Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

цих сло­вах на мо­ло­до­го хлоп­ця. А йо­го лиш та од­на дум­ка при жит­тi дер­жить, що вiн ко­лись ко­ло тої ди­ти­ни за­ту­лить очi. Але по­ки те бу­де, вiн му­сить во­ло­чи­ти­ся по свi­тi, а як нас­та­не час, що йо­го внук од­ру­житься, то­дi вiн прий­де до нього й ос­та­не.

Зимою пе­ред ро­ком, - роз­ка­зу­вав, - пе­ре­хо­див вiн ту­тей­шi се­ла, зби­ра­ючи ми­лос­ти­ню, бо ци­га­ни, ко­ло кот­рих ту­лив­ся зви­чай­но, пос­ва­ри­ли­ся мiж со­бою i пог­на­ли йо­го шу­ка­ти хлi­ба в свi­тi. Але який вже в нього за­ро­бi­ток, вiд­ко­ли не го­ден сми­ком по стру­нi во­ди­ти, но­ча­ми пе­ре­сид­жу­ва­ти, по ве­сiл­лях гра­ти? I за­ма­ни­ло йо­го й оцим се­лом пi­ти, де ба­чив ос­тан­нiй раз свою доньку: але жа­лу­вав. Зай­шов­ши в лiс яко­юсь стеж­кою, ку­ди, зда­ва­ло­ся йо­му, до­ро­га ближ­че, - вiн заб­лу­див. I хо­ча впро­шу­вав­ся до якоїсь там ха­ти­ни в лi­сi, все-та­ки не дiс­тав­ся до теп­ла i ма­ло що не за­ги­нув в снi­гу з го­ло­ду та хо­ло­ду. I вже вiд­то­дi жи­ве зи­мою в до­лах. Але вiн вже ос­лаб цiл­ком; чує смерть за со­бою. I здається йо­му iно­дi, що гос­подь дер­жить йо­го лиш то­му на но­гах, щоб вiн iще прис­лу­жив­ся в де­чiм свой­ому вну­ко­вi.

- В чiм? - спи­тав Гриць.

А от се труд­но оз­на­чи­ти ста­ро­му дi­до­вi… Але так йо­му вви­жається. Ок­рiм то­го, хо­че йо­му на ве­сiл­лi заг­ра­ти на скрип­цi, хоч і ста­ре­чи­ми пальця­ми. Слав­ний му­зи­ка Анд­ро­на­тi заг­рає йо­му ще на ве­сiл­лi… по­тiм… не­хай би й за­раз по­мер. От що!

Розказуючи ота­ке, ста­рий ди­вив­ся з-пiд брiв виг­ре­бу­щим оком на мо­ло­до­го хлоп­ця, як той здо­ро­во, мов олень, гнав вго­ру i, щоб не ос­тав­ля­ти ста­ро­го по­за со­бою, вiд ча­су до ча­су при­сi­дав на зем­лю та, жду­чи, при­див­ляв­ся бай­ду­же на тяж­кий крок стар­ця i на йо­го са­мо­го.

- Тебе, син­ку, я оце тре­тiй раз ба­чу, - об'яснив да­лi ста­рець мо­ло­до­му. - Ти, ма­буть, не маєш ро­ди­чiв?

- Кажуть, "нi", - вiд­по­вiв ко­рот­ко Гриць, що не лю­бив, як йо­му зга­ду­ва­ли, що вiн го­до­ва­нець.

- Але то­бi доб­ре? - до­пи­ту­вав­ся цi­ка­во ста­рець; i не­мов лиш ждав, щоб сло­во "доб­ре" пе­рей­шло ус­та мо­ло­до­го.

- Та доб­ре, - чує знов ко­рот­ку вiд­по­вiдь.

- В ба­га­чiв жи­веш?

- Та нi­би в ба­га­чiв, їсти, пи­ти маю, оде­жi гар­ної та­кож ста­­ра­ють, ко­ня най­кра­що­го з ста­да та­кож да­ру­ва­ли… - i, не до­кiн­чив­ши дум­ку, вмовк.

- А чо­го не­дос­тає то­бi ще? - пи­тається ста­рець i ус­мi­ха­є­ть­ся. - Люб­ки?

Гриць мах­нув ру­кою.

- Є, - ка­же, - їх дос­та, де б не за­хо­тiв. А з-по­ме­жи тих є ви­б­ра­нi двi.

- А ба­гач­ки? - роз­вi­дується знов ста­рець, i йо­го очi за­го­рi­­ли зах­лан­нiс­тю.

- Та - нi­би ба­гач­ки. Чор­ня­ва, ка­жуть, ба­гач­ка, то, мо­же, й не схо­че її ма­ти да­ти за ме­не; але синьооку, бi­ля­ву, мої ро­ди­чi хо­чуть, а ме­не її ро­ди­чi. I доб­ра во­на i не­по­га­на; як­раз, ка­жуть, ме­нi пiд па­ру. Зреш­тою, бог знає, кот­ра ме­нi суд­же­­на. I кот­ра бу­де, то бу­де. От… - i мах­нув при тiм сло­вi зне­­важ­ли­во ру­кою, - всi во­ни од­на­ко­вi.

- Що? - пи­тає ста­рець i роз­ту­ляє ус­та, бо ча­сом не до­чу­ває доб­ре.

- З то­го всього я пi­шов би в свiт! - ка­же.

- Куди? - аж крик­нув ста­рець.

- У свiт.

- У свiт? Як той ци­ган? От-то, i на­го­во­рив. Бi­ду­ва­ти, як я?

- Е, нi, - як ви по ми­лос­ти­ню; а так со­бi, щоб ба­чи­ти свiт. Нав­ку­чи­ло­ся ме­жи гор­ба­ми. Так, дi­ду, iно­дi ме­не тяг­не де­iн­де в свiт, - го­во­рить май­же з ту­гою Гриць, - що гос­по­ди бо­же! От­же, нi.

- Дiвчат шко­да? Що? - спи­тав ста­рий i розс­мi­яв­ся.

- Може, i шко­да тої, з чор­ни­ми бро­ва­ми, - вiд­ка­зав Гриць прос­то. - Во­на нi­ко­ли не нав­ку­чується. Все те­бе нi­би чи­мось но­вим го­дує. Щоп­рав­да, дi­ду - гар­на дiв­чи­на.

- А я то­бi ка­жу, си­ну, все пус­те. Гар­на чи не­гар­на, бi­ла чи чор­ня­ва - як ба­гач­ка, то бе­ри! Ду­же гар­ної на­вiть сте­ре­жи­ся. Бу­де за дру­ги­ми спо­зи­ра­ти, - при­учує ста­рий.

Гриць розс­мi­яв­ся.

- А я вiд чо­го бу­ду? - спи­тав. - Але во­на гар­на, мов бо­я­р­сь­ка доч­ка. А бi­ля­ва за­те лю­ба i до­год­жує. Що б не за­хо­тiв я, во­на вже зро­би­ла. За ти­ми дво­ма хлоп­цi го­ло­ви да­ють. А я ще не знаю, кот­ру пос­ва­таю. Жаль од­ну по­ки­да­ти, а шко­да i дру­гу ли­ша­ти. Гей, Тур­ки­не, Тур­ки­не! - клик­нув на­раз ту­ж­­но. - Ти в ду­шу за­па­ла, а са­ма, мов ча­рiв­ни­ця… доб­ре за­хо­­ва­ла­ся! Гей, дiв­ча­та, злий­те­ся в од­ну, i я вас пос­ва­таю!

При тих туж­ли­вих, а за­ра­зом i га­ря­чих сло­вах розс­мi­яв­ся ста­рець прик­ро. Йо­му при­га­да­ла­ся нi­би дав­ня якась каз­ка, не­щас­на лю­бов­на при­го­да йо­го доньки Мав­ри. I Ра­ду сво­го лю­то­го лю­би­ла, i ма­дярсько­го бо­яри­на лю­би­ла, а са­ма од­на ос­та­ла­ся… в свi­тi десь про­па­ла…

- Одну лю­би, син­ку… - пе­рес­те­рi­гає по­важ­но. - Од­ну лю­би, та щи­ро.

А да­лi i сам умовк. Нi­би боїться свої сло­ва по­яс­ни­ти, удо­вiд­ни­ти [23], щось роз­ка­за­ти, що на ус­та рветься. Мов­чить, щоб не вi­дiпх­ну­ти вiд се­бе до­ро­го­го хлоп­ця, не вiдст­ра­ши­ти чим на­вi­ки…

- Мабуть, бi­лу пос­ва­таю, - обiз­вав­ся на­раз сам Гриць. - Дар­ма, що чор­ноб­ри­ву, мо­же, й бiльш люб­лю. I де во­на? Хто її вдер­жить? Во­на… тут i там, тут i там, а хо­чеш її об­ня­ти, до се­бе при­гор­ну­ти, во­на "не для те­бе". Бог знає, як то ще бу­де. За бi­ля­вою ста­ри­ня по­тя­гає, а чор­ня­ву я один лиш знаю. Ми лю­би­ли­ся по­тай, схо­ди­мо­ся в лi­сi… Тур­ки­не, вий-ди! - гук­нув туж­ли­во, нез­ва­жа­ючи на при­сут­нiсть ста­ро­го, мов був сам-один на го­рi. - Вий­де, як за­зе­ле­нiє!.. А от вже i зе­ле­нiє, - до­дав, звер­та­ючись до дi­да, яко­го нi­би ли­ше ще в ос­тан­нiй хви­лi спос­те­рiг. - А ти!.. У-х! - клик­нув уд­ру­ге туж­ли­во з усiєї гру­дi, а вiд­так, трiп­нув­ши ка­пе­лю­хом до зем­лi, ки­нув­ся i сам на тра­ву.

Старець до­лiз до нього i ста­нув, вiд­по­чи­ва­ючи.

- Любитеся по­тай з чор­ноб­ри­вою? - спи­тав.

- Сходимося все в лi­сi. До ха­ти ста­ра ще не прий­має, чи­гає над нею, як вов­чи­ця, на­вiть го­во­ри­ти не хо­че! Тож ми лi­сом криємо­ся.

- Зле, хлоп­че, - пе­рес­те­рi­гає знов ста­рець i то­не в яки­хось дум­ках. - Зле. Сте­ре­жись. Свi­том iдуть прокльони, мо­же й те­бе хтось з жа­лю за нею прок­ляс­ти.

- Але-бо i крас­на! - по­яс­нює Гриць, не зва­жа­ючи на сло­ва ста­ро­го, i, ста­нув­ши блис­кав­кою на но­ги, су­не з чо­ла сва­вiльно ка­пе­люх на­бiк. - За нею всi хлоп­цi го­нять. Але я, та­т­ку, - до­дає гор­до i щи­ро, не­на­че вдо­во­ляє щось у со­бi, пiд­да­ючись йо­го ба­жан­ню го­во­ри­ти, - я один бу­ду її ма­ти. Кра­с­на, - ка­жу, - i як ди­ка ко­за шми­гає по лi­сi;