Олександр Павлович Бердник - Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник

з далекого краю великий чаклун. Він підкорив собі Землю. І змушував, щоб усі визнавали його владу. Але люди не хотіли бути рабами. Тоді чаклун силою своїх чар перетворив людей на тварин. А з тварин зробив нових людей. Найрозумніші люди стали моалами. А всі інші зробилися левами, вовками, коровами, кіньми, птахами…

— А й справді, це могло бути, — задумливо мовила Маруіра. — Хіба Ган або інші чаклуни — люди? Ні, ні, в кожному з них живе гієна! А Володар? Він холодний і безжалісний, як змій. Є люди слизькі, як жаби, огидні, як павуки, брудні, як свині…

— А тварини є гарні, — додав Вайвасвата. — Ніби

добрі люди…

— Це правда. Найбільше я люблю коней і корів. Як вони сумно дивляться на людей! Які вони гарні… Все трудяться, працюють на інших…

— От і приїхали, чайко, — радісно сказав Вайвасвата. — Добре, що вечір наступає. Пересидимо в скелях біля моря, а потім рушимо в путь…

— Я маю знак Володаря, — заспокоїла дівчина. — Нас не зачепить ніхто…

— Краще остерігатися, — сказав Вайвасвата. — Подалі від поганих очей. Вставай, я перенесу тебе на берег…

Довгі дні. Моторошні ночі… Вайвасвата з Маруірою йшли полями, лісами, обминаючи села. Десь на сході горіли заграви, чулися крики, вітер доносив звідти запах смороду палених тіл, дим від пожеж. Певно, там гасали посіпаки Чорного Володаря.

В лісах утікачі збирали ягоди й гриби, інколи Вайвасваті щастило спіймати в сильце якогось птаха або зайця. Тоді він розводив вогнище в гущавині й смажив здобич на полум’ї.

Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим ставало тепліше. Вайвасвата знаходив глибокі виверти, встеляв їх м’якою травою, листям папороті і робив чудесний затишок для коханої. Вона знеможено залазила в притулок після довгої путі й солодко засинала. А на світанку, вмившися джерельною водою або росою, вони йшли далі, на північ.

За двадцять діб мандрівники вийшли до моря. Ліси порідшали, залишились позаду, а навколо них височіли жовті дюни, громадилися хаотичні скелі. Здалека чувся гуркіт прибою, вітер доніс запахи водоростей. Вайвасвата тривожно-радісно вдихнув повітря, засміявся.

— Рідне море… Там наш острів… Вже недалеко… Вони спустилися з дюн, наблизились до води. Хвиля вдаряла в берег, шипіла, бризкала сивою піною. З криком гасали в небі чайки, над землею котилися хмари, купчилися над морем.

На березі вони побачили чорношкірого рибалку. Він порався біля великого човна, розвішував сіті на високих палицях. Уздрівши мандрівників, рибалка злякався від несподіванки, спочатку кинувся тікати, потім зупинився, нахмурено дивлячись на Вайвасвату. На привітання відповів мовчазним кивком, з цікавістю й підозрінням поглядаючи на закутану в плащ жінку.

— Твій човен? — запитав Вайвасвата.

— Мій, — скупо сказав рибалка.

— Перевези нас па острів Лопала. Господиню й мене…

— Звідки я знаю, хто ви? — неприязно мовив рибалка. — Ти кажеш — господиня. Хтось скаже — рабиня…

— Гей, ти! — гнівно скрикнув Вайвасвата. — Як смієш так говорити на жінку?

— Тихо, — втрутилась Маруіра, лагідно всміхаючись рибалці. — Він справді не знає, хто ми. Не треба гніватись. Перевезе нас, а потім воєводи Володаря схоплять його…

— Мудро мовиш, — закивав головою рибалка. — Де доказ, що вона господиня?

Маруіра розкрила плащ, показала знак Пір’ястого Змія. Рибалка зблід, схилився в низькім поклоні до землі.

— Не карай темного раба, — прошепотів він. — Ніхто не знає, чи є сонце на небі, доки його застилають хмари…

— Мудрий знає: коли видно надворі, то сонце на небі, хоч густі хмари закривають його, — заперечив Вайвасвата.

— Я не мудрець, — зітхнув рибалка. — Я лише темний раб. Що накаже господиня?

— Я не наказую, — м’яко мовила Маруіра, — я прошу тебе перевезти нас на острів Лопала. Настане час — я віддячу тобі…

— Не треба нічого мені, — з готовністю заметушився рибалка. — Для господині я все. зроблю. Море бурхливе, але то нічого, я звик. До вечора будемо там…

НЕБЕЗПЕЧНЕ РІШЕННЯ

Пізно вночі Вайвасвата з Маруірою підійшли до хатини над морем. Вона бовваніла в сутінках, ніби підбита стрілою чайка, що злякано причаїлася від лихого ока під скелями. У Вайвасвати гучно забилося серце, сльози підступили до очей. Як тут бідно! Бідно й любо! Чи живі батьки, чи ще чекають його?..

Він, зігнувшись, ступив у чорний отвір входу. Всередині було тихо, дихало пусткою. Вайвасвата прислухався, тихо покликав:

— Мамо… Батьку…

Почувся стогін, нерозбірливе бурмотіння, схлипування. Вайвасвата навпомацки пройшов попід стіною, намацав пічурку, почав дмухати. Зажевріла серед попелу червона жарина. Спалахнув слабенький вогник. У кутку заворушилася темна купа лахміття. З-під нього з’явилася чорна рука — тоненька, як суха лозина, а за нею висхле обличчя жінки.

— Хто це? — пошепки запитала вона. — Чи не духи моря?

— Мамо, — ледве стримуючи сльози, сказав Вайвасвата. — Мамо, невже ти не впізнала мене?

Жінка зойкнула, як підстрелений птах, задрижала в риданні. Син кинувся перед нею на коліна, пригорнув материну голову до широких грудей.

— Мамо… Рідна моя… Як давно я не бачив тебе…

— Синок… Синочок, — примовляла вона, ще не вірячи своїм очам, гладила гарячими пальцями обличчя сина. — Як же ти? Звідки? Відпустили тебе?

— Потім про мене, мамо, — заспокоював її Вайвасвата. — Що з тобою? Ти хвора? Ти заслабла? А батько, батько де?

— Батько помер, — зів’ялим голосом сказала Анура. — А мені добрі люди інколи приносять то шматочок рибини, то коржа маїсового, то води… Та вже кличе мене Діавара… Гаряче в грудях… серце болить, і руки не слухаються… Я дякую Тіанаці… що послала тебе перед смертю… Я щаслива… Ти вільний, синку? Ти вільний тепер?

Вайвасвата хотів сказати правду, але стрів застережливий погляд Маруіри. Так, так, не можна казати всієї правди матері. Це її вб’є…

— Я вільний, мамо, — тихо сказав він. — Мене відпустили… Тепер ми з тобою попливемо на гарний острів… де багато риби,