Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

вище, повз усі полиці всередині скляного куба, що стояв у центрі бібліотеки. Дарлінґтон дозволив собі послухати одним вухом, поки одним оком слідкував за колом, а другого не спускав з Алекс. Він вважав добрим знаком те, що вона така напружена. Це принаймні означало, що дівчина переймається тим, аби добре впоратись із завданням.

Наспіви змінились, перемкнувшись із латини на народну італійську, ширяючи від античності до сучасності. Голос Зеба був найгучніший — він благав, відлунюючи від каміння, і Дарлінґтон відчував його розпач. Він теж був би в розпачі, якщо зважати на те, що сталося далі.

Зеб простягнув руки. Авреліанці праворуч і ліворуч від нього дістали ножі й під невпинні наспіви намалювали ними дві довгі лінії від його зап’ясть угору передпліччями.

Кров спершу сочилася повільно, виступаючи на поверхню крізь червоні отвори, схожі на розплющені очі.

Зеб поклав руки на край стола перед собою, і кров потекла, залишаючи плями на папері. Раптом вона ринула швидше, немов припала паперу до смаку, цілий струмочок залив сувій, а хлопець тим часом наспівував щось італійською.

Дарлінґтон знав, що це станеться: з’явилися Сірі, вони пропливали крізь стіни, приваблені кров’ю і надією.

Коли цівочка крові нарешті дісталася краю пергаменту, всі Авреліанці опустили рукави, дозволивши їм торкнутися просоченого паперу. Здавалося, наче Зебова кров дряпається вгору тканиною, а наспіви гучнішали, тепер не однією мовою, а багатьма, словами з книжок, які їх оточували або були запроторені до кондиціонованих сховищу них під ногами. Тисячі й тисячі томів. Мемуари й дитячі історії, листівки й меню, поезія й щоденники мандрів, м’яка округла італійська, простромлена колючками англійської, фиркання німецької та протяжний шепіт кантонського діалекту.

Авреліанці всі як один ляснули руками по просякнутому кров’ю пергаменту. Цей звук розірвав тишу, наче грім, і з-під долонь бризнуло чорним, кров обернулася на чорнило, і новий струмочок потік столом у зворотному напрямку, прокладаючи собі на пергаменті шлях туди, де лежали Зебові руки. Хлопець скрикнув, коли чорнило увійшло в нього, зиґзаґами потягнулося вгору, виписуючи якісь карлючки, рядок за рядком, слово за словом, палімпсест робив його шкіру темнішою, повільно заповзаючи петлястим курсивом аж до ліктів. Зеб плакав, здригався та стогнав від болю, але рук від паперу не відняв.

Чорнило повзло вище — угору похилими плечима, уздовж шиї, вкривало груди й одночасно вдарило в голову й серце. Це була найнебезпечніша частина ритуалу, коли всі Авреліанці були найбільш вразливі, а Сірі — найбільш спраглі. Вони швидко пройшли крізь стіни й зачинені вікна, оточили захисне коло, шукаючи залишені Алекс і Дарлінґтоном відчинені проходи, їх вабила Ярровманова жага й металева різкість свіжої крові. Хай би які турботи докучали дівчині, зараз вона насолоджувалася собою, розкидаючи жмені кладовищної грязюки в бік Сірих надміру вигадливими жестами, що робили її схожою на професійного борця, який намагається налаштувати на потрібну хвилю невидимий натовп. Дарлінґтон зосередився на власних компасних точках, кидаючи в Сірих, які наближались, кістковий пил і бурмочучи давні смертельні слова, коли хтось із них намагався повз нього прорватися. Його улюблений орфічний гімн починався словами «О дух недостиглого фрукта», але він занадто довгий, тож не було сенсу в нього заглиблюватися.

Він почув, як Алекс рохнула, й озирнувся через плече, ладен побачити, як вона здійснює якийсь особливий акробатичний маневр для вигнання привидів. Натомість дівчина лежала на землі, метушливо відсуваючись назад з переляком в очах, а Сірі йшли простісінько крізь захисне коло. Йому знадобилася мить, щоб зрозуміти, що сталося: позначки південного проходу стерлися.

Алекс так заповзялася, насолоджуючись процесом, що наступила на позначки й зруйнувала південну частину кола. Те, що було вузькими дверцятами, які пропускали магічний потік, перетворилось на роззявлену пустку без жодної заборони на вхід. Сірі наближалися, їхня увага й жага були прикуті до калюжі крові, а Авреліанці не підозрювали, що саме дедалі ближче підкрадається до них.

Дарлінґтон кинувся їм напереріз, гаркнувши найкоротші й найжорстокіші смертельні слова, які знав:

— «Невиплаканий! — крикнув він. — Нешанований, забутий!»[39]

Дехто із Сірих сповільнив крок, а хтось навіть кинувся навтьоки.

— «Невиплаканий, нешанований, забутий!» — повторив ще раз хлопець.

Але вони вже рухалися за інерцією — юрба Сірих, видимих лише Алекс і йому, вбраних в одяг різноманітних епох, хтось старий, хтось молодий, хтось поранений і скалічений, а хтось цілий.

Якщо вони дістануться стола, ритуал урветься. Ярровман, поза сумнівом, помре й може забрати із собою добру частину Авреліанців. Магія здичавіє й вирветься з-під контролю.

Та якщо куб Байнеке був живою домівкою слів, то це був і суцільний велетенський меморіал закінченню всього живого. Посмертна маска Тортона Вайлдера. Зуб Езри Паунда. Елегії сотень авторів. Дарлінґтон згадував слова... Гарт Крейн до Мелвілла. Бен Джонсон на синову смерть. «Реквієм» Роберта Луїса Стівенсона. Мозок гарячкувато шукав якоїсь точки опори. «Почни з чогось. Почни з будь-чого».

Розпусна кістка, співаю пісню,

І йду туди, де кістка трісне.

Господи милосердний. Як так вийшло: намагаючись приборкати щось надприродне, він звернувся за допомогою до вірша Фоулі про скелета-коханця?

Кілька Сірих пішли геть, але йому потрібно було ще щось із біса серйозне.

Горацій.

І попри все зима бреде до нас, збираючись на силі,

Вже хвилі від ходи її далекої сягають наших берегів і скель,

Поки смакуємо неспішне літо, як вино, аж ось...

Тепер вони зупинилися, дехто затиснув вуха.

Дивись, у прозорому зимовому повітрі

День повис тендітним серпанком,

Здається, він торкається твоєї руки. Схопи його, бо це лише мить![40]

Деніел випростав руки перед собою, ніби хотів відштовхнути привидів. Чому він не міг пригадати першу строфу поеми? Тому що вона його не цікавила. «Навіщо знати те, що знати ні до чого?»

«І попри все зима бреде до нас, збираючись на силі...» — повторив він. Однак, відштовхуючи Сірих назад за межі порушеного входу й тягнучись за крейдою, Дарлінґтон визирнув крізь скляну стіну бібліотеки. На вулиці збиралася ціла орда: потік Сірих, видимий крізь прозорі стіни, оточив будівлю. Йому не вдасться вчасно поновити позначки.

Алекс досі була на підлозі й так несамовито тремтіла, що він