побратимів липкими руками смерті; не одна душа затремтіла з переляку, коли повз неї полинули кільця цього лиховісного морського туману. Час від часу туман розвіювався, і море на якусь мить освітлювалося сильними і короткими спалахами блискавок, супроводжуваних такими несподіваними ударами грому, що здавалося, наче все небо над головою здригається від важких кроків шаленіючого шторму. Деякі з висвітлених таким чином пейзажів мали заворожливо-привабливий і несказанно величний вигляд: височенні гори хвиль з купами піни, шматки якої зникали далеко у небі, підхоплені буревієм; то тут, то там – рибальський корабель з обривком вітрила, який відчайдушно поспішає до притулку гавані перед тим, як вдарить ще один порив вітру; інколи – білі крила затріпаної штормом чайки. На вершині Іст Кліффа деякий час тому було підготовлено до випробувань новий прожектор, але його жодного разу ще не вмикали. Чергові, що несли за нього відповідальність, ввели його в робочий режим і у проміжках між напливами туману почали освітлювати ним поверхню моря. Декілька разів послуги цього пристрою виявилися надзвичайно корисними, коли, наприклад, напівзатопленим рибальським суднам щастило – у рятівному світлі – уникнути зіткнення з пірсом і проскочити у гавань. Кожне таке спасіння супроводжувалося радісними вигуками маси людей, які скупчилися на березі моря; здавалося, цей крик на якусь хвилю навіть заглушував виття вітру, а потім цим самим вітром миттєво відносився геть. Невдовзі на певній відстані від берега прожектор вихопив із пітьми якусь шхуну, на якій було піднято усі вітрила: очевидно, це була та сама шхуна, яку помітили ще ввечері. На той час вітер уже встиг змінити свій напрям на східний, і глядачі, що зібралися на мисі, заклякли від жаху, враз усвідомивши ту жахливу небезпеку, яка тепер цій шхуні загрожувала. Між нею і портом лежав великий плаский риф, від якого потерпіло багато кораблів; і тепер, при нинішньому напрямі вітру, у шхуни не лишилося жодного шансу потрапити до гавані через досить вузький прохід. Приплив уже майже почався, але хвилі були такі великі, що в інтервалах між ними майже виднілася прибережна мілина, а шхуна неслася на усіх вітрилах з такою швидкістю, що один бувалий моряк сказав: «Якщо вона і проскочить куди-небудь, так це, найімовірніше, у пекло». Після цього стався ще один наплив морського туману, сильніший, ніж попередні; це була щільна імлиста маса, яка, наче сірим саваном, вкрила усе довкола. Людям тільки й лишилося, що покладатися на свій слух, у той час як ревіння бурі, гуркіт грому і гепання велетенських хвиль, що долітали наче з якогось туманного потойбіччя, стали, здається, ще гучнішими. Промінь прожектора не зводили зі входу в бухту, що навпроти східного пірса, де очікувалося зіткнення; затамувавши подих, усі чекали на катастрофу. Раптом вітер змінився на північно-східний, його порив порвав на шматки залишки туману, і – о, диво! – не встиг удар шторму накрити шхуну, як та, наче перестрибуючи з величезною швидкістю з хвилі на хвилю, стрімголов влетіла до рятівної гавані. Судно продовжували тримати у світлі прожектора – і тут всі, хто спостерігали за ним, здригнулися від жаху: до стерна шхуни був прив’язаний мрець; голова його впала на груди і хиталася туди-сюди з кожним порухом корабля. Окрім трупа, жодної людської подоби на палубі видно не було. Великий переляк охопив усіх присутніх, коли вони збагнули, що своєму чудесному спасінню корабель ніби завдячував саме мерцю за кермом! Однак усе це відбулося набагато швидше, аніж були написані ці рядки. Не зупиняючись, шхуна перетнула гавань і з розгону вискочила на купу дрібного каміння й піску, намиту численними припливами і штормами біля південно-східного закутка пірса, який випинається з-під Іст Кліффа і який місцеві жителі називають пірсом Тейт Хілл.
Коли судно врізалося в купу піску, то його, звичайно ж, добряче трусонуло. Кожна поперечина, кожен канат і кожна опора зазнали величезного напруження, а дещо з «верхотури» обрушилося вниз. Але найдивнішим було те, що тієї самої миті, коли корабель торкнувся берега, із його трюму на палубу вискочив, наче підкинутий струсом, величезний собака і, рвонувши уперед, зістрибнув із носу шхуни на пісок. Кинувшись прямо до стрімкого урвища, де цвинтар нависає над стежкою до східного пірса так круто, що деякі з лежачих надгробків («анкерних каменів», або «тичків», як їх називають на місцевому діалекті) ледь не висять у повітрі, бо земля під ними осіла у провалля, собака розтанув у темряві, котра поза плямою променя здавалася іще густішою.
Так сталося, що в цей час на пірсі Тейт Хілл нікого не було, оскільки всі власники навколишніх будинків або спали, або спостерігали за штормом з пагорбів. Тому першим на борт судна піднявся вартовий берегової охорони, який чергував на східному боці гавані і одразу ж після інциденту побіг до невеличкого пірса. Обслуга прожектора, ретельно дослідивши вхід до гавані й нічого там не побачивши, перевела промінь на покинуту командою шхуну і стала тримати його на ній. Вартовий побіг на корму і, діставшись до штурвала, зупинився, щоб придивитися до нього, але враз відсахнувся, наче чимось раптово нажаханий. Це підстьобнуло цікавість присутніх, і багато хто з них мерщій кинувся до корабля. Відстань від Вест Кліффа до пірса Тейт Хілл в обхід через Дроубрідж є чималенькою, але ваш кореспондент – досить добрий бігун, тому йому вдалося значно випередити натовп. Однак коли я прибіг до пірса, то побачив, що на ньому вже встиг зібратися добрячий гурт людей, котрий берегова охорона і поліція не пускали на борт шхуни. За люб’язного сприяння головного човняра мені дозволили піднятися на палубу, де я разом із невеликою групою мав змогу побачити мертвого моряка, прив’язаного до штурвала.
Недивно, що вартовий був вражений і навіть переляканий, бо не щодня доводиться бачити таку картину. Нещасного просто прив’язали схрещеними руками до однієї зі спиць штурвала. Між руками і дерев’яним руків’ям стирчав хрестик із розп’яттям, чотки були обмотані навколо кистей рук, самі ж руки хтось міцно прикріпив до штурвала мотузками. Мабуть, бідолаху спочатку прив’язали у сидячому положенні, але тріпотіння і удари вітрил передавалися через стерно на штурвал, а цей останній, обертаючись, тягав мерця з боку в бік, і мотузки врізалися в його руки аж до кісток. Все, що постало перед спостерігачами, було ретельно занотовано, а лікар – хірург з Іст Еліот Плейса, Дж. М. Кеффін, який дістався до шхуни одразу після мене, заявив після огляду, що моряк вже щонайменше два дні як мертвий. У кишені загиблого знайшли міцно закорковану пляшку з невеличким згортком паперу, що
