Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

в напівтемряві однаково чорні й подібні на крилатих тарганів. Хлопчик зачаєно дихає, приручаючи страх. Світиться зеленим акваріум, у повітрі плаває дим. Смугастий матрац — на попередньому місці.

Закутаний у плед Сивий повертає до нього сухе лице. Він у чорних окулярах, і від цього здається ще білішим.

— Ти що? — цікавиться він. — Хто тобі дозволив?

— Я прийшов запитати про Велику Силу. Можна?

Сивий морщить чоло, пригадуючи, а згадавши, усміхається:

— Сідай. Запитуй. Тільки коротко.

Стрибунець підходить до матраца, на якому сидить Сивий, опускається перед ним на підлогу. Від їхньої попередньої зустрічі він став на місяць старшим — у віці, коли швидко ростуть. Лице його печальне та серйозне, на носі золотяться порошинки ластовиння — сліди літа, котре допіру промайнуло.

Сивий курить, упускаючи з рук попіл кудись поміж складки ковдри. Матрац весь у плямах від вина. Попільнички в мереживі апельсинової шкірки. Тарілка — з підсохлим бутербродом. Усе це заспокоює Стрибунця. У речах йому ввижається щось домашнє. Він відкашлюється.

— Ця Велика Сила, — каже він несміливо, — я її більше не відчуваю. Чомусь. Може, він зіпсувався? Але я його не відкривав, чесне слово. Коли я його тільки був надягнув, щось було. А зараз — нема. Тому я прийшов.

У півтемряві насмішкувато зблискують чорні скельця окулярів.

— Сподівався, що зможеш зрушити гори? Значить, ти просто нетяма.

Хлопчик дивиться спідлоба, закусивши губу.

— Я не думав про гори. І я не нетяма. Просто тоді щось було, і я думав, що воно і є Велика Сила. А зараз нічого нема.

Сльози пощипують йому очі. Він затримує подих, щоби впоратися з ними. Сивий, мимоволі зацікавившись, знімає окуляри:

— Що ти відчував? Адже я не можу знати. Розкажи — і поговоримо.

— Це було як… руки. Не так, ніби вони раптом узяли і з’явилися, а інакше. Так, ніби їх могло б і не бути. Так, ніби руки — це необов’язково, — Стрибунець сидить навпочіпки й мотає головою, розхитуючись. — Я не можу пояснити. Так, ніби я був цілий. Я думав, що це і є Велика Сила.

— Ти був цілим? Коли вийшов звідси?

— Так, — Стрибунець піднімає голову та з надією дивиться в вишневі очі альбіноса.

— А коли це пройшло? Коли ти повернувся до спальні, до своїх?

— Ні. Так було і вночі, і вранці, і ще довго. А потім щезло. Я думав, повернеться, але не повернулося.

Безбарвні брови Сивого здригаються:

— І коли тобі треба було робити щось, чого ти не можеш сам, ти й тоді відчував себе цілим? Я тебе правильно зрозумів?

Стрибунець киває. Щоки його горять.

— Я був, як птах, — шепоче він. — Як птах, який може літати. Він ходить по землі, тому що йому і так добре, але якщо захоче… Як тільки захоче, — виправляє себе він. — Тоді він злетить.

Сивий нахиляється до нього понад своєю матою, тарілкою та попільничкою. Лице його вже не здається таким абсолютно білим.

— Ти відчував, що можеш зробити все, що захочеш, коли захочеш, як тільки захочеш?

— Так.

— Хлопче, ти унікум!

— Це не я, це амулет! — майже кричить Стрибунець.

— А так, і справді, — виправляє себе Сивий. — Я про нього забув. Либонь, він вдався сильнішим, ніж я думав. Я був би не проти зробити такий для себе. Шкода, що це неможливо.

— Чому? — Стрибунець сповнений співчуття.

— Такі речі вдаються один раз, — Сивий давить недопалок у попільниці. — Кажеш, він перестав працювати?

Стрибунець нетерпляче совається, облизуючи пересохлі губи.

— Я саме тому прийшов. Тобто спочатку я чекав. Думав, а раптом воно повернеться... Довго чекав, а потім вирішив прийти. Ти ж допоможеш мені, Сивий? Тільки ти можеш його відремонтувати.

Сивий похоплюється, що впіймався в пастку. Скорчивши незадоволену гримасу, він дивиться на годинник:

— Я був би радий допомогти, але боюся, немає часу. Скоро повернуться наші. При свідках про таке не говорять. Відкладемо до іншого разу. Може, до того часу сила сама повернеться.

— Сьогодні дві серії, — нагадує Стрибунець. Підозра, що Сивий хоче від нього відкараскатися, робить його голос безбарвним. — Фільм двосерійний, — повторює він тихо.

— Так? Я не знав.

Стрибунець встає.

— Ти не можеш мені допомогти, — він пересмикує плечима, не відриваючи погляду від підлоги. — Я подумав би, що все це брехня, якби не пам’ятав, як було на початку. І таз із водою впав, — додає він з відчаєм. — Вони витирали підлогу, коли ми повернулися. Хіба так буває, щоб усе разом? Щоб випадково? Адже не буває?

— Так. Випадково нічого не буває. Сядь.

Стрибунець поквапливо сідає, підібгавши ноги. Похмурий вигляд Сивого вселяє в нього надію. Старшокласники могутні та загадкові. Коли-небудь і він стане таким.

— Тебе ображають? Я пам’ятаю, Сліпий говорив мені про це.

— Тепер менше, ніж раніше, — з готовністю відповідає Стрибунець. — Їм набридло. Так… Ну, іноді чіпляються трохи.

— Добре, — Сивий задумався, опустивши сніжисті вії. — Розкажи ще раз, як ти відчув у собі Велику Силу. Повинен бути якийсь спосіб оживити її. Може, ми його знайдемо. Я повинен послухати тебе ще раз.

Стрибунець стріпується, щоб відкинути за спину рукави куртки, сідає, схрестивши ноги, і пробує пояснити все від самого початку ще раз. Сивий нагадує сплячого, але він не спить. Світло лампи, відвернутої до стіни, забарвлює її в золотисто-бежевий колір, рибки тицяються пухкогубими мордами в акваріумне скло.

— Добре, — каже Сивий, коли Стрибунець замовкає. — Я зрозумів. Іноді таке трапляється. Я думав, що даю тобі силу, а дав дещо інше. Ще краще. Ти це інше загубив. Таке також трапляється.

Губи Стрибунця починають дрижати. Сивий вдає, нібито нічого не бачить. Дим прозорими спіралями струмує над його пальцями.

— Це тому, — м’яко каже він, — що ти надто малий для амулета. Я попереджав, що не роблю їх для дітей. Але все ще можна виправити. Навіть якщо зараз не вийде, коли ти виростеш, ви­йде обов’язково. Бо він на дорослого.

Стрибунець навіть не намагається приховати розчарування.

— А зараз? Я не можу чекати так довго.

Вловивши роздратування Сивого, він спішить виправдатися:

— Не тому, що я не можу дотерпіти! Правда! Але вони все знають і розмовляють поміж собою, що я геть ні до чого. А якщо не розмовляють, то думають. Усі сильніші за мене, тому що в них є руки. Усі, — з жахом повторює він. — І якщо я буду такий, доки не виросту, то потім уже нічого не вдієш. Адже вони зав­жди пам’ятатимуть, що я був слабший. І як же я тоді стану Черепом?

Сивий відкашлюється, розганяючи долонею дим.

— Цікаве питання. А тобі не здається, що ти можеш стати кимось іншим? Два Черепи — трохи забагато для одного Дому.

— Ну, то нехай не Черепом, — поступливо погоджується Стрибунець. — Хай кимось іншим. Але цей інший нехай буде такий, як Череп.

Сивий відводить погляд, щоби не бачити порожніх рукавів куртки і сяючих очей.

— Так, — каже він. — Обов’язково. — Лице його робиться злим, лякаючи Стрибунця, але злість адресована не йому.

— Так, — каже Сивий, — скажи-но мені, хто найсильніша людина в Домі?

— Череп, — не роздумуючи, відповідає Стрибунець.

— А найрозумніша?

— Ну… Взагалі кажуть,