Євгенія Анатоліївна Кононенко - Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Ймовірно, не з першого разу, але поступово ти б стала незалежною, як Софія. Писала б речі рівня «Петроми». Не написала б жодного з тих творів, на яких зробила собі ім’я Марина Перистері.

Можливо. Можливо, так все й було б. А може, й не так. Неможливо змоделювати, як було б. Марина не могла уявити себе ні з Купріяном, ні з Симоном. Але ж була вона з Габріелем заради Романа.

— Ти хочеш сказати, ніби дорослішання жінки відбувається через оргію?

— Загалом ні. Але у твоєму випадку — дванадцять років тому — то був єдиний спосіб. А був і другий: знайти в собі сили розпрощатися.

Це говорив не Роман. Заговорив Адельфос.

Ні, вже краще оргія! Уявити себе без Романа — тоді? То справді був би потойбічний жах.

— Заспокойся. Це справи далекого минулого. Зараз не на часі думати що було б, аби...

— А чому не можна було збиратися в місті? Знімати велике помешкання на 2-3 дні? — спокійно спитала Марина.

— Добре питання. Дванадцять років тому колективний секс ще вважався мало не злочином. Так, інквізиції вже давно нема, але якби якісь паскудні сусідки довідалися й зателефонували в поліцію, могли завести кримінальну справу. Це зараз вже всі на все махнули рукою, аби всі були повнолітні. Купріян успадкував Дім Круків від свого батька і ніяк не міг його продати. Коли він запросив нас усіх туди вперше, ми нічого не планували, просто поїхали в цікаве місце. А все вийшло несподівано і так класно, що нам понад усе хотілося повторити. Повернутися в той дім і повторити. Для мене то було єдине місце, куди не могла дістатися Мелана. Всі ми мали перед тим якесь паскудство. І Софія теж. Вона була дуже талановита, на нашому курсі краща за всіх хлопців, разом узятих. І в неї був кавалер. Чим він її взяв, не знаю, вона з ним кілька місяців була, він хотів, щоб вона покинула математику, лише сиділа з ним. Вона від нього, звичайно ж, пішла, але не знала, як його забути. Як і я, ту кляту Мелану.

— А яка була роль каплиці? Чому хлопці так значущо говорили про неї?

— Там усамітнювалися чемпіони. Ті двоє, в кого не згасав жар навіть після оргії.

— У протоколах інквізиції мало не всіх західноєвропейських країн зафіксовані дані про оргаїстичні збіговиська, які імітували християнську відправу... А до каплиці Симона Мага завжди потрапляли хлопець і дівчина?

— Не завжди, — солодко усміхнувся Роман.

Марина сумно подумала, що в ті Романові сфери їй краще не лізти. Тож після нетривалого мовчання знову змінила тему:

— Романе, в той вечір... у вас звучало слово «кегелія».

— Так, звучало. Ти ж добре знаєш, громади перших християн були різні. Та, яка у твоїй «Петромі», до речі, дуже класна, мені аж захотілося туди. Але були не лише такі. Були й такі, де брати й сестри бурхливо кохалися. Якщо Бог — Любов, то чого б, власне, й ні?

— Я в курсі, що робили «мої» карпократи. Про це залишилися письмові свідчення.

— Не знаю, ким були ми. Може, й карпократами ХХІ сторіччя. Хоча мені здається, ми були не християнськими гностиками, а втаємниченими еллінських оргій. В нас справді прокидалося святе безумство менад і сатирів!

— Грецька оргія, не римська...

— Не римська. Не те, що було в Калігули. Ніхто нікого ні до чого не примушував. Все лише добровільно.

— В римських палацах відбувалася профанація релігійних ритуальних оргій, грецьких, і не лише грецьких. Адже первісно ритуальна оргія будь-якого культу влаштовується не для того, щоб потішити гіперсексуальність представників світської влади, а для того, щоб увійти в контакт із силами природи, відновити втрачену вселенську ієрогамію, щоб поєднатися з богами, — Марина несподівано проговорила фрагмент лекції з порівняльного релігієзнавства, чутий дуже давно.

— Боже, як класно, — зрадів Роман. — Втрачена вселенська ієрогамія! Ми справді тоді єдналися з богами.

— Але ж ті боги вбили твоїх друзів.

— Про це я також багато думав. Чи є смисл в їхній загибелі? В мене потім не було такого друга, як Купріян. Всі ці роки мені було погано без нього. І без Софії теж.

— А Софія ніколи не була твоєю дівчиною?

— Ні. Ми з нею були лише в оргії. Але вона мені була як та пекельна сестра. Про що ми тільки не говорили з нею! І Симона мені теж бракує. Ми з ним і з Купріяном товаришували втрьох. Як ти зі своїми.

— А для мене всі ці роки було нестерпно, що ти за ними так тужиш. Хотілося, щоб ти їх всіх забув, а все, що мав з ними, став брати від мене, — прошепотіла Марина, але Роман її не слухав:

— Я того березня ховав тих, кому так і не знайшов заміни. Ні батькові, ні сестрі, ні друзям. Але ж і Мелана того березня зникла! Якби я напевне знав, що назавжди, я б... я б не одружувався!

«Тільки спокійно. Без істерики», — прошепотів Адельфос на вухо Марині, й вона відчула на своїх плечах його міцні теплі руки.

— А Жанна?

— Я б давав на неї гроші. На які б і її мама могла б непогано жити. І бабусі перепадало б на її проекти. Все було б те саме.

— А ти жив би сам на віллі Павлина? — зараз Марині не забракло сил вимовити ці слова іронічно і навіть весело.

— Такий сценарій я теж прокручував, і не раз. Ні, то було б іще гірше. Зусібіч позбігалися б різні дбахи, не давали б спокійно жити. Заможний самотній наречений, масована атака імітаціями великого кохання, твоя правда, то було б іще те життя. Не всі такі поступливі, як... моя дружина. Цілком можливо, господинею вілли стала б зовсім нестерпна. Знайшла б мою слабину, лила б разом зі мною сльози за Купріяном і Симоном... Але хто ж заважав їм прокинутися, коли прокинувся я і коли став грюкати різними предметами?

— Я, зрештою, прокинулась. І побігла за тобою. І зраділа, що вони сплять і не заважають нам. А вийшло, що ми погубили їх. Хоча й не знали, що так вийде.

Запанувало мовчання, протягом якого вони спокійно допили шампанське.

— І ти тепер зібралася в монастир?

— А ти?

— Для таких, як ми з тобою, монастирів немає. Краще ходімо на шлюбне ложе. Може, в нас щось вийде.

Наступного