Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

їйбогу, прийду.

Наталка пішла з двору, здригаючись. Увечері постелила собі на скрині, поклала з собою молодшу сестричку. Всю ніч ворочалася, гарячковими очима вклинюючись у темряву. Шарудіння чекала, щоб крикнути на цілий будинок, але тишу порушувало тільки сопіння діда Гришаки, що спер, поруч за стінкою, та часом схропування сестри, що розкидалася під боком. Отруєне бабським невсипучим горем, розмотувалось прядиво днів.

Митько, що не збув ще давню свою ганьбу із сватанням, ходив похмурий і злий. Вечорами ішов на грища і рідко приходив додому рано, здебільша зоря загонила. Тягався з гулящими жалмерками, ходив до Степана грати в очко. Мирон Григорович покищо мовчав, приглядався.

Якось перед Великоднем Наталка зустріла коло Мохівської крамниці Пантелея Прокоповича. Він озвався до неї перший.

— Зажди на часинку!

Наталка стала. Засмутилася, глянувши на горбоносе свекрове обличчя, що неясно нагадувало Григорія.

— Ти чого ж до старих не заглядаєш?—ніяково, уникаючи дивитись на неї, заговорив старий, неначе сам він був винний проти Наталки.—Баба там за тобою скучила... Затьопалась баба, що да чого ти там... Ну, як живеш-можеш?

Наталка отямилась від несвідомого збентеження.

— Спасибі...—і затнувшись (хотіла назвати татом), зніяковівши докінчила,—Пантелею Прокоповичу.

— Що ж не навідаєшся до нас? — .

— В хазяйстві... працюю.

— Грицько наш, ех!..—старий гірко закрутив головою.— Підкував він нас, стерво... Як добре зажили були...

— Що ж, тату... — високим рвучким голосом задзвеніла Наталка,—не судила доля, видно.

Пантелей Прокопович розгублено заметушився, глянувши в очі Наталчині, налиті слізьми. Губи їй зводило, зусилля стримувало сльози.

— Прощай, небого!.. Ти не сумуй за ним, за сучим сином; він нігтя твого не вартий. Він, може, вернеться. Кортить мені побачити його, вже я доберуся!

Наталка пішла, втягнувши голову в плечі, мов побита. Пантелей Прокопович довго топтався на одному місці, неначе зразу холів перейти на ристь. Наталка, звертаючи за ріг, оглянулась: свекор кульгав по майдані, з силою налягаючи на костура.

XVI.

і

У Штокмана почали сходитися рідше. Надходила весна. Ху-торянщл'отувались до весняних робіт, тільки з. млина приходили Валет з Давидком і машиніст Іван Олексійович. Страсного четверга надвечір зібрались у майстерні. Штокман сидів на верстаті, підчищаючи напилком зроблену з срібного пол-тйнника каблучку. У вікно лягали пасма' променів надвечірнього сонця. Рожевий, з пожовтю, лежав на підлозі порохнявий квадрат. Іван Олексійович крутив у руках обценьки.

— Якось був у хазяїна, ходив балакати про шпиндель. Треба в Міллерово везти, там дадуть йому порахунок, а ми що ж можемо вдіяти? Розколина зробилась он-яка,—невідомо кому показав Іван Олексійович на мізинці розмір розколини.

— Адже там завод, здається, е?—спитав Штокман, водячи напилком, сіючи навколо пальця тоненький срібний порох.

— Мартенівський. Мені довелося торік побувати.

— Багато робітників?

— Добіса. Сотні чотири.

— Ну, як вони?—Штокман, . працюючи, мотав головою, .і слова падали роздільно, мов у заїки.

— їм то життя. Це тобі не пролетарі, а так... гній.

— Чому ж це? — поцікавився Валет, сидячи поруч з Штокманом, схристивши під колінами куценькі обрубкуваті пальці.

Давидко вальцівник сивий від борошняного пороху, що набився у волосся, ходив по майстерні, розбризкуючи чириками шарудливу піну, остружок, з усмішкою прислухаючись до сухого пахучого шелестіння. Здавалось йому, що йде він байраком, занесеним багряним листопадом, листя м'яко уминається, і під ним юна пружність вогкої байрачної землі.

— А тому, що всі вони заможні. Кожний має свій будиночок, свою бабу на всю губу. А до того ще половина з них баптисти. Сам хазяїн-проповідник у них, ну, й рука руку миє, а на обох болота рискалем не збереш.

— Іване Олексійовичу, які це баптисти?—спитав Давидко,. почувши незнайоме слово.

— Баптисти? На свій кшталт в бога вірують. Навзірець по-ліпонів.

— кожний дурень по-своєму вар'ює,— додав Валет.

— Ну, так от', приходжу я до Сергія Платоновича,—продовжував Іван Олексійович почате оповідання,—в нього Атьопін-Цяця сидить. "Почекай, каже, в передпокої". Сів,, чекаю. Крізь двері чую розмову їхню. Сам розписує Атьопіну: мовляв, дуже швидко повинна статися війна з німцями, вичитав з книжки, а Цяця, знаєш, як він балакає? "Звичайно— каже — я з вами не згодний сцодо війни".—Іван Олексійович так подібно перекривив Атьопіна, що Давидко, закругливши рота, пустив короткий сміх, але, глянувши на в'їдливу мину Валета, замовк.

.— Війни з Росією не мозе бути, бо Німеччина годується насим хлібом, — далі переказував Іван Олексійович чуту розмову.—Тут утручається ще їден, з голосу не пізнав, а потім виявилося, що пана Лисницького син, офіцер. "Війна, мовляв, буде проміж Німеччиною та Францією за виноградні поля,, а ми тут не при чім".

— Ти, Йосипе Давидовичу, як гадаєш?—звернувся Іван Олексійович до Штокмана.

— Я, пророчити не вмію,—ухильно відповів той, на витягнутій руці зосереджено розглядаючи оброблену каблучку.

— Заведуться вони,—бути й нам там. Хоч, не хоч, а доведеться— за волосся притягнуть,—розмірковував Валет.

— Тут, хлопці, он яка справа,—заговорив Штокман, м'яка звільняючи обценьки з пальців Івана Олексійовича.

Говорив він серйозно, очевидно, збираючись ґрунтовна роз'яснити. Валет зручніше вмостив ноги, що сповзали з вер; стату, на обличчі Давидковім закруглилися губи, не прикриваючи вогкий кипінь щільних зубів. Штокман з властивою йому яскравістю, стисло, в твердих, ніби вивчених, фразах змалював боротьбу капіталістичних держав за ринки і колонії. В кінці його обурено перепинив Іван Олексійович.

— Стривай, а ми тут при чому?

— У тебе і в інших таких голови болітимуть з чужого похмілля,—посміхнувся Штокман.

— Ти не будь дитиною,—глузував Валет,—стара приказка: "Пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать".

— Уугу-ум,—насупився Іван Олексійович1, роздробляючи якусь невкладисту, непіддатливу брилу думок.

— Листницький цей чого прибивається до Мохових? Чи не за донькою його топче?—спитав Давидко.

— Там уже Коршунівський нащадок топтався...—лихословив Валет.

—' Чуєш, Іване Олексійовичу? Офіцер чого/Там нюхає?

Іван Олексійович стенувся, наче батогом його під коліна шмагонули.

—. А?—Про що гомониш?

— Задрімав, дядьку!.. Про Листницького розмова.

— На станцію їде. Та й ще новина: звідти виходжу, коли це на ґанкові—хто б ви думали. Грицько Мелехов. Стоїть з батіжком. Питаю: "Ти чого тут, Григорію".—"Листницького пана везу на Міллерівську". '

— Він у них кучерує,—вкинув Давидко.

— 3 панського столу недоїдки хапає.

— Ти, Валете, мов той собака на ланцюзі, хоч на кого нагавкаєш.

Розмова на хвилину урвалась. Іван Олексійович підвівся йти.

— Ти на стояння поспішаєш?—з'єхидничав Валет.

— Мені щодня стояння.

Штокман вирядив завсідних гостей, замкнувши майстерню, пішов до хати.

Вночі проти великодня небо затягло чорногрудими хмарами, накрапав дощ. Відвологла темрява гнітила хутір. На Доні, вже в сутінках, з протяжним, перекотистим стогоном хряснув лід, і перша з шарудінням вилізла з води, стиснута масивом поламаного льоду, крижина. Лід разом зламало на протязі чотирьох верстов, до першого від хутора коліна. Почавсь кригоплав. Під розмірені удари церковного дзвону, що відбивав "дванадцять євангелій", на Доні, стрясаючи береги, трощилися, стикаючись, крижані поля. Коло коліна, там, де Дін горбатячись завертав ліворуч, утворився зашерет. Сту-готіння і скрегіт криги доносило до хутора. За церковним муром, де виблискували талі калюжки, Гуртувалися хлопці. З церкви, крізь розчинені двері на паперть, і з паперті далі сповзали гучні звуки читання, в ґратчастих вікнах святкове й утішне переливалося світло, а під церквою хлопці лапали дівчат, що тихенЬко верещали, цілувалися, півголосом оповідали стидкі історії.

В церковній сторожівні товпились козаки, що приїхали на велику відправу з близьких та далеких хуторів. Змучені втомою й духотою, що висіла в сторожівні, люди спали на лавках і під вікнами на підлозі.

На поламаних сходах курили, переговорюючись про погоду та озимі.

— Ваші хуторські, коли на поле виїдуть?

— Після провід рушать, мабуть.

— Ото розкіш, у вас же там піскуватий степ.

— Супіски, по цей бік видолинки-солончаки.

— Тепера земля нап'ється.

— Торік ми орали,—земля, мов хрящ, до кінця краю клякла.

— Явдохо, ти де?—тоненьким голосом верещало внизу коло ґанку сторожівні.

А коло церковної фіртки чийсь хрипкий грубий голос бубнив:

— Найшли де цілуватись, ах ви... Тпрусь відси, паскудникиі Приспічило вам, трясця!

— Тобі пари немає? Іди нашу сучку цілуй,—резонив з темряви молодий ламкий голос.

— Су-у-учку? А от я тобі... ;

В'язке тупотіння ніг, фуркання й шелест дівчачих спідниць.

З даху шкляна дзвінь крапель, і знову'той же повільний, тянучкий, — мов чорноземне болото, голос: .

— Приорювача якось торгував у Прохора, давав йому дванадцять карбованців — огинається. Цей не продешевить...

На Доні плавке шелестіння, шарудіння, хруст. Ніби внизу над хутором іде вичепурена, міцна, з тополю на зріст, баба, шелестячи невидано великим подолом..

Опівночі, коли затужавіла киселева чорнота, до церковного муру незасідланим конем під'їхав Митько Коршунов. Зліз, прив'язав до гриви повід вуздечки, ляснув розгаряченого коня долонею. Постояв, прислухаючись до .чвакання копит і, обсмикуючи пасок, пішов до церкви. На паперті скинув папаху, схилив у поклоні нерівною дугою підголену голову і розштовхуючи бабів, протовпився до вівтаря. Ліворуч чорним табуном прудилися козаки, праворуч— цвіла яскрава суміш бабських убраннів. Митько розшукав очима батька, що стояв у першій лаві, підійшов до нього. Перехопив коло ліктя руку Мирона Григоровича, підняту для хреста, прошепотів у волосате вухо:

— Тату, вийдіть на часинку.

Пробираючись крізь суцільну завісу різних запахів, у Митька тремтіли ніздрі: валив з ніг чад горящого воску, сморід розіпрілих у поті бабських тіл, могильне смердіння злежалого одягу (того, що виймається зі споду скринь тільки на Різдво та на Великдень), тхнуло мокрою шкірою взуття, нафталіном, виділами говільницьких зголоднілих шлунків.

На паперті Митько, грудьми притискаючись до батьківського плеча, сказав:

.