Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

— Ду… думаю, так.

Ніколаї влаштувався на скелі.

— Я не сподіваюся, що вас можна вмовити, чи підкупити, чи схилити на свій бік своїм славнозвісним заворожливим ставленням, — сказав він так тихо, що його почули тільки чернець, Зоя і Тамар. — Але вас може схилити на мій бік снайпер, який улаштувався за тим невисоким горбочком — бачите його? Чудова місцина для пікніка — із завданням прострілити вашу голову, як перезрілий кавун, якщо я підійму лівицю. — Ніколаї змахнув рукою, і хлопець відсахнувся, та король лише поправив вилогу пальта.

— Я залюбки стану мучеником…

— Ви не станете мучеником… Юрію, так? Ви станете помилкою. Та куля зачепить моє плече, і я докладу всіх зусиль, щоб театрально впасти на землю. Стрілець зізнається, що він найманий убивця, який хотів прикінчити короля Ланцова. Можливо, він навіть виявиться прихильником справи Беззоряного Святого.

— Але це… це абсурдно, — забелькотів чернець.

— Невже це абсурдніше за те, що король Равки підставляється під снайперську кулю, аби звільнити королівство від вискочня-ченця? Адже саме так, мій друже, звучить справжня історія. — Ніколаї простягнув йому руку. — Ходімо снідати. Мій кухар дивовижно готує буженину.

— Я не їм м’яса.

— Авжеж, не їсте, — утрутилася Зоя. — Ви ж відмовляєтеся вбивати тварин, а не людей.

— Дарклінґ…

— Позбавте мене необхідності слухати ваші проповіді, — засичала дівчина. — Лише відданість королю заважає мені висмоктати з ваших грудей повітря й розчавити легені, як порожній усередині гарбуз.

— Я вже бачив, як вона це робить, — підтвердив Ніколаї. — Звук дуже кумедний.

— Щось типу «трісь»? — поцікавилася Тамар.

— Тільки вологе, — пояснив король. — Більше схоже на хлюпання.

— Я піду, — погодився чернець. — Та якщо я не повернуся до своєї пастви цілим і неушкодженим, на вулицях проллється кров. Буде…

— Прошу, дозволь мені це зробити, — заканючила Зоя. — За ним ніхто не сумуватиме.

— Не будь дурненькою, — відповів Ніколаї. — Переконаний, у нього є матір. Правда ж, Юрію? Прекрасна жінка. Живе у Вальченкові?

Юрій схопився за серце, наче король ударив його. Схоже, шпигуни Тамар зібрали про хлопчину чимало інформації.

— Знаю-знаю, — сказав Ніколаї, заспокійливо поплескуючи ченця по плечу. — Найнеприємніше розуміти, що ризикуєш не лише своїм життям. — Ходімо?

Хлопець кивнув, і король розвернувся до натовпу.

— Ми зустрінемося, — оголосив він оглушливим голосом. — Поговоримо. — Зітнув плечима. — Напевно, посперечаємося. Але равканцям потрібна згода винятково щодо того, який чай пити.

У натовпі досі вкляклих, проте вже вдячних і розслаблених людей пролунав сміх. Тамар запропонувала ченцеві свого коня, і вони поїхали назад до воріт. Щойно вершники опинилися всередині, до них кинувся Аппарат, оточений Духовною вартою.

— Ми візьмемо його під варту. У мене чимало запитань до цього єретика…

— Юрій Веденен — мій гість, — ґречно повідомив Ніколаї.

— Я наполягаю, що мушу бути присутній на його допиті.

— Якось дивно ви називаєте сніданок.

— Ви ж не збираєтесь…

— Толю, — звернувся до вартового король, — відведи нашого гостя до Райдужного покою й переконайся, що його як слід нагодують і напоять. Я незабаром приєднаюся до вас.

Вони зачекали, поки чернець із супроводом поїдуть геть. Аппаратові, вочевидь, аж кортіло щось сказати, та перш ніж він устиг розтулити рота, Ніколаї зіскочив з коня.

