Франсіско Гарсія Павон - Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон

class="book">Дон Лотаріо нетерпляче совав ногами й виставляв наперед підборіддя. Пліній, вигідно вмостившись у фотелі, не виказував жодного нетерпіння. Кузен Хосе Марія сидів у тій самій позі, в якій вони його застали.

— Це я був у помешканні своїх кузинок, — раптом глухо озвався він, заледве ворушачи гіпсовими вустами.

І знову завмер, споглядаючи власні руки, чи то засоромившись, чи зніяковівши.

Дон Лотаріо розгублено поглянув на Плінія — чи не вчулося це йому і чи сказав це саме Пелаес.

Реакція шефа полягала в тому, що він нарешті зняв капелюха, поклав його собі на коліна й пригладив волосся.

— Продовжуйте, зробіть ласку! — дуже ґречно мовив він.

— Мої кузинки, — знову заговорив Пелаес, повернувши голову до балкона, немов його признання призначалося зовсім не поліцейським, — бувши найвищою мірою передбачливими, багато років тому довірили мені ось цей ключ.

І спроквола видобув з кишені піджака довгий ключ-достеменно такий як у Плінія.

— Можете взяти, якщо хочете.

Пліній завагався на хвилю, проте взяв і сховав його.

— Я знаю геть усе, що є в помешканні. Вони завжди довіряли мені, і я ніколи не зраджував їхньої довіри… Вони ніколи нічого мені не давали. Завше казали: коли нас не стане, все буде твоє, а до того часу — ні… А мені, по правді кажучи, нічого й не треба. Окрім однієї речі…

— Якої?

— Я розумію, що це смішно, — опустив він очі, — але кожен є такий, яким його Бог створив. А вони жінки своєвільні й своєрідні.

І знову замовк, відвернувшись до балкона, немов чекав звідти допомоги.

— То про яку річ ідеться? — допитувався Пліній.

— Вони геть усе зберігають. Я завжди їм кажу: «Ви справжні хом'яки». А вони сміються. І ніколи нічого не викидають. Зберігають навіть листування своїх діда й баби, коли ще ті були тільки заручені… У них є чотири листи з марками 1865 року. Ці марки ми, філателісти, називаємо «дванадцять реалів, синьо-червона, перевернута». Все життя я їх канючив у них… Не листи, ні. Марки. Навіщо їм ті марки, якщо вони не філателісти? Не хочуть давати, і край! Кожна з них коштує сімдесят тисяч песет. Я ладен був заплатити за них. Вони потрібні мені для колекції. Не дають! Сміються. «І так усе тобі дістанеться».

— То ви забрали ці марки? — вигукнув Пліній, не тямлячи себе.

— Вони вже у мене в альбомі. Не міг опертися спокусі. Розумію, що підло скористався з відсутності бідолашних кузинок, аби заволодіти марками, але це сильніше за мене… Я поверну їх вам завтра або позавтра.

— Про мене, то можете залишити їх собі, — відказав Пліній, не приховуючи розчарування, й підвівся з фотеля. — А чи не ви телефонували вчора до готелю й питали про мене?

— Я.

— І ви знали також, де лежить ключ од потайника?

— У мене є свій, — показав він.

Утрьох вони мовчки зійшли мармуровими сходами.

— Хай тобі трясця! — вигукнув Пліній, коли Хосе Марія від'їхав на таксі. — Морочив нам голову своїми задрипаними марками!

— І не кажи!

— Мені так і кортіло зацідити йому в пику, коли він признався про ті свої «дванадцять реалів». Сто чортів в печінку! Знову ми пошилися в дурні, нема за що й ухопитися. Справа стала на мертвій точці. Навіть не знаю, що тепер робити. Якщо в домі доньї Ремедіос дель Барон ми теж нічого не виявимо, а це цілком можливо, то завтра сідаємо в автобус і гайда додому!

— Тобі завтра до кравця.

— Не піду.

— Знову ти впадаєш в песимізм, Мануелю! Коли справа посувається не так швидко, як того тобі хотілося б, ти казишся й ладен усе кинути.

— Не в тім річ. Просто шкода праці. Хіба ви не зрозуміли, що то за сімейка? Цим дурноверхим святенницям могло забагтися виїхати, приміром, до Індії доглядати прокажених, а ми тут будемо нишпорити допоки світу… А той пришелепуватий зі своїми марками?! Мені аж соромно, як згадаю ті філіжанки з ложечками й блюдцями в іменних конвертах. Та що там казати!

— Годі тобі, Мануелю! Любо дивитись, коли ти стаєш дибки. — Аз якими очима я тепер прийду до комісара? Адже вся та затія з відбитками пальців, як виявилося, була потрібна лиш для того, щоб знайти чотири марки… Таке вже моє щастя! Щоразу, коли я заходжусь коло цієї клятої дактилоскопії, втрапляю в халепу!

Дон Лотаріо аж за живіт брався од сміху. Деякі перехожі поглядали на нього з симпатією.

— Ой, не можу! Лиш згадаю надписані конверти з філіжанками…

— Філіжанками, ложечками й блюдцями. Яка ганьба!

— Годі-бо! Помовч, бо я не витримаю!

Коли Пліній нарешті охолов, а дон Лотаріо пересміявся, вони взяли таксі й поїхали в «Мезон дель Мосто», де на них чекав Фараон.

Він тим часом гомонів при шинквасі з господинею, смакуючи біле томельйоське вино.

— Ось і вони, наші шановні поліціянти! — забачивши їх, вигукнув Фараон. — Подай-но їм спершу пива, щоб покропити місце, і ковбасок з часником, бо вони страх як полюбляють смаженину.

Пліній привітався і, роздивившись на плакати й реклами з видами Томельйосо на стінах бару, запитав, чи готова вже зайчатина, яку їм обіцяв Фараон.

— Ясна річ, добродію, — відказала господиня. — Зайців доставлено автобусом ще вранці, і за кілька хвилин, як і замовляв дон Антоніо, можете поласувати досхочу.

Таємниця Карабанчелю

Попоївши в охоту, випивши кави й випаливши сигарету, Пліній якось обважнів, і, ясна річ, його перестали цікавити сміхи та пересміхи, що лунали довкола. Надмірна веселість завжди видавалася йому підозрілою. Це найпримітивніший спосіб позбутися життєвих прикростей і почуття власного безсильства. Чоловік стовбичить разом з іншими при шинквасі, прибираючи постави позірної