Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

— Оце точно: я ж бачу тебе таким, яким ти насправді є! І те, що я бачу — потворне.

Він знову скривився, ковтнув слину, потім, поклавши, щоби заспокоїтися, долоні на стіл, зробив висновок:

— То ти розглянеш мою пропозицію?

— Уже розглянула: я не згодна.

— Чому?

— Я знайшла свій шлях. Що робити, збагнувши, що вже тебе не кохаю? Ненавидіти тебе! Це мене цілковито влаштовує.

— Катрін, для мене нестерпно бути поруч з тобою.

— Однак доведеться звикнути. Дозволь розібратися самій. Передусім, ти не отримаєш нового мандата без моєї згоди.

— Прошу?!

— Я мушу замовкнути, мушу мовчати, не виказувати твої гидкі таємниці, не патякати про напад на вулиці Фурмільйон.

Анрі сіпнувся, ніби отримав удар у живіт. А Катрін, впевнена, що він її розуміє, вела далі:

— По-друге, під час наступного терміну я буду поруч із тобою. Не можна ж нехтувати «взірцевим коханням»!

Він зробив ковток кави. Його очі, що дивилися на неї над чашкою, здавалося, випромінювали смерть.

— Навіщо тобі це пекло?

— Ти маєш спокутувати те, що накоїв. За те, що зробив зі мною, з нашою донькою, зі своїми принципами, з нашим життям, зі своїм водієм.

— Катрін, ти збожеволіла! Ти вже не просто моя дружина — ти кара Божа!

— Атож!

Вона схопилася на підбори і випурхнула з кімнати.

Наступного тижня стався випадок, якому спершу вона не приділила уваги. Дорогою до Інституту з проблем осіб із поганим слухом в альпійському містечку Коньєн — там перебувала їхня донька, і там Катрін збиралася провести вихідні — водій, проїхавши кілька кілометрів, зупинився перевірити гальма, що працювали дивно. Його підозру підтвердив місцевий механік. Катрін подякувала Мартенові за те, що він помітив це вчасно: зигзаги шосе уздовж гір були для них украй небезпечними.

Та вже через десять днів, коли Катрін поверталася з опери у Комп’єні[17], де виконували забутий твір ХІХ століття «Чорне доміно», сталась аварія.

О першій ночі, перетнувши безлюдний Париж, лімузин, за кермом якого був Мартен, виїжджав на міст Альма з тунелів уздовж берега Сени[18] — аж раптом позаду вигулькнуло біле авто зі сліпучим світлом фар. Загрозливий примарний автомобіль їхав так близько, що їм довелося пришвидшитися. Зненацька інше авто виїхало проти руху, назустріч, і Мартен мусив різко крутнути кермо. І вже за секунду президентський лімузин урізався у колону.

Серед гучного клацання, зминання салону і криків болю Мартена Катрін, яка сиділа позаду, відчула, як зламалося її коліно.

«Швидка» і пожежники прибули оперативно, пасажирів вивільнили з-під уламків. Понівечених, але при свідомості.

Дорогою до лікарні Катрін збагнула, що вони із шофером уникнули великої халепи. Та це її не заспокоїло, бо тепер вона розуміла, хто був її справжнім ворогом: це Анрі!

Сирена «швидкої» розривала паризьку ніч, а Катрін обмірковувала жахливу ситуацію, в якій опинилася: Анрі наказав прибрати її. Він не хотів, щоб Катрін жила разом із ним, не хотів, щоб удруге стала першою леді, — і ніщо не могло його зупинити.

Потрапивши до реанімаційної палати в лікарні Пітьє-Сальпетрієр, вона зітхнула із радістю — адже потрапила до державного закладу, а не приватної клініки, де Анрі міг би ув’язнити її і діяти на свій розсуд.

Катрін обстежили найвідоміші світила травматології, їй зробили укол, дали кисневу маску, взяли кров на аналіз — і зрештою заявили, що ногу негайно треба оперувати.

Прокинувшись, перше, що вона побачила, було обличчя Анрі — він турботливо схилився над нею.

Анрі миттю прояснів, усміхнувся, схопив Катрін за руку, поцілував у скроню. Катрін, перелякана і оглушена, не могла опиратися. Він звертався до неї, а вона у відповідь бурмотіла; він скористався цим, щоб поринути у пристрасний монолог. Довго — Катрін цей час видався безкінечним — він говорив, мов зразковий чоловік, приголомшений і зажурений; він ніби й справді боявся втратити її, ніби й справді цінував її і навіть кохав. Анрі без тіні сорому заявив, що, побачивши її в такому жалюгідному стані, заледве врятованою від смерті, збагнув абсурдність цих останніх місяців перегавкувань, гризоти і зверхності. На доказ щирості його слів сльози блищали на прекрасних, по-східному видовжених повіках. Оніміла Катрін, забарикадувавшись за болем, не йняла віри очам: як він може отак брехати?! Навіть їй це не вдавалося. Цей убивця досконало знав жести, думки і почуття жертви! Маестро... Катрін дочекалася, поки Анрі завершив свій номер, бо не мала сил зупинити його.

Кілька наступних днів він продовжував грати блискучу партію чарівного турботливого чоловіка — то сам-на-сам із Катрін, то у присутності розчулених свідків. Та варто було їй опанувати свої почуття, як Катрін скористалася моментом, коли вони залишилися наодинці, і запитала:

— На що ти готовий піти?

— Про що це ти, люба?

— На що ти готовий піти заради влади?

— Що ти хочеш сказати?

— Ти готовий убити власну дружину?

— Ти потрапила в аварію.

— Еге ж, у дві аварії упродовж тижня! Хіба не дивно? Спочатку відмовили гальма. А потім нас підрізали...

— Ти квапишся з висновками. Розслідування триває. Скоро з’ясуються деталі. Коли ми дістанемо цього шумахера, він постане перед судом.

— Не дістанете.

— Це ж чому?

— Бо слід секретних агентів завжди губиться. Або ж на їхніх досьє стоїть гриф державної таємниці.

— Я не розумію.

— Дві аварії одна за одною загрожують твоїй дружині смертю... Певно, ти скажеш, що це випадковість? А мене цікавить одне питання: наміри. Твої наміри. Ти хотів, щоб я вижила? Бо інакше твої агенти нічого не варті. Чи просто хотів налякати мене? Що ж, це вдалося. То що ж це було: вдале залякування чи невдалий замах?

— Бідненька, у тебе і досі шок.

— Точно! То добий мене своїми психіатрами — хай визнають мене несповна розуму! Нога в гіпсі, решта — у гамівній сорочці. Це ж мінімум, який на мене чекає, еге ж?

— Катрін, мені здавалося, що жахливий епізод із підозрами і ненавистю залишився позаду.

— Кому вигідний цей злочин? Лише тобі.

— Злочину не було.

— Отже, іншим? Кому?

— Слухай, Катрін, бачу, даремно я сподівався і докладав зусиль — нам не порозумітися! Щойно ти вийдеш із лікарні, маємо поставити питання руба, відверто поговорити і нарешті прийняти рішення!

— Розлучення? Ніколи! Чуєш? Ніколи! Ти не примусиш мене розлучитися!

Оскільки останні слова вона прокричала, Анрі налякано підвівся, подумавши, що його секретар, який чекав у коридорі, міг чути слово «розлучення». Він поглянув на неї зі страхом і співчуттям одночасно.

— До