— Отче, — сказав він, і в низькому тоні почувся ледве стримуваний гнів. — Не думайте, що коли я дозволив вам так довго жити, то не можу переглянути своє рішення. Усілякі нещасні випадки трапляються. Навіть із вірянами.

— Пробачте мені, ваша величносте. Але… такому створінню не можна довіряти.

— Ну ж бо, не стримуйтесь, — озвалася Зоя. — Хочу подивитися, чи можна померти від надміру іронії.

— Чому цей чернець покинув Духовну варту? — поцікавився Ніколаї.

— Не знаю, — зізнався Аппарат. — Він був ученим, до того ж непоганим. Кращим за оце, що він улаштовує зараз. Його теорії були незагальноприйнятними, але геніальними. Аж раптом рік тому він зник без жодного пояснення. А нещодавно знову з’явився на порозі й узявся проповідувати свої нісенітниці.

— Нам відомо, де зародився культ?

— Ні, — відповів священник. Він зітхнув. — Але, гадаю, те, що людям закортить із Дарклінґа зробити Святого, було неминуче.

— Чому? — перепитала Зоя. — Пересічні люди його не любили.

— За життя не любили. А по смерті може бути все що завгодно. Він володів видатною силою, і смерть його була грандіозна. Часом цього достатньо.

«Цього не мало б статися. Після всього, що він накоїв».

— Чудово, — озвався Ніколаї. — Ми влаштуємо ченцеві аудієнцію й послухаємо, що він розповість.

Аппаратові очі кумедно вирячилися.

— Ви ж не збираєтеся розмовляти з ним і вшановувати всю цю справу такої честі! Це вже межа легковажності!

Попри те що Зоя цілком могла погодитися зі священником, їй досі хотілося схопити його за засмальцьовану рясу й трясти, аж поки той не збагне, що розмовляє з королем, а не з якимось парафіянином. Не те щоб вона особливо догоджала Ніколаї, та це була принципова справа.

Король залишався незворушним, забувши, що тільки-но мало не вибухнув.

— Заспокойтеся, отче. Я не збираюся дозволяти, щоб Дарклінґа називали Святим. Та якщо ми можемо потоваришувати з цим хлопчиною, слід так і зробити, і я витягну з нього всю можливу інформацію.

— Моїм парафіянам це не сподобається, — відповів Аппарат з удаваним жалем у голосі. — Я, звісно, розумію необхідність дипломатії, проте вони можуть злякатися, що їхній король духовно зіпсований.

— Це стало б великою трагедією. Можливо, існує спосіб заспокоїти їх і віддячити вам за цей складний день?

Аппарат наїжачився.

— Святим не потрібне золото.

Ніколаї вдав праведне обурення.

— Я й не думав про такі дурниці.

— Гаразд, — відповів священник, щосили прикидаючись, наче замислився. — Ульойську та Раєвості потрібні нові церкви. Люди мусять знати, що король розділяє їхню віру, і такий жест допоможе зміцнити їхню довіру до правителя.

Запала тривала тиша, а тоді Ніколаї задер підборіддя.

— Ви отримаєте свої церкви.

— Це церкви Святих, ваша величносте.

— Тоді, будь ласка, перекажіть це Святим.

— Хіба королю годиться так легко вклонятися простолюдинові? — поцікавилася Зоя, коли вони поїхали геть. Вона обіцяла, що триматиме язика за зубами, і дотримала слова, проте аж кипіла всередині. — Ти допомагаєш Аппаратові плести його шпигунську мережу. Ти робиш його сильнішим.

— Можливо, колись ти ставитимешся до мене не лише як до дурня. Довірся мені, Зоє. Результат тобі достоту сподобається.

— Тамар те саме казала про абсент.

— І?

— На смак він однаково схожий на вимочений у гасі цукор.

Зоя озирнулася через плече й побачила, що