Сьюелл Анна - Чорний Красень, Сьюелл Анна

Втім, зір мені вдалося вберегти, а потім мене перепродали одному перевізникові, що мав багато кебів.

Розділ 47

Скрутні часи

Свого нового власника я пам'ятатиму до смерті. Він мав чорнющі очі та гачкуватий ніс, рот — як у бульдога, та голос, що рипів, неначе віз по гальці. Звали його Ніколас Скінер, і мабуть, це у нього працював Бідолаха Сем.

Люди часто кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Я б перефразував: краще один раз відчути. Можна все життя проходити в кебі, але так і не дізнатися, до чого може докотитися простий запряжний кінь.

У Скінера був цілий парк третьорозрядних кебів і цілий штат третьорозрядних кучерів. Він не церемонився з ними, а ті не церемонилися з нами. Опинившись у Скінера, я дуже скоро забув про недільний відпочинок, а надворі, між іншим, стояла літня спека.

Часто в неділі кеб від самого ранку наймала компанія веселих гульвіс. Четверо сідало досередини, п'ятий умощувався біля кучера, і я мусив тягти цю ватагу десять-п'ятнадцять миль за місто, а потім назад. Коли доводилося йти вгору, я навіть не мріяв, що хтось із них зійде і трохи пройде пішки. Хоч який був підйом і як припікало сонце, вони сиділи й у вус не дули, і тільки вряди-годи, коли кучер прямо казав, що я можу й не подужати гірки, вони нехотячи злазили з кеба. Інколи після роботи я був настільки змилений і зморений, що кидав їжу, ледь до неї доторкнувшись. О, як я згадував смачну мішанку з висівками та селітрою, яку давав нам Джері суботніми вечорами, коли надворі стояла спека. Така їжа приємно освіжала, після неї нам ставало легше. А потім нас чекали дві ночі та цілий день законного відпочинку, і в понеділок вранці ми були ладні бігати, як лошата. Тут же про відпочинок навіть не мріяли, і мій візник за грубістю поводження нічим не відрізнявся від свого патрона. Він мав страшний батіг з якимось вістрям на кінці, яке аж до крові розсікало шкіру. Перепадало часом і по животі, і навіть по голові. Від такої кричущої несправедливості я закипав, але продовжував сумлінно працювати, навіть не думаючи про бунт. Казала ж бідолашна Джинджер: це все одно нічого не дасть, бо людина сильніша.

Життя моє стало нестерпним, і я, як Джинджер, мріяв упасти просто на дорозі та врізати дуба, щоб ураз зі всім покінчити. Одного дня моє бажання мало не збулося.

Ми виїхали на стоянку о восьмій годині ранку і вже добряче наїздилися, перш ніж довелося йти на залізничну станцію. Там саме мав прийти великий потяг, і ми прилаштувалися в черзі кебів, щоб не повертатися порожніми, а прихопити пасажирів. Людей приїхало чимало, кеби з-перед нас роз'їхалися швидко, і врешті-решт настала наша черга. Наших пасажирів було четверо: галасливий і метушливий добродій, його дружина, їхні діти — хлопчик і дівчинка, і ще ціла гора багажу. Леді з хлопчиком одразу сіла в кеб, чоловік командував, куди яку валізу запхати, а дівчинка зупинилася коло мене.

— Татку, — з сумом промовила дівчинка, — я боюся, цей бідний коник не довезе нас додому, та ще й з багажем. Нам стільки їхати, а він слабкий і дуже змучений. Ти тільки подивися на нього.

— Міс, не хвилюйтеся, все буде добре! — запевнив її візник. — Він сильний, довезе.

Носильник, що тягав важкенькі скрині, побачивши, що багажу чимало, запитав у добродія, чи братиме він другий кеб.

— Ваш кінь це все потягне? — звернувся добродій до візника.

— Потягне, сер, потягне. Гей, носильнику, тягни сюди ці ящики. Він і більше візьме.

Візник допоміг висадити на дах такий важкий ящик, що я відчув, як сіли ресори.

— Тату, тату, та візьми другий кеб, — благала дівчинка добродія. — Не можна так навантажувати коника, чуєш?

— Ґрейс, не кажи дурниць, сідай негайно і не метушися. Що скажуть люди, коли ділова людина, перш ніж найняти собі кеб, питатиме згоди в коня. Чи, може, ти думаєш, кучер не знає, що робить? Ану, стрибай досередини і поменше базікай!

Моя співчутлива заступниця мусила скоритися; багаж, ящик за ящиком, випхали на дах кеба, а частину прилаштували біля візника. Коли все було готове, візник звично смикнув віжками, ляснув батогом, і ми рушили з місця.

Ноша була неймовірно важка, я від ранку нічого не їв, не відпочивав, але попри всі кривди чесно тягнув свою лямку.

Спершу все йшло без пригод, а коли ми під'їжджали до Ладґейтського пагорба,[106] важкий багаж і сильна втома зробили свою чорну справу. Ляскали віжки, свистів у повітрі батіг. Я вибився з останніх сил, і раптом, не знаю навіть, як це сталося, ноги пішли кудись убік, і я упав на землю, наче підкошений. Від несподіванки і від сили удару мені перехопило подих. Я лежав і не рухався. Втім, рухатися я не мав сил і був переконаний, що помираю. Я чув звуки метушні навколо, хтось щось сердито говорив, хтось стягав багаж, і здавалося, що все це уві сні. А потім нібито та сама дівчинка із розпачем сказала:

— Бідний коник!.. Це через нас він упав…

Хтось підійшов до мене, послабив на шиї шлею від вуздечки, відстібнув ремінці, що тримали хомут. Чийсь голос сказав:

— Він не встане, йому вже кінець.

Потім прийшов полісмен, віддавав різні розпорядження, та я навіть не розплющив очей. Єдине, що я міг, — це час до часу судомно вдихати й видихати. Хтось хлюпнув мені на голову крижаної води, в рот залили якогось зілля, чимось прикрили моє тіло…

Не знаю, скільки часу пролежав я на дорозі, але життя поволі поверталося до мене. Потім якийсь чоловік плескав мене по гриві й лагідно просив підвестися. Мені дали ще трохи того зілля, і, коли я після кількох спроб підвівся, мене поволі повели до найближчої стайні. Там мене поставили у не дуже чисте стійло, дали ріденької каші, і я з задоволенням усю її випив.

До вечора я оклигав, мене перевели до Скінерових стаєнь і вже там обслужили як слід. Уранці до мене зайшли Скінер та ветеринар, і після ретельного огляду лікар сказав:

— Він не стільки хворий, скільки виснажений фізично, і якщо дасте йому перепочити з півроку, то він знову працюватиме. Тепер же в ньому сили — кіт наплакав.

— То хай іде до біса! — вилаявся Скінер. — Я не маю ланів, щоб вигулювати здохлих шкап. Або він одужує, або ні! Інше мою фірму не влаштовує. В мене розмова коротка: поки бігає, ганяй, а як відбігає, продай його за безцінь, заведи до гицля або ще кудись.

— Якби він запалився, — казав ветеринар, — його було би краще пристрелити, але він не запалений. Днів за десять буде кінський ярмарок. Якщо ви дасте йому відпочити, відгодуєте його, він, може, й оговтається, і тоді в будь-якому разі ви вторгуєте за нього більше, ніж коштує звичайна кінська шкіра.

Прислухавшись до поради ветеринара (уявляю, чого це йому вартувало!), Скінер закомандував, щоб мене добре годували і тримали в чистоті, і, на моє велике щастя, стаєнний виконував ті команди набагато охочіше, ніж сам Скінер їх віддавав. Десять днів цілковитого спокою, добірний овес, сіно, рідка каша з висівок, до якої домішували проварене лляне насіння творили дива, і я швидко оклигував. Поївши каші з льоном, я все частіше схилявся до думки, що навіть після всього пережитого жити цікавіше, аніж помирати.

А на дванадцятий день після аварії мене відвели на ярмарок за кілька миль від Лондона. Я був певен: будь-яка зміна піде тільки на краще, тож дивився на світ веселіше і сподівався тільки на добре.

Розділ 48

Фермер Сароґуд[107] і його внук Вілі

На ярмарку, куди мене відвели, я склав компанію кульгавим, засапаним та й просто пристаркуватим шкапам. Були в тому зборищі й такі, котрих, напевно, краще б пристрелити, аніж комусь продавати.

Утім, більшість продавців і покупців були рівнею коням, яких тут продавали. Якийсь злидар шукав шкапину або поні за декілька фунтів, аби було кого впрягти у возик для вугілля чи дров; а хтось за ті ж кілька футів хотів продати свою спрацьовану шкапу ще до того, як вона вклякне. Деякі з тих продавців та покупців від безпросвітних злиднів утратили всяку людську подобу, проте були там і такі, яким я радо годив би, навіть із останніх сил. Бідні, в лахмітті, але з добрим серцем і душею. Коли вони говорять, ти одразу проймаєшся довірою до них. Я впав в око одному старенькому дідуганові, та й він мені також сподобався, але я виявився недостатньо сильним. О, як я побивався! Аж ось із того кутка ярмарку, де торгували кращими кіньми, з'явився чоловік, на вигляд ніби фермер-джентльмен. Разом із ним ішов малий хлопець. Фермер мав широкі плечі, добродушне обличчя з рум'яними щоками, на голові сидів крислатий капелюх. Підійшовши до нашого товариства, він співчутливо глянув на всіх шкап, аж раптом я помітив, що його очі зупинилися на мені. Я дотепер мав пишний хвіст і гриву, які помітно виділяли мене з-поміж інших. Нашорошивши вуха, я не зводив із фермера очей.

— Знаєш, Вілі, цей кінь знав і кращі часи.

— Бідолашний! — вигукнув хлопець. — Як по-твоєму, дідусю, він ходив в екіпажі?

— Звичайно, хлопче! — відповів той, підходячи до мене ближче. — У молоді роки він міг робити що завгодно. Дивися, які у нього ніздрі, вуха, який вигин шиї, яка грива. Треба бути сліпим, щоб не бачити в ньому породи.

І він ласкаво поплескав мене по шиї. Я потягнувся до нього, відповідаючи на ласку. Хлопчик і собі погладив мою голову.

— Бідний коник! Диви-но, дідусю, як він розуміє ласку. От купив би ти його, щоб він помолодів, як наша Сонечко!

— Ну, хлопче, всіх коней не відмолодиш. Та й наша Сонечко була не так стара, як занедбана.

— А по-моєму, цей кінь зовсім не старий. Он яка у нього грива, хвіст. Заглянь йому в зуби, а тоді кажи. І не дивися, що він худий, очі ж йому не запали від старості.

— От малий, — засміявся фермер. — Ти любиш коней не менше, ніж твій дідусь.

— Та ж, дідусю, заглянь йому в зуби і запитай ціну. От побачиш, на наших пасовиськах він нараз помолодшає.

Мій продавець теж вирішив уставити слівце.

— Сер, юний джентльмен знає, що каже. Бачте, цей кінь возив кеб і гарував за двох. А так він зовсім не старий, і я навіть чув, як один ветеринар казав, що піврічний перепочинок поставить його на ноги, а з диханням у нього все гаразд. Я вже десять днів дивлюся на нього і мушу сказати, що такого вдячного і мирного коня я ще зроду не бачив. Справжній джентльмен не пошкодує на нього п'ять фунтів, щоб дати коникові шанс.