). 

Морт перехопив спис і посунув його так, щоби не перекривав в’їзд. Тієї ж миті полум’я смолоскипа освітило його лице. 

— Морт, — тихо сказав він. 

Для будь-якого іншого солдата цього було б досить, та цей уже подумки був офіцером. 

— Т-т-то ви друг чи ворог? — не здавався він, намагаючись не дивитися в Мортові очі. 

— А ви як хочете? — вишкірився Морт. Звісно, цей вишкір не дорівнявся би до вишкіру його господаря, та на вигляд він був досить ефектним, і ні краплі гумору в ньому не було. 

Вартовий полегшено видихнув і відступив. 

— Прошу, друже, — сказав він. 

Морт крокував залою до сходів, що вели в королівські покої. Зала помітно змінилася з того часу, коли він був тут востаннє. Всюди були портрети принцеси Келі. Вони висіли навіть там, де раніше висіли побиті міллю й закопчені старовинні стяги й хоругви — в темряві під височенною стелею. Перебуваючи в палаці, неможливо було й трьох кроків ступити, щоби не побачити її портрета. Мортів розум почасти дивувався тим портретам, почасти — був заклопотаний мерехтливим склепінням, що стискалося навколо міста, та здебільшого він варився у вогняному бульйоні з люті, розгублення й ревнощів. Ізабелл мала рацію, думав він, це таки закоханість. 

— Хлопець, який ходить крізь стіни! 

Морт підвів голову. На вершечку сходів стояв Гостроріз. 

«Чарівник також помітно змінився», — глумливо завважив він подумки. Помітно, але не дуже. Незважаючи на розцяцьковану брязкальцями чорно-білу мантію, на гостроверхий капелюх щонайменше ярд заввишки, прикрашений містичними символами щедріше, ніж найдетальніша стоматологічна схема, на червоні оксамитові туфлі зі срібними пряжками й носаками-равликами, комір так само був у плямах, а сам чарівник щось жував, спостерігаючи за Мортом, який саме піднімався сходами. 

— Ви злі на щось? — запитав Гостроріз. — Я починав працювати над вашим замовленням, та інші справи затягли мене. Ходити крізь стіни — дуже складна справа. Чому ви так на мене дивитеся? 

— Що ви тут робите? 

— Я міг би про те саме й у вас спитати. Хочете суничок? 

Морт глянув на невеличкий кошик у чарівникових руках. 

— Серед зими? 

— Насправді це такі малі капустинки, просто трохи причаровані. 

— А на смак як суниці? 

Гостроріз зітхнув. 

— Ні, як капустинки. Ці чари не настільки дієві. Я сподівався трохи розрадити принцесу, та вона тільки жбурлялася ними в мене. 

Морт отетерів. 

— Жбурлялася в вас? 

— І дуже вправно! Винятково цілеспрямована панна. 

«Здоров, — озвався голос у голові, — це знову ти, сам собі вказуєш на те, що ймовірність розгляду принцесою цейво із цим добродієм мала настільки, що неймовірна». 

«Іди геть», — сказав подумки Морт. Власне підсвідоме починало його непокоїти: здається, в нього є безпосередній вплив на частини тіла, уваги яким він волів би зараз не приділяти. 

— Чому ви тут? — запитав він у чарівника вголос. — Це має якийсь стосунок до цих портретів? 

— Непоганий винахід, правда ж? — зрадів Гостроріз. — Я й сам ним пишаюся. 

— Перепрошую, — сказав Морт втомлено, — у мене був важкий день. Гадаю, мені треба десь присісти. 

— Є Тронна зала, — відповів Гостроріз. — Там зараз нікого, о такій пізній порі. Усі сплять. 

Морт кивнув, а тоді підозріливо зиркнув на молодого чарівника. 

— А чого це ви не спите? 

— А, — сказав Гостроріз, — а я просто хотів глянути, чи лишилося щось у коморі. 

І знизав плечима.[9] 

Зараз саме час повідомити, що Гостроріз, незважаючи на Мортову втому й невиспаність, також помітив сяйво, яке той випромінював, і надмірну справжність — гострішу й якось невловно життєвішу за саме життя. Однак завдяки фаховій підготовці Гостроріз здатен здогадуватися про причини таких явищ, та, на відміну від інших людей, знає, що в таких загадкових справах очевидні відповіді завжди виявляються неправильними. 

Морт не замислюючись проходить крізь стіни й не п’яніючи випиває кухоль питва, яке зробило вдовою не одну жінку, не через те, що перетворюється на безплотного духа, а через те, що стає небезпечно справжнім. 

І дійсно, якщо поспостерігати за тим, як цей юнак, ідучи порожніми коридорами, проходить крізь мармурову колону й навіть не помічає цього, то стане очевидно, що світ стрімко втрачає свою справжність в його очах. 

— Ви щойно крізь мармурову колону пройшли, — завважив Гостроріз. — Як вам це вдалося? 

— А я пройшов? — озирнувся Морт. Колона здавалася цілком намацальною. Він вдарив її рукою й трохи забив лікоть. 

— Присягаю, сам щойно бачив, — відповів Гостроріз. — Ми, чарівники, такі штуки помічаємо, — він запустив руку в кишеню мантії. 

 — Тоді ви, певно, і туманне склепіння над королівством помітили? 

Гостроріз затнувся. Глек випав із його рук і розбився об кахлі. Запахло прогірклою салатною заправкою. 

— Уже? 

— Не знаю, чи вже, та королівством сунеться тріскотлива стіна, щоправда це, здається, нікого не засмучує, і… 

— А швидко сунеться? 

— …І вона все змінює! 

— Ви її бачили? Далеко звідси? Як швидко вона рухається? 

— Звісно я бачив. Я крізь неї проїхав двічі. Це було так, ніби… 

— Але ви не чарівник, тож як… 

— Менше з тим, ви що тут робите? 

Гостроріз набрав повні груди повітря й заверещав: 

— Усім тихо бути! 

Запала тиша. Чарівник ухопив Морта за лікоть і потягнув коридором. 

— Ходімо. Не знаю, хто ви такий, і сподіваюся, що матиму час це з’ясувати, але невдовзі має статися дещо страшне, і мені здається, що ви