Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

- Ти за­ли­гай її вiж­ка­ми та й ве­ди! Чо­го ти на неї ди­виш­ся, як на свя­ту та бо­жу! - гу­ка­ла за во­рiтьми ба­ба Па­рас­ка. - Цi­лу­ва­ла­ся в Києвi з чен­ця­ми та з чор­та­ми, до­ки не роз­гу­би­ла своєї че­ля­дi.

- Хто? Я? - крик­ну­ла Па­лаж­ка й ско­чи­ла з призьби.

- А то ж хто? Вже чи не я. Доб­ре роз­го­вi­ла­ся, нi­чо­го ска­за­ти, - го­во­ри­ла Па­рас­ка.

- Йди, Па­лаж­ко, з на­ми в во­лость, - ска­зав Кай­даш, - нi­чо­го то­бi не по­мо­же. Там да­си од­вiт пе­ред гро­ма­дою.

- Де ви дi­ли мою жiн­ку? Ку­ди ви її за­ве­ли? - кри­чав Лав­рiн.

- Та во­на за­ве­ла її в мо­нас­тир до чен­цiв! - кри­ча­ла Па­рас­ка за во­рiтьми.

- Вбирайся та йди з на­ми! Нi­чо­го то­бi не по­мо­же. Пi­деш ти з Лав­рi­ном знов до Києва та хоч по­ка­жеш, де за­гу­би­ла мою не­вiст­ку, - го­мо­нiв Кай­даш.

- Як пi­деш дру­гий раз у Київ, то не цi­луй­ся з чен­ця­ми! - крик­ну­ла Па­рас­ка на всю ули­цю.

- Хто? Я? То це ти на ме­не та­ке го­во­риш? - зак­ри­ча­ла Па­лаж­ка i вхо­пи­ла граб­лi. - Ось я то­бi, ста­ра вiдьмо, по­ка­жу чен­цiв та чор­тiв!

- А що, по­во­да­тор­ко, смач­но! - кри­ча­ла Па­рас­ка. Па­лаж­ка по­ки­ну­ла Кай­да­шiв, ки­ну­лась до во­рiт i впе­рi­щи­ла граб­ля­ми по во­ро­тях. Па­рас­ка одс­ко­чи­ла. Граб­лi пе­ре­би­лись по­по­ло­ви­нi. По­ло­ви­на одс­ко­чи­ла за во­ро­та й за­че­пи­ла по ру­цi Па­рас­ку. Па­рас­ка вхо­пи­ла шма­ток граб­лiв i шпур­ну­ла ни­ми че­рез во­ро­та на Па­лаж­ку. Па­лаж­ка по­пер­ла дер­жал­ном на ву­ли­цю на Па­рас­ку. Па­рас­ка прий­шла пiд во­ро­та, плю­ну­ла в двiр i пiш­ла по ву­ли­цi.

- Бодай те­бе по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва. Ще й во­на чiп­ляється до ме­не, не­на­че я згу­би­ла з свi­ту її не­вiст­ку, - го­ло­си­ла крiзь сльози Па­лаж­ка, вхо­пив­шись ру­ка­ми за го­ло­ву. - Це не Ме­лаш­ка, а смерть моя. Ко­ли во­на зос­та­лась у Києвi, то, пев­но, че­рез те­бе, Кай­да­ши­хо. Про ме­не, йди со­бi в Київ чи хоч i за гра­ни­цю та й шу­кай її, - ска­за­ла Па­лаж­ка, обер­та­ючись до Кай­да­ши­хи.

- Що ти ка­жеш? Че­рез ме­не Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас? То­бi, Па­лаж­ко, час по­ми­ра­ти, а ти наб­рi­хуєш на ме­не! Сха­ме­ни­ся, ста­ра ба­бо! Що ти вер­зеш? Са­ма хо­дить по ха­тах, пiд­ду­рює лю­дей iти з со­бою, а на ме­не скла­дає пе­ню.

- Ба че­рез те­бе. Хi­ба лю­ди не го­во­рять за те­бе на се­лi? Хi­ба не знаємо, як ти на­па­да­лась на не­вiст­ку? Отак як­раз, як ота ста­ра су­ка, Па­рас­ка, на ме­не, що я че­рез неї i свi­ту не ба­чу.

- Палажко, неб­ре­ши на ста­рiсть. Ти грi­ха не боїшся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Ба не бре­шу. Бре­ши са­ма! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i ки­ну­лась на Кай­да­ши­ху, як пi­вень ки­дається на дру­го­го пiв­ня.

- Ба бре­шеш! Яке то­бi дi­ло до ме­не та до моєї не­вiст­ки? Яке то­бi дi­ло до то­го, що в на­шiй ха­тi ро­биться? На­що то­бi заг­ля­да­ти в на­шi горш­ки? Кай­да­ши­ха кри­ча­ла й со­ва­лась з ку­ла­ка­ми до Палаж­ки. Па­лаж­ка ки­да­лась до Кай­да­ши­хи й би­ла ку­лаком об ку­лак. Во­ни то збi­га­лись, то роз­бi­га­лись, як тi пiв­нi, що ки­да­ються один на од­но­го.

- За мої горш­ки, за мою не­вiст­ку ось то­бi на! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i да­ла Па­лаж­цi ду­лю пiд са­мi­сiнький нiс, так що во­на аж го­ло­ву за­дер­ла.

- А то­бi ось двi!

Палажка сту­ли­ла двi ду­лi, пок­ру­ти­ла од­ну кру­гом дру­гої i су­ну­ла обид­вi пiд са­мий нiс Кай­да­ши­сi.

Кайдаш по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, пхнув од­ну ба­бу на один бiк, а дру­гу на дру­гий.

- Куди яка па­нiя! Про­ше та про­ше, па­нi еко­ном­ша! - драж­ни­лась Па­лаж­ка з Кай­да­ши­хи. - Це по-панськiй ду­лi су­чиш; нi­чо­го ка­за­ти, зви­чай­на!

- Не твоє дi­ло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вби­рай­ся та хо­дiм у во­лость, от що! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- То й пi­ду! Ти ду­маєш, я те­бе бо­юся? То й пi­ду. Пi­ди впер­ше вбе­ри­ся в жов­тi чо­бо­ти та в чер­во­не на­мис­то, па­нi еко­ном­шо, ко­ли хо­чеш вес­ти ме­не по­зи­ва­ти в во­лость.

- Не тiльки в жов­тi, в чер­во­нi чо­бо­ти взу­юсь, а та ки те­бе в тюр­му по­сад­жу, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й кру­ти­лась на од­но­му мiс­цi, не­на­че ко­зач­ка тан­цю­ва­ла.

Кайдаш i Лав­рiн ми­ка­лись i со­бi в бабську змаж­ку, кри­ча­ли на все гор­ло, зма­га­лись ра­зом з ба­ба­ми й пiд­ня­ли та­кий гвалт на весь ку­ток, що лю­ди по­ви­бi­га­ли з хат. Па­рас­ка знов вер­ну­лась, спер­лась ру­ка­ми на во­ро­та i з злiс­тю ос­мi­ха­лась своїми сi­ри­ми очи­ма.

Кайдашi та­ки по­тяг­ли ба­бу Па­лаж­ку в во­лость. Па­рас­ка пiш­ла за ни­ми на­зир­цi од­да­ле­ки. Па­лаж­ка нi­би по­чу­ла її пле­чи­ма, обер­ну­лась, взя­ла груд­ку зем­лi та й пож­бу­ри­ла на неї.

- На сво­го батька ки­дай! Ска­же­на! - крик­ну­ла зда­ле­ка Па­рас­ка.

- На, цю-цю! На, сi­ра! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i знов пож­бу­ри­ла на Па­рас­ку груд­кою.

Понеси своєму чо­ло­вi­ко­вi та доч­цi на за­кус­ку! - крик­ну­ла Па­рас­ка i все-та­ки йшла за Кай­да­ша­ми в во­лость.

Кайдашi прий­шли з Па­лаж­кою в во­лость. Во­лос­ний роз­пи­тав про їх дi­ло, ви­ла­яв Па­лаж­ку, але не при­су­див їй iти в Київ шу­ка­ти Ме­лаш­ки. Вiн ска­зав, що Ме­лаш­ка не ма­ленька, а ко­ли зос­та­лась у Києвi, то во­на ма­ла свiй ро­зум у го­ло­вi для то­го.

Палажка вий­шла з во­лос­тi з Кай­да­ша­ми, скру­ти­ла двi ду­лi, тик­ну­ла їм у вi­чi й пiш­ла до­до­му. Лав­рiн спус­тив очi, по­хи­лив го­ло­ву i гук­нув до Па­лаж­ки:

- Як не знай­ду Ме­лаш­ки, то я вас, ба­бо, вб'ю або по­вi­шу!

- Повiсь свою ма­му на сво­ло­цi на кi­лоч­ку, ще й убе­ри в чер­во­нi чо­бо­ти? - обiз­ва­лась Па­лаж­ка й дре­ме­ну­ла до­до­му. По­зад неї зда­ле­ки йшла Па­рас­ка. Її сi­рi очi при­тух­ли: Па­лаж­ки не по­са­ди­ли в хо­лод­ну.

Лаврiновi до­во­ди­лось са­мо­му йти до Києва шу­кать Ме­лаш­ки. Вiн хо­див по се­лi та роз­пи­ту­вав тих ба­бiв, що хо­ди­ли до Києва ра­зом з Ме­лаш­кою. Всi во­ни ка­за­ли, що Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла їх ко­ло тiєї церк­ви, що стоїть пiд са­мою Анд­рiївською го­рою, на По­до­лi, а як зва­ли ту церк­ву- нi од­на ба­ба не зна­ла. Пiд тiєю го­рою на По­до­лi стоїть не од­на церк­ва.

Лаврiн усе ду­мав, що Ме­лаш­ка от-от прий­де до­до­му, а во­на не при­хо­ди­ла. З Києва вер­та­лись про­ча­ни й роз­ка­зу­ва­ли ба­га­то ди­ва, як бу­ває мiж про­ча­на­ми. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що са­ма чу­ла од лю­дей, а тi лю­ди ка­за­ли, що нi­би на свої очi ба­чи­ли, як у Лав­рi хо­див який­сь чо­ло­вiк, у кот­ро­го ру­ки при­рос­ли до ма­те­ри­них кiс. Так той син з ма­тiр'ю й хо­дять по всiх київських церк­вах та мо­нас­ти­рях та про­сять, щоб їм гос­подь прос­тив грiх. Дру­га ба­ба при­нес­ла з Києва звiст­ку, що якась мо­ло­да мо­ло­ди­ця хо­ди­ла в Києвi по Лав­рi та по пе­че­рах та все кри­ча­ла не своїм го­ло­сом. Лю­ди го­во­ри­ли, нi­